Ельма Кіраз - Танго наосліп, Ельма Кіраз

Я стояла перед дверима спальні і не наважувалась зайти. Година була ще не дуже пізньою, тому Серафим, напевно, ще не спить. Та і крізь шпарину між дверима та стіною було видно світло. Я глянула спочатку в один бік, потім в інший, ніби злодій, що хотів проникнути в чужий дім і оглядався, чи ніхто його не бачить. Потім зробивши глибокий вдих, таки постукала і легенько відчинила двері.

— Не спиш? — тихо сказала, коли просунула голову в кімнату. Хлопець лежав на ліжку і читав.

— Як бачиш, ні, — він доволі голосно закрив книгу і трохи суворим поглядом подивився на мене, — що ти хочеш?

— Ти взагалі нормально можеш розмовляти? — розлючено буркнула я і вже впевнено зайшла до кімнати.

— Ще раз питаю, чого ти сюди прийшла?

— Ти купив плед. Це мені такий подарунок?

— Подумаєш, — Серафим знову відкрив книгу і почав читати, вдаючи, що не помічає мене, — це просто щоб ти припинила жалітись хоч трохи.

— Ти міг зробити будь-що інакше, — я пройшла до шафи і відсунула дверку, оглядаючи свої речі.

— Для чого ти взагалі про це питаєш? Купив і купив, — його карі очі хижо блиснули в напів темній кімнаті.

— Просто це…гарно, — я без роздумів сіла на край ліжка і в черговий раз переконалась, що дуже правильно вирішила таки спати на дивані, бо матрац був нестерпно твердим. Хлопець незадоволено пройшовся по мені поглядом, а потім знову захопився читанням.

— Ти сказала, що плед колючий і неприємний, як я. Тому вирішив замінити його.

— Не хочеш, щоб я думала про тебе погано? — я розтягнула губи в посмішці і повільно опустилась на ліжко, підперши голову рукою.

— Здається, тобі не подобається тут лежати. І вже пізно.

— Ти хочеш мене вигнати? 

— Еріко, чого тобі треба? Я вже відповів на усі твої запитання, — він різко піднявся з ліжка і кинув книжку на тумбу поряд. Підійшовши до вікна, почав дивитися кудись вдалечінь.

— А мені тільки почало здаватися, що ми зможемо порозумітися! — я обурилась і так само швидко стала на рівні ноги. Проте виходити чомусь не поспішала.

— Не думаю, що зможемо, — сухо відповів Серафим, навіть не дивлячись на мене. 

— Ну то й не треба! Ще нерви псувати собі через такого егоцентричного…

— Кого? — він повернув голову до мене, — егоцентричного кого?

— Ні-ко-го! — я плеснула в долоні і поспішила вийти геть, голосно закривши за собою двері.

Я його знаю лише декілька днів, але він вже встиг так мені допекти, наче ми одружені двадцять років. І коли я вирішила таки переступити через себе і хоч якось налагодити з ним контакт, то виявляється ми «не думаю, що зможемо порозумітися». Якщо він так вважає, то і нехай. Не збираюся принижуватися і більше жодного кроку першою не зроблю. Я розлючено гепнула на диван і взяла до рук телефон. Відкривши свої фотографії, почала згадувати прекрасні дні у Лісабоні і той неймовірний бал… У мене було лише декілька фото, на яких встигли зловити нас двох із моїм таємничим незнайомцем. Я розуміла, що я сумую за ним. За таким чудовим і вихованим, ніжним і веселим, лагідним і розумним чоловіком, не те, що дехто. Але він не прийшов…в останній момент просто зник. Я страшенно ображалась, проте дуже сумувала за тими моментами, які ми провели разом.

Наступного ранку Серафим знову швидко кудись зник, а я вирішила поїхати додому. Хай там як, а сварки з татом були мені набагато миліші, ніж із цим пихатим Серафимом.

— О ти щось забула? — двері відчинила Марія і від неї знову донісся цей ненависний запах розмарину.

— Перепрошую? — я підняла одну брову, — це мій дім, коли захочу, тоді і прийду сюди, — я пройшлася по жінці незадоволеним поглядом і зайшла всередину. Хоч я і не любила цей дім раніше, зараз рідний запах ледь не викликав у мене сльози.

— Твого тата немає, то ж можеш тут не затримуватись.

— А де ж він? — я оглянула вітальню, ніби ніколи тут раніше не була.

— Він не звітує мені, дівчинко. Проте мабуть-таки на роботі, де ж йому іще бути.

— Мій брат не з‘являвся?

— Ні, — Марія заперечно похитала головою, — а хіба він взагалі повинен тут бути?

— Неважливо. Я піду у свою кімнату, маю взяти ще деякі речі.

— Ти не голодна? — вже мені вслід крикнула доморобітниця, але я не відповіла. Зайшовши до своєї кімнати, полегшено видихнула.  
Тут все було так, як я і залишила. Зовсім не хочеться повертатись у ту дурну квартиру до нестерпного Серафима. На мої очі потрапила моя маска, яку я одягала на бал. Акуратно взявши її до рук, провела пальцем по її губах. Згадала ті поцілунки, що були на даху готелю. Хоч і доторкалися лише наші маски, але означало це все набагато більше. Я не знаю ні його імені, ні звідки він, не бачила його обличчя. Мабуть, більше ніколи в житті його не побачу, але як він зміг так легко зайняти в моєму серці так багато місця? Заполонити мої думки… постійно згадую ту нахабну посмішку його маски і стає сумно. Зараз же я маю справу лише з нахабним еґо мого майбутнього чоловіка. Я притулила маску до себе і вирішила, що вона мусить бути зі мною. Тому швидко в шафі знайшла пакет і сховала її в нього. Потім ще деякий час просиділа у кімнаті, але глянувши на годину, вирішила повертатись.

— Доню, який сюрприз, — внизу з‘явився тато, який, мабуть, щойно приїхав.

— Привіт, — я спустилась по сходах, але не спішила відповідати йому обіймами.

— Щось трапилось? Ти якась розчарована.

— О, це ти мене питаєш? — я підняла брови.

— Що вже знову не так? 

— А те, татку, що коли я переступила поріг свого нового дому, до виявила, що там є лише одна спальня. З найнезручнішим ліжком на світі. Ти це навмисно зробив? Бо я більше не бачу ніяких пояснень цьому всьому.

— Так, навмисно, — коротко сказав батько, — це просто має бути тобі…уроком. Переусвідомленням. Я знав, що тобі не сподобається те ліжко. А кімната одна, ну-у-у…це для того, щоб ви із Серафимом пошвидше знайшли спільну мову. Чим більше простору, тим ви далі одне від одного. 

— Яке ще переусвідомлення!? Та ми з ним не те що не можемо порозумітися, ми навіть дивитися одне на одного не можемо. Це була найгірша твоя ідея зі всіх! Не розумію, чим це все закінчиться.