Ельма Кіраз - Танго наосліп, Ельма Кіраз

Майже весь день я провела у торговому центрі, намагаючись знайти щось гарне для того, аби сьогодні піти на вечерю до тата. І хоч моя шафа уже не витримувала всього одягу, чомусь саме в цей вечір хотілось виглядати особливо. Але вже з чергового бутіка я вийшла розчарованою, бо мені нічого не подобалось. Втомлено сівши на лавку, я підперла голову рукою. Задумалась про те, що після нашої сварки ми з Яною так і не говорили ще жодного разу. А згадала я про неї, бо зазвичай за покупками ми ходили удвох і зараз вона б точно допомогла щось обрати. Невже я навіть скучила за нею? Тільки от, першою на примирення точно не мені потрібно йти, бо не я заварила всю цю кашу. Проте, від моїх думок мене відволік чоловічий голос.

— Перепрошую.

— Я слухаю, — піднявши голову, я побачила перед собою молодого чоловіка. Його зовнішність мені була чомусь надто знайомою, але я була впевнена, що раніше ніколи не бачила його.

— Здається, це ви загубили, — на долоні він простягнув мені браслет, який точно декілька хвилин тому був на моїй руці. Я розгублено глянула на своє зап‘ястя, а потім знову на його долоню.

— Так, це мій. Дуже дякую, — я легенько посміхнулась і взяла свій браслет, швидко одягнувши його назад на руку.

— Будьте обачнішими, такі цінні речі дуже легко загубити. А потім через це будете сумувати.

— Це точно, — коротко відповіла, бо зовсім не розуміла, що ще можна казати у такому випадку.

Чоловік більше нічого не відповів, лише посміхнувся. Його зелені очі на якусь мить ще затримались на мені, але потім він таки пішов. Від цього чомусь мені стало дуже незручно і навіть трохи соромно. Тому я швидко стала на ноги і поспішила далі шукати щось підходяще для сьогоднішнього вечора. Але додому таки повернулась ні з чим. Весь день я була страшенно роздратована, мені не хотілося вже нічого, навіть їхати до батька. І коли я сподівалась, що зможу хоч трохи заспокоїтись, то після мене одразу ж додому повернувся Серафим.

— Чого ти така зла? — спокійним тоном запитав хлопець і кинув на підлогу свою спортивну сумку.

— Підніми, — просичала, — витягни речі і поклади в корзину.

— Ні, — він знизив плечима і знявши із себе футболку, кинув її на ту ж сумку. 
 Вперше я побачила його тіло. Воно було надто гарним як для такого неприємного типа, як Серафим. Особливо виділялися міцні і накачані руки та плечі. Цікаво, яким таким спортом він займається.

— Чого витріщилася? — заговорив хлопець і відволік від думок.

— Думаю, куди краще тебе вдарити, щоб ти прибрав за собою, — я намагалась триматись спокійно, щоб він не запідозрив, що задивилась на нього.

— Дай мені трохи відпочити і я приберу. Нічого не станеться, якщо та сумка там побуде ще якихось пів години.

— Сьогодні ввечері ми йдемо на вечерю до мого батька, — суворо сказала я, — часу залишилось небагато, а коли ми повернемось, то мені хочеться прийти у чисту свіжу квартиру, а не відчувати тут аромати твого спортзалу.

— Почекай, — Серафим нахмурив брови, — ти нічого не казала про вечерю, ти мене не попередила про це!

— Ось, я тепер попереджаю, — я схрестила руки на грудях.

— У мене ще є справи, — він підійшов ближче, що змусило мене знову опустити очі на його груди і прес. Але опанувавши себе, я почала дивитися у його карі очі, які від злості потемніли ще більше.

— Це не обговорюється, дорогенький. Батько нас чекає. Обох.

— Ти не могла хоча б вранці про це сказати?

— Вибачте, пане вічно зайнятий, ти вранці знову кудись пішов.

— А я маю звітувати тобі? Могла б і просто подзвонити.

— Не могла! — голосно сказала, — може я б тебе відволікла від чогось важливого… чи від когось. Звідки я знаю, де ти вештаєшся.

— Що? — вражено запитав Серафим, — от за такі слова завтра вранці ти підеш разом зі мною.

— І не подумаю, — я закотила очі.

— Це не обговорюється, дорогенька, — тонким голосом пропищав хлопець.

Він ще й сміє мене перекривлювати. Як же мене дістав цей індюк. Невже в цілому світі не знайшлось когось іншого на роль мого майбутнього чоловіка? А лише якесь оце недорозуміння. Проте в мені ще не зникає надія, що якось цього весілля таки можна буде уникнути. Можливо, треба буде просто сісти і поговорити про це. Переконати Серафима, що нам обом це зовсім не вигідно. 
До батька ми таки вирішили їхати разом однією автівкою, ще й він був за кермом. Дорога була короткою і, на щастя, мовчазною. Коли ми зупинилися біля воріт мого будинку, то всередині з‘явилося якесь незрозуміле хвилювання. Поки Серафим паркувався, час від часу поглядував на мене.

— Що таке? — запитав він.

— Не знаю. Якесь…передчуття. Дуже неприємне.

— Боїшся знайомити мене з татом? — він розсміявся і це мене трохи розслабило.

— О я впевнена, що ви з ним потоваришуєте. Обоє такі ж противні.

— Я думав, у тебе з татом хороші стосунки.

— Були. Колись. Років п‘ятнадцять тому. Але думаю, не варто тебе обтяжувати складними історіями нашої сім‘ї.

— І це правда, — Серафи кинув на мене швидкий погляд, — ходімо, не варто змушувати на нас чекати.

Я мовчки кивнула і вийшла з авто. Щоб перед татом вдавати, як усе чудово, я взяла Серафима під руку. І тоді точно відчула, які у нього сильні м‘язи. Хотілося їх дослідити детальніше. А від цих думок щоки порожевіли і я не знала, куди діти очі. Тільки будь-які мої емоції змінились на лють, коли нам відчинили двері будинку.

— Не знала, що у нас з‘явилась ще одна прислуга, — я зупинилась біля жінки і зміряла її поглядом. Потім притулившись сильніше до Серафима, ми пройшли повз.

— І тобі добрий вечір, Еріко, — Марта не показувала, як зачепили її мої слова. Але мені хотілося не лише морально, а й фізично зробити їй боляче.

— Еріко, Серафиме! Нарешті ви тут, — з вітальні з‘явився тато і потиснув руку спочатку йому, а потім обійняв мене. Я ж напружилась і всім своїм виглядом дала зрозуміти, що розлючена.

— Я чекала на повністю сімейний вечір, — прошепотіла татові на вухо, — без всіляких повій.