Ельма Кіраз - Танго наосліп, Ельма Кіраз

— Годі, — суворо сказав батько, — зараз зовсім не той час для таких розмов.

— Для мене ці розмови вічні, таточку! — буркнула я і пішла до кухні. Серафим же поспішно пішов за мною.

— Що відбувається? Що з тобою? — трохи схвильовано запитав він.

— Нічого, — гірко сказала я і витягла з тумби відкорковану пляшку вина. Взявши перший-ліпший келих, налила половину і швидко випила, — просто тато вирішив сьогодні на вечерю запросити ще й свою улюблену хвойду.

— Що ти маєш на увазі? — він підійшов ближче і впершись задом до тумби, схрестив руки на грудях.

— Ти не уявляєш, яка це болюча тема, — я відчула, як тремтить мій голос і захотіла налити ще вина.

— Стоп, досить. Не треба, — Серафим швидко забрав від мене пляшку і поставив подалі. Хотілося спепелити його поглядом, але я лише втомлено відставила стакан, — ти не хочеш мені розповісти? Я ж мушу знати, що взагалі відбувається.

— Ні, — я заперечно похитала головою, — точно не зараз. Не сьогодні. Ця тема для мене табу, але… думаю, що все ж таки колись тобі варто буде про це знати.

— Вечеря готова, — в кухні з‘явилась Марія. Її вигляд теж говорив про те, що вона не надто рада появі Марти, — і пошвидше вона б закінчилась.

— Дуже сподіваюсь, — сказала я, — ходімо. Хай це все швидше почнеться і закінчиться.

Ми із Серафимом пішли до вітальні, де за столом уже сидів тато і ця… жінка. Ми сіли на свої місця, тато підняв келих і почав щось говорити, але я цього навіть не чула. Вся моя увага була зосереджена на тій, що зруйнувала нашу сім‘ю і змусила мене пережити страшне горе. Серафим час від часу дивився то на мене, то на батька, то на неї. І якщо відверто, я була рада, що він нічого не знає і може так просто сидіти і насолоджуватись цим вечором.

— Еріко, я знаю, що ти виходиш заміж, — заговорила Марта, — дуже рада за тебе. І твій наречений просто красень. Тобі дуже пощастило.

Я гірко посміхнулась і нічого не відповівши, дивилась у свою тарілку.

— Дякую, — заговорив Серафим, а я підняла на нього злий погляд, — але ви мені лестите. А весілля буде лише через два місяці.

— Ну це такий приємний час, що він скоро пролетить. Не встигнете й оглянутися, як будете щасливі і закохані стояти перед вівтарем.

— А де будете стояти ви!? — гаркнула я, — поруч із моїм татом? Будете вдавати мою люблячу маму!?

— Еріко! — грізно сказав тато.

— Якщо мені випаде така нагода, то так, — ображено сказала Марта і ангельським поглядом подивилась на тата. Але я просто відчувала, наскільки все це фальшиво і награно.

— До речі, — сказав тато, — думаю, що можливо, ми будемо стояти не як батьки на вашому весіллі, а як… як теж майбутні наречені.

— Що!? — викрикнула я і впустила на підлогу виделку.

Тато ж витяг з внутрішньої кишені піджака оксамитову коробочку і відкривши, простягнув її Марті. Жінка відверто здивувалася, але поспішила одягти каблучку на палець. Це все було так жахливо і так… так… боляче.

— Власне тому я вас і зібрав сьогодні. Щоб оголосити, що ми з Мартою теж одружуємось.

— Дякую, коханий, — заговорила вона, — це найкращий подарунок з усіх, що ти мені робив. Не уявляєш, яка я щаслива.

— Дуже дякую за зіпсовану вечерю! — я різко підвелась, від чого мій стілець впав на підлогу.

— Що ти робиш? — тато нахмурив брови.

— Як що!? Дякую! Це все було просто неймовірно. Фантастично. Такого моменту я чекала все життя. Щоб мій батько одружився з якоюсь нікчемою.

— Еріко…— до мене намагався дрстукатися Серафим.

— Прекрасний вечір. Просто незабутній! — я швидко пішла до виходу, — а тепер ноги моєї в цьому домі не буде! — швидко відкривши двері, я вибігла надвір. Сльози душили мене, але я не дозволяла їм вийти назовні. Не можна. Не можна показувати свою слабкість. Я здригнулась від холодних пальців на своєму плечі.

— Ти як? — стурбовано запитав Серафим.

— Їдемо додому. Я втомилась, хочу спати.

— Втікаєш від відповіді?

— Від всього. Я хочу втекти від всього. Бо оце, — я вказала рукою на будинок, — мій найгірший кошмар. Хоча навіть у кошмарах такого я уявити собі не могла.

— Мені здається, це все було надто… різко. З твого боку. Ми могли хоча б побути до кінця.

— Не повчай мене! — крикнула я, — поїхали додому. Зараз же! — я обійняла себе руками і пішла до авто. 
Я бачила розгублений і відверто здивований стан Серафима, але зараз мені зовсім не хотілося нічого йому пояснювати. І на щастя, більше він нічого не питав. В дорозі батько дзвонив до мене постійно, але мені набридло збивати дзвінки, тому врешті я просто вимкнула телефон. Я не хотіла зараз слухати чергові виправдання, пояснення чи тим більше повчання. Я взагалі зараз не хотіла його чути. Коли ми під‘їхали до будинку, я швидко вийшла з машини і попрямувала в під‘їзд. Серафиму доводилось лише мене наздоганяти. 

— Ти так і залишив тут свою сумку! — крикнула я, коли ми опинились у квартирі.

— Хіба це зараз така велика проблема? — він вже починав ставати розлюченим, — ти можеш пояснити, що сталося? Що з тобою відбувається?

— Не можу! Не хочу… нічого говорити, нічого пояснювати, а особливо тобі. Хіба ти вислухаєш? Хіба я можу довіряти тобі? 

— Та що ти таке верзеш… — він був відверто вражений моїми словами.

Проте нашу перепалку перервав дзвінок у двері. Я впевненим кроком пішла відчиняти, бо була впевнена, що це мій тато вирішив нас наздогнати і поговорити. Бо ця тема, як я розумію, його вже надто хвилювала. Я різко відчинила двері і вже відкрила рота, щоб почати з ним сваритися, проте він у мене так і залишився відкритим.

— Ви? — я декілька разів покліпала, щоб переконатись точно, що у мене не галюцинації.

— О! Яка дуже неочікувана зустріч, — чоловік посміхнувся одним кутиком губ, а я навіть не знала, що відповісти. Як просто перехожий з торгового центру міг потрапити саме в ту квартиру, де я живу. Чи це може якась помилка?