Юліанна Бойлук - Ти - моя пристань, Юліанна Бойлук

Я читала безліч історій, уявляючи на місці головної героїні себе. Та, бувши Династійною Султаною, цілком чітко усвідомлювала, що ніколи не зможу відчути і половину того, що написано там... Але в цю мить... Зараз ми обоє розуміли, що щоб далі з нами не сталося, однієї теперішньої секунди разом вистачить на наступних пів життя.

— Селіндж... — тихо шепоче юнак, боячись зустрітись зі мною очима...

— Чшш, мовчи... — підношу палець до його вуст і легко торкаюся. — Нічого не кажи, будь ласка...

Я б хотіла, аби ця мить тривала цілу вічність. Не збираючись зі мною сперечатись, Арман обома руками ніжно і міцно обхопив мою талію, загортаючи мене в обійми, притискаючи до себе, а я, немов легка билинка, зовсім не пручалася і навпаки горнулася ще міцніше. Мені було глибоко чхати на думку інших. Ніхто не зможе мене засудити, я не вбивала, не крала, не калічила. Якщо ж живуть такі грішники, то чому я не зможу жити, якщо якоїсь миті пригорнуся до коханого? Так, напевно, це все ж таки кохання. Кохання, яке відкрило мені очі, зробило сильнішою і врешті-решт щасливішою!

Злегка відсторонившись від Армана через певні хвилини, я одягла свій звичний лукавий погляд:

— Ох, вже ці європейські танці. Невже в них так заведено танцювати?

Арман, глянувши у мої очі, широко посміхнувся. За мить обоє злегка сміялися.

— Селіндж... Люба... — його голос межував із шепотінням, а очі випромінювали такої сили почуття, що по всім моїм тілі пробігали сироти, як і під час поцілунку. — Ми знайомі не так і довго...

— Зовсім не довго, — вставляю своїх "п'ять копійок".

— Однак, за той час я змінився. Ти змінила мене. Я більше не можу, дивлячись на тебе, вдавати, що мені байдуже. Невідома сила притягує мене з такою наполегливістю, немов я якесь п'ятнадцятирічне хлопчисько. Я не вмію і не хочу боротися з твоїми чарами, адже ти — найсправжнісінька принцеса: благородна, прекрасна і ніжна. Ти — янгол, посланий з небес, ідеал, мрія... Ти маєш знати правду. Селіндж, я ніколи не думав, що здатен відчувати щось подібне. Я кохаю тебе. Кохаю більше, ніж можу описати словами... І може... Всього лише може ти теж маєш якісь почуття? Прошу тебе, якщо це так, то скажи мені тут і зараз. Я знаю, наша доля в наших руках.

Я час від часу яскраво посміхаюся, зворушена усією ситуацією. Певно, я найщасливіша дівчина на світі. Не можу передати яке воно, відчуття того, що люблять саме вас, а не те, ким ви є. Однак, радіти надто рано. Болючою раною ниє згадка про мій Султанський титул.

Ласкаво торкаюся рукою його щоки, намагаючись говорити якомога спокійніше:

— Армане, рідний, якби моя на те воля, я б ні на мить тебе не покидала. Але є обставини, які навіть тобі не побороти. Пробач, будь ласка. Якби був шанс, я б пішла на це без роздумів.

— Але... Я не розумію... Які це обставини? Я поговорю з твоїм батьком. Обіцяю, я знайду вихід, — хвилюється він.

— Армане, прошу тебе... Ти не маєш шукати вихід. Річ не в тобі. Якщо справді мене кохаєш, то просто повір. Залишмо цю тему, не край мені серця, благаю...

— Але... Я все одно не здамся, Селіндж. Добре, ми відкладемо цю тему... — йому було важко, я знаю. Найгірше — ця невідомість. Однак, пояснити, чому ми не можемо бути разом, неможливо для мене. Бей обійняв мене за плече, я схилила до нього голову, а тоді ми рушили далі.

— Я скоро поїду зі Стамбула... — першою порушую мовчанку.

— Тобто? Куди? То це тому ми не можемо...?

— Чшш, я поясню... Їду до родичів, навесні повернуся. Батько відсилає. Це все неважливо... А ти хіба не маєш іти в море?

— Ми вийдемо в море з батьком після від'їзду Шехзаде в Манісу. Але навесні ми теж повернемося. Селіндж, прошу тебе. Коли ти приїдеш, прийди у той будинок, де ми брали коней. Я маю тебе побачити.

— Забудь мене, Армане... Ти заслуговуєш на кращу, — зустрічаюся з ним очима.

— Ніколи. Не зможу забути навіть, якщо захочу. Мені не треба кращих і гірших. Мені потрібна лише ти. Прийди в будинок, будь ласка, — ох, цей погляд, що пропалює мене до тла... Я посміхаюся:

— Прийду, будь певен. Я прийду. Але не можу тобі нічого обіцяти...

— Не обіцяй, я все розумію. Ти лише прийди, цього достатньо... Знаєш, я вперше чекатиму приїзду в порт.

Це так зворушує. Стаю на пальчики, аби дістати його щоки, і ніжно цілую, обійнявши рукою Армана за шию.

— З чого б це? — зовсім радісно озивається здивований Бей і палко переслідує мої вуста, щоб прилинути до них в поцілунку. Я ж, мріючи завжди залишатися для нього бажаною, зі сміхом тікаю, викликаючи в ньому справжнього мисливця, розпалюючи вогник чоловіка-лева. Мій красень з особливою ніжністю ловить мою руку і рвучко притягує до себе, лагідно цілуючи, від чого розгоряється новий вибух наших почуттів. Точно знаючи, що я потрібна йому так же, як і він мені, щасливо посміхаюся, дивлячись в очі. Згадуючи його питання, кручу головою, мовляв, просто так. Він не зрозуміє. Просто я найщасливіша дівчина на світі.

Врешті ми ще трохи гуляємо і Арман веде мене на базар. Я обіцяю прийти попрощатися у день свого від'їзду і, подарувавши йому наостанок посмішку, зникаю серед людей. Всю дорогу додому, той, точніше ті поцілунки обпалюють мені вуста. Я сяю, хоч і знаю про всю небезпеку. Переодягнувшись в султанське вбрання в Мармуровому павільйоні, я боюся загубити себе справжню. Однак, тепер почуваюся набагато сильнішою.

Ось я і в Топ-Капи. Підіймаюся сходами і неспішно заходжу в гарем. Як вдало, вся сімейка там: моя Валіде, Гюльчічек Султан, Дільруба, Валіде Султан. Стоять в центрі гарему і про щось жваво сперечаються. Я мрію втекти непомітно, однак це мені не дано. Пильні очі тітки тут же мене помічають:

— Селіндж? Куди це ти? Чи краще запитати звідки?

Всі присутні звертають на мене увагу. Я ж почтиво присідаю в поклоні і без жодного страху в серці, впевнено заявляю...

— Я не можу вам сказати, пробачте. Повелитель заборонив. Але якщо вам це так важливо, то поцікавтеся у нього ж, Султано.

— Поцікавлюся, Селіндж, — скреготнула зубами тітка.

— Впевнена, він може вам багато розповісти. Ну або навпаки скаже, аби не втручалися у те, що вас не обходить. Пробачте, Валіде Султан.. З вашого дозволу, Султани, я стомилася... — поклонившись, я хутко покинула гарем. Кажучи по правді ніхто не очікував такої відповіді, особливо Гюльчічек, яка обов'язково б поставила мене на місце, якби тут не була присутньою Валіде. Що там відбувалося далі, я не знаю. Весь вечір я в думках згадувала нашу зустріч з Арманом, дійшовши до висновку, що він і є тим незнайомцем із мого прекрасного сну...

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно