Василь Миколайович Шкляр - Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр

І через кілька днів сказав. Подзвонив і сказав, щоб я йшов прямо до начальника райвідділу міліції, той мене жде.

Я пішов. І треба ж такому збігтися. Саме того дня якраз випало чергування і моєму знайомому капітанові, і Кобилячій Голові, і Цвіркунові. Коли я підходив до райвідділу, вони втрьох стояли на ґанку й курили.

— Он він! — закричав Кобиляча Голова, показуючи на мене пальцем.

— Цить! — остудив його капітан. — Це вже не твоє діло.

Вони чемно розступилися, даючи мені дорогу.

Я піднявся на другий поверх. У кабінеті начальника райвідділу мене чекав чемний статечний майор, на столі в якого лежав і мій паспорт, і така товстелезна судова справа, ніби я пішов за порадою полковника Попова на мокре діло. Паспорта майор мені віддав, а справу — ні, він демонстративно став її шматувати на дрібні клаптики і порціями жбурляв до сміттєвого кошика.

— А шо, — спитав він, — в украінском язикє дєйствітєльно нєту мата?

— Та як вам сказати, — почухав я за вухом. — У нашій мові немає, а взагалі-то матюки... вони і в Африці є.

— Как тебе нє стидно! — майор нарешті вирішив мене пожурити. — Такой умний талантлівий парень (мабуть, полковник Логвиненко набрехав йому, що я написав «Тихий Дон»), а ввязался в такоє дєрьмо. Іді і большє нам нє попадайся.

Я подякував йому, розвернувся і, коли вже взявся за ручку дверей, майор раптом сказав:

— Но ти всьо равно попадьошся! Потому шо ещьо не умєєшь ценіть свободу. Ти знаєш, шо такоє свобода?

Я чемно кивнув головою і вийшов.

Надворі мене так засліпило весняне сонце, що я ледве не збив з ніг Цвіркуна. Цей милий сержантик стояв на ґанку вже сам і лузав соняшникове насіння. Він зачерпнув із кишені жменьку і простяг мені, але я вдав, що не бачу його руки.

— А ти знаєш, що таке свобода? — спитав я.

— Шо-о-о? Яка свобода? — не зрозумів він.

— Наша з тобою мова, — сказав я і швидко пішов геть. Це перше весняне сонце мене так засліпило, що на очі набігли сльози.

2. Де раки зимують...

Після того, як у романі «Ключ» я описав ритуально-еротичне смакування раками, а художник ще й виніс на обкладинку книжки цю зодіакальну істоту, в декого склалося оманливе враження, що автор-садист те й робить, що печерує раки у своєму Гнилому Тікичі на Черкащині.

Насправді це не так. Раків для мене виловлюють кріпаки — маю їх кілька душ. «Що за нісенітниця? — обуриться читач-гуманіст. — Які кріпаки в нашій, можна сказати, центральноєвропейській країні?»

Пояснюю. В селі на березі Тікича я маю таку собі хатку на курячих лапках, де тільки літую. Зрозуміло, що цю хатку щороку обкрадають, як і всі наші дачні хати, залишені взимку напризволяще.

Але в моєму випадку є якась абсолютно незбагненна прикмета: злодіїв завжди знаходять. Чи то місце для них тут закляте, чи міліція така вже кмітлива (гм...), чи крадії тут зовсім дебільні — не знаю, але зловмисників щоразу знаходять, а потім судять. Переважно це місцеві підлітки з бідних, як то кажуть, неблагополучних родин — справді, трохи дебільні, трохи нахабні й завжди затуркані.

Мені, певна річ, також приходить до Києва повістка на суд як потерпілому, і я хоч-не-хоч вирушаю за двісті кілометрів до нашого райцентру, де й відбувається судовий процес. Дійство, скажу вам, зворушливе. На повному серйозі, з усіма атрибутами цивілізованого судочинства. Тут навіть є адвокати, бо суд зобов’язаний безплатно забезпечити неповнолітніх захисниками.

І починається. Суддя (великий любитель раків, я його знаю) звертається до одного з парубійків і довго й нудно пояснює, що тому треба підвестися, тобто встати, бо суд іде. Потім питає:

— Ваше прізвище, ім’я та по батькові?

— Петя... — потупивши голову, каже той.

— А прізвище та по батькові?

— Петя...

— Як твоя хвамилія? — уривається терпець судді.

— Жученко, — пошепки підказує батько підсудного. — Жученко Петро Сергійович.

Ну, і так далі. Я спостерігаю за цим процесом, сам себе накручую і нетерпляче жду, коли слово дадуть мені. Нарешті! Я підводжуся для епохальної промови і почуваюся в ролі Еміля Золя, який жбурляє своє славетне «Я звинувачую!!!» не в залу суду, а всьому суспільству й системі.

— Панове!!! — кажу я і витримую довжелезну паузу, щоб від цього звертання оговталися слуги Феміди з центральних земель української провінції. — Високий суде! Я хотів би, щоб ми тут усі разом подивилися на глибинну суть явища! Сьогодні ми з вами розглядаємо лише його сумний наслідок, а я пропоную насамперед зазирнути в причини. Тож скажіть мені по щирості, хто довів оцих наших дітей до злочину? Хіба якби вони жили в теплі й достатку, якби мали змогу здобувати нормальну освіту... — Далі я зовсім збочую на сентименти і вже геть передаю куті меду, бо на очі старенького адвоката набігають сльози. — Високий суде! — веду далі. — Я прощаю оцим дітям те, що вони залізли в мою хату, і відмовляюся від будь-якого матеріального відшкодування з їхнього боку. Більше того...

— Інженер! — вигукує майже непритомний адвокат. — Інженер!

— Це не інженер, це письменник, — делікатно поправляє його суддя.

— Інженер! — не здається адвокат. — Інженер людських душ!

— Більше того, — кажу я, — прошу високий суд не позбавляти волі цих молодих людей! Адже виправна колонія до решти зламає їхні долі, бо не кожен, хто звідти вертається, стає прем’єр-міністром і президентом країни. Так, так, я абсолютно згоден із тим, що злочинець мусить відбути справедливе покарання, але, щоб ця справедливість воістину взяла гору, спершу покараймо тих, хто довів оцих дітей та їхніх батьків до цілковитого зубожіння й злиднів. Насамперед покараймо не тих, що вкрали в моїй хаті рибальські гачки, алюмінієву ложку та раківницю, а тих, хто вкрав у держави мільйони, мільярди! Тих, хто обдер весь народ до нитки!

Суддя явно хоче мене перебити, але тільки хапає ротом повітря; міну щирого захоплення на обличчі адвоката змінює гримаса розгубленості, але я натхненно веду далі:

— Я проти того, щоб за ґрати сідали оці знедолені діти, поки туди не сядуть Кучма, Лазаренко...

Я входжу в екстаз і називаю такі імена, що адвокатові від страху висихають сльози, а суддя таки