Василь Миколайович Шкляр - Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр

Та зусилля мої недаремні. Хлопці дістають по два роки умовно, і їх відпускають із зали суду.

Таких неборак, яких я фактично амністував, назбирався вже цілий гурт. Вони не мають чим віддячити своєму благодійникові, але після кожного судового процесу чемно підходять до мене разом з батьками, дякують і питають, чи не могли б хоч якось стати мені в пригоді. Ну, якось відробити абощо. І я шляхетно надаю їм таку можливість.

Тож навесні вони копають мені город, лагодять огорожу, замітають подвір’я. Така собі приватна виховна трудова колонія. А головне — ці хлопці постійно ловлять мені раків. Незважаючи ні на погодні умови, ні на пору року. Цієї зими один навіть під лід лазив. Спершу, правда, трохи вагався, але я переконав його, що краще кілька хвилин подивитися, де раки зимують, ніж потрапити туди на кілька років. Сірома подумав-подумав і, прив’язавши до ноги страхувальну мотузку, другий кінець якої я тримав у своїх руках, шубовснув в ополонку...

До речі, ця зима стала першою, коли в мою хату ніхто не заліз. Я навіть трохи розчарований.

Дівчина на полюванні

Оповідання з давньої скрині (1969—1979)

Турецька нічия

Як тільки настає довгий зимовий вечір, Павло Глиняник, здоровенний носатий чолов’яга, взуває биті валянки, зодягає старого кожуха, хромову шапку з відкоченими вухами, словом, закушкується так, немов зібрався на засіди (колись Павло був завзятим мисливцем), і виходить із хати. Ще трохи стоїть біля порога, всапує великим носом повітря і, якщо у ніздрях щипає, вертається назад, закутує поверх шапки картату жінчину хустку, бере хутряні рукавиці, а тоді вже чимчикує городом до сусідів.

— О, принесло, — бурчить Степанида, перекидаючись другим боком до гарячої лежанки. — Дав би йому хоч уроки повчити.

Добре їй у теплі балакати. А Павло поки перейшов город, то й кров загусла у жилах. Та хай бурчить, не до неї прийшов. А до Санька.

Санько, руденький першокласник, схожий на ховрашка — личко рябеньке, як горобине яєчко, — перестає скрипіти пером і ніби знехотя відсуває вбік зошита, книжку, звільняє на столі місце.

— Розставляй, — каже Павло, принюхуючись, чи Степанида добре натопила в хаті: роздягатись чи ні? Санькові він нагадує когось із отих полонених французів, яких під конвоєм ведуть баби з вилами — на картинці в підручнику з історії. Дід Павло (для Санька він уже годиться в діди) скидає хустку, шапку і рукавиці, сідає на табуретку до столу. Йому не терпиться.

Санько дістає з полички коробку із шашками й потерту картонну шахівницю.

— Які берете?

— Які вгадаю, без поблажок.

Санько бере дві шашки, шарудить ними за спиною, потім простягає дідові кулачки. Павло довго думає, нарешті заплющує очі й навмання ляскає Санька по руці.

— Ця!

— Білі. Казав же вам зразу: вибирайте.

— Мені поблажок не треба. Розставляй «стовпці».

І починається.

— А осісьо! — ходить Павло.

— Нате вам.

— А оце ти бачив?

— Отако на неї.

— А оце?

— Псі-і-і.

— Тут вона тобі й засмердиться, — всміхається Павло голими яснами.

Шашки мигають на дошці, і в той момент, коли Павлові здається, що малому — амба, Санько раптом дає дві чорних під бій і визбирує чотири білих «стовпці», ставлячи дамку.

— Ва! Вай! — Павло чухає налисо підстрижену голову, але ще потроху впирається. Та згодом бачить, що його шашка застрягла в куточку і там діло пахне «нужником», різко зачіпає картонну шахівницю з-під низу — і все летить шкереберть.

— Тьху ти, і як воно в мене?.. — дивується Павло.

— У вас завжди так, — Санько надимає щоки. — Все’дно програли.

— То ще було б видно. А так — нічия.

— Ну яка ж у біса нічия?

— Турецька, яка ж.

...У шашки вони почали грати недавно, тоді, як Санько пішов до школи. Павло й раніше часто навідувався до них вечорами, можна сказати, не до них, а до Санька, бо з дорослими не любив багато балакати. Це, бувало, зберуться у хаті сусіди, гомонять про се, про те, а Павло просидить цілий вечір мовчки, втупившись очима в долівку, тоді: «Ну, я пішов».

Якщо ж у хаті не було нікого, Павло залюбки говорив із Саньком, розпитував, що пише мати, чи не думає забирати його до міста. Санько казав, що він од бабусі нікуди не поїде. «Молодець», — хвалив Павло і розказував йому казку про мисливця і зайчика: пішов чоловік на полювання, зустрів зайчиська і хотів його підстрелити, а той каже: «Не вбивай мене, я тобі покажу чарівну ялинку, на якій золоті шишки родять». Пожалів його мисливець — і заєць віддячив йому, привів до тієї ялинки. Набрав чоловік золотих шишок, а тоді думає, дай і вуханя цього підстрелю, бо ще комусь ялинку покаже. І як тільки вистрілив, заєць перетворився на змія і задушив мисливця.

Чудна якась казка, до того ж Павло розказував її Санькові сто разів і щораз — інакше. Видно, сам вигадував.

Коли Санько подорослішав, пішов у перший клас, Павло подарував йому шашки — він називав їх «стовпці» — і навчив хлопчика грати. Спочатку, певна річ, Павлова брала. Потім малий так наловчився грати, що старому й не снилося. Аж злість брала. Що за химера? — сам показав цьому горобеняті, як гуляти в «стовпців», а воно тобі ще й носа втерло. Хитр-р-ре! Страх. Тоді Павло й вигадав оту нічию. Як навчав Санька грати і розказував правила, то й не заїкнувся про неї, тепер же те й робить, що валяє шашки. Нічия, каже. Турецька. Чого раптом турецька?

Інколи старий доходив до того (це вже десь після двадцятої поразки за вечір), що відверто перекидав шахівницю, шашки розліталися по всій хаті, закочувалися під ліжко, шафу і в рогачі, а Павло хапав під пахву шапку, хустку, рукавиці й прожогом вискакував з хати простоволосий.

Санько довго лазив навколішки по кутках, поки нарешті знаходив усі двадцять чотири шашки, складав їх у коробку, ставив на поличку і брався до уроків. Але якраз тут рипіли сінешні двері — у хату заходив Павло.

— Розставляй, — сопів винувато.

— То ви ж знов поваляєте!

— Ні.

— Ну як же «ні», як поваляєте, — сердився Санько. — А мені тоді лазь на колінах.

— Не поваляю. Я тобі зараз той... причиню. Тіки засмердиться.

Таке зухвальство Санька заїдало, він