Василь Миколайович Шкляр - Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр

Ця збірка містить новели та оповідання Василя Шкляра, написані переважно у 1970-х роках. Цікаві колоритні характери, захопливі події та спостереження за людськими вчинками занурюють нас у самобутній світ раннього Шкляра. До книжки також увійшли неординарні, напрочуд відверті спогади автора про видатних письменників, з якими він був у дружніх взаєминах. Розлоге інтерв’ю зі Шклярем, яке взяв у нього В’ячеслав Кириленко, — це своєрідна автобіографічна повість автора «Чорного Ворона», яка проливає світло на його життя, творчість, у тому числі й на літературний доробок, представлений у цій книжці.

Василь Шкляр

Треба спитати у Бога

Демон заперечення

Есеї

Агатангел і Марія: нечестиве кохання в блакитному інтер’єрі

Рудий хлопчина з пропитим обличчям бурякового кольору підійшов у скляній Звенигородській забігайлівці до столика, за яким сидів незнайомий йому, видно з усього, приїжджий «очкарик». Увагу якраз і привернули ті окуляри з такими товстими лінзами, що за ними ледве проглядали зменшені діоптріями очі.

— Ти не купив би одну штуковину? — звернувся до нього рудий і тремтячими з похмілля руками дістав з-під поли важкий фоліант у коричневій шкіряній палітурі. Тиснений золотом орнамент, бронзова застібка-фібула з фірмовим карбом «Trade mark» переконували, що «штуковина» справді варта уваги. Це була навіть не книга, а старовинний альбом з фотографіями.

— Скільки просиш? — байдужно поцікавився «очкарик».

Рудий не помітив, що в того руки затремтіли ще дужче, ніж у нього самого. Надписи на давніх, з фіолетовим відливом фотографіях не залишали сумніву — альбом належав Агатангелу Юхимовичу Кримському. Усе збігалося: Звенигородка, до якої оце занесло студента-очкарика, була для Кримського рідним містом — його родина переїхала сюди 1871 року, відразу після народження майбутнього академіка-поліглота. Тут і дотепер стояв його батьківський двоповерховий будинок з екзотичною башточкою на даху.

Лінзи окулярів так запітніли, що молодикові довелося їх зняти і протерти носовичком. Його відкриті очі виявилися неприродно великими і темними. Намагаючись приховати хвилювання, не виказати, що в його руках безцінна реліквія, він виторгував її за два червінці. Потім облишив свою вечерю і швидко пішов у готель. Тільки тут, після першої хвилі радості, його охопило сум’яття. Він лиш тепер усвідомив, що альбом з унікальними фотографіями, певніше за все, крадений. Але як могло статися, що цей підозрілий тип запропонував свою «здобич» саме йому? Ніби щось знав...

Тамуючи докори сумління, молодик вирішив, що неодмінно знайде рудого чоловічка, витягне з нього таємницю «походження» реліквії, а потім, як великодушний філантроп, безоплатно поверне цю річ на її законне місце.

Наступного вечора він знов заглянув до тієї ж таки забігайлівки, сподіваючись, що зустріне там рудого завсідника чи принаймні довідається, де його можна знайти. Так, буфетниця відразу здогадалася, про кого мова, але замість приязної усмішки на її обличчі з’явився переляк.

— Як, ви ще не знаєте? Рудого сьогодні вночі знайшли на снігу мертвим. Біля будинку одного з його дружків. Мабуть, щось украли і не поділили. Кажуть, вони, безбожники, навіть музей пограбували.

Молодикові стало не по собі. Здається, він влип у темну історію і, поки не пізно, треба линяти з цього містечка. Хоча не все тут було зрозумілим. Він уже побував у місцевому краєзнавчому музеї, де окремий куточок присвячено Агатангелу Кримському. Там експонувалися й особисті речі академіка: старовинна фісгармонія, ціпок із набалдашником у вигляді собачої голови, рукописи, книги... Але фотоальбому там не було.

Вранці, після деяких вагань, він усе-таки знов подався до музею і зайшов прямо в кабінет директора, де його зустрів інтелігентний чоловік із сумними, як у більшості розумних людей, очима.

— У вас часом не викрадали фотоальбом Кримського? — навпростець запитав гість.

Йому здалося, що чоловік здригнувся. Потім, витримавши напружену паузу, відповів:

— Ні.

— Він у мене.

Чоловік розгублено мовчав.

— Загадкова постать, цей Агатангел Юхимович, чи не так? — з якимось недобрим натяком запитав «очкарик».

— А ви власне хто?

— Я?.. Орієнталіст.

Коли за ним зачинилися двері, директор іще довго не міг прийти до тями. Він навіть мерзлякувато зіщулився від моторошної думки. Здавалося, щойно, повернувшись із того світу, його відвідав сам Агатангел Кримський. Саме такі окуляри з товстими лінзами вчений-орієнталіст носив уже в юності.

Але зараз був 1972 рік. Зовсім недавно під егідою ЮНЕСКО світ відзначив сторіччя від дня народження видатного сходознавця. В Україні почали видавати п’ять томів його вибраного, спотвореного цензурою. Опального вченого і письменника тепер усі називали великим, але ніхто не заглиблювався у суть цієї величі. Начебто достатньо було й того, що Кримський знав заледве не всі мови світу разом із діалектами. У тому числі й мертві. Одного разу, виступаючи в Академії наук, він щось процитував нікому не відомою мовою, а потім, сам того не помітивши, півгодини продовжував нею свою доповідь. Колеги-лінґвісти, переглядаючись і знизуючи плечима, губилися в здогадах: абіссинська, вавилонська, санскрит?..

Втім, усе його життя схоже на таємничий, ніким не розгаданий, не розшифрований міф. І сам Кримський був людиною-міфом — із тих, кого не спіймав цей світ. Власне, до 1918 року в нього було два зовсім різних, рівнобіжних життя, у яких існувало мовби і дві різні людини. Татарин по батькові і поляк по матері, він став знаменитим російським ученим-сходознавцем, одним із фундаторів російської орієнталістики, й одночасно був самобутнім українським письменником, що вийшов далеко за межі літературних традицій свого часу. Його душа була розпанахана навпіл у прямому сенсі цього слова. Одна половина існувала в респектабельному світі російської науки, друга повнилася переконаннями найзапеклішого українського націоналіста. Великий містифікатор власної біографії, він свідомо залишив у ній, як і у своїй творчості, безліч знаків питання, до яких боялися наближатися найприскіпливіші дослідники. Так чи так, а Кримський досі не втискується в тогу класика, і, зрештою, навколо його імені утворилася якась абсолютно містична аура, об яку багато хто обпікався і необачно обпікається досі. Частка цієї аури, здається, передалася й альбому, що його пощастило роздобути Орієнталістові за кілька годин до смерті того, хто продав реліквію за безцінь. Реліквію, що зберігає ще одну велику таємницю вченого-аскета.

Чуття підказувало, що директор музею не міг нічого не знати про цей альбом. Але чому він промовчав? І навіть злякався... Звичайно, раритет могли викрасти не обов’язково в музеї. Тоді де? Швидше за все, у будинку Кримського... Цей будинок стояв за сотню метрів од музею, і через хвилину-другу Орієнталіст знов милувався екзотичною башточкою на ньому, схожою на мінарет мечеті. На початку сімдесятих XIX століття цей особняк купив на свої гонорари начальник міського училища, викладач історії та географії, попечитель місцевих чайних Юхим Степанович Кримський — батько Агатангела. Крім шкільних підручників, він писав усілякі посібники про те, як кинути курити, як пекти бабки, як дресирувати мисливських собак, і навіть книжки під такими звабливими назвами, як «Записки провінційного ледаря» чи «Записки провінційного шалапута».

А його син Агатангел тут-таки, в цьому будинку, напише взагалі скандальний, модерний роман «Андрій Лаговський»