Василь Миколайович Шкляр - Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр

— чітко, зі знанням справи карбувала слова гладка й сувора жінка, — што затєялі хуліганскій дебош в собствєнной квартірє, прі етом ізбівалі свою жену, білі посуду, мєбєль... К тому же експертіза установіла, што ви являєтесь хроніческім алкоголіком, постоянно терорізіруєтє свою семью і вмєстє с тєм нарушаєтє покой сосєдей. Прізнайотє сєбя віновним?

«Щира душа», не вагаючись ані секунди, відповіла ствердно і дістала два роки виправних робіт із примусовим лікуванням від алкоголізму.

Наступні вироки були приблизно такими ж, незалежно від того, чи підсудного схопили на вулиці, чи на танцях, чи в тещі на іменинах. Про штрафи тут не йшлося. Рік, два... ув’язнення. А тому, коли надійшла моя черга, я вже був тверезий як скло і збирав докупи всі мізки, щоб ухопитися за якусь соломинку. Непокоїло ще й те, що всі підсудні, наче змовилися, одностайно визнавали свою вину: заперечення лише збільшило б термін покарання.

Я підвівся на дерев’яних ногах. Краєм ока завважив, як напружилися Кобиляча Голова з Цвіркуном, які стояли на варті біля вхідних дверей.

— Ви обвіняєтєсь в злостном хуліганствє, так как в состояніі глубокого алкогольного опьянєнія, подтверждьонного мєдіцінской експертізой, затєялі драку в реєсторанє «Славутіч», к тому же в прісутствіі дєпутатов Верховного Совєта. Прі етом в общєствєнном мєстє виражалісь матом, оскорблялі честь і достоїнство не только граждан, но і сотрудніков міліції прі ісполнєніі служебних обязанностєй... Прізнайотє сєбя віновним?

У таких випадках драматурги пишуть: пауза. І вона настала. А прозаїки пишуть: чути було, як муха пролетить. Мухи не пам’ятаю. Пригадую тільки, як котрийсь із моїх співкамерників не витримав і прошепотів: «Ти шо, бля, вапше? Прізнавай!».

— Ні, — сказав я. — Ні, шановний суде, сталася якась прикра помилка. Мене з кимось тут переплутали. Я аж ніяк не можу визнати таке, даруйте, абсурдне звинувачення щодо моєї особи. Воно помилкове в принципі вже тому, що тут мене звинувачують у висловлюванні матом, а такого не могло бути. Такого не могло й не може бути, шановний суде, бо я все життя розмовляю лише українською мовою, а в нашій мові мату взагалі не існує.

Ось тут, мушу сказати, настала ще та пауза. Ось тут справді десь узялася муха, і було чути, як вона пролетіла над роззявами, які невідь-звідки беруться по всіх залах суду, а відтак узяла курс прямісінько на сувору й гладку жінку, яка по-риб’ячому зіпала ротом.

— Как?!!! — нарешті вигукнула суддя. — Да у нас єсть одін язик! — істерично і якось недалекоглядно заволала вона, але тут-таки й схаменулася. — Ну, нєт, украінскій тоже єсть, но...

— Не теж, — я вже давно пішов ва-банк і затявся доспівати цю пісеньку до кінця. — Не теж, а якщо вже на те пішло, то я взагалі вимагаю, щоб цей процес провадився українською мовою.

Ефект був ще той! Бомба! У своїй практиці суддя такого ще не чула. Спантеличена, вона пошепталася з підсудками й оголосила:

— Суд уходіт на совєщаніє!

У залі, здається, ніхто нічого не зрозумів, але я відчув, що навіть мугирі дивляться на мене з повагою. Не знаю, як Кобиляча Голова, а Цвіркун, сільський, як і більшість наших міліціонерів, хлопчина, здавалося, вже потягся до кишені: чи лишилося там хоч півжменьки насіння?

А вердикт був таким:

— В связі с тем, што подсудімий отказался от обвінєнія, пєрєнєсті засєданіє на двєнадцатоє марта с пріглашєнієм в зал суда свідєтєлєй... Увєсті подсудімого!

Мене знов запхали у «воронок» і повезли в КПУ А та бідна КПУ вже була вщерть переповнена, бо тільки-но минуло 8 березня, тобто всесоюзна пиятика, і злісних хуліганів прибувало дедалі більше, їх не було де розпихати.

— А шо, — сказав капітан, який уже, видно, почув од своїх про мою «каверзу». — Раз у нас така тіснота, то випишемо йому повістку на суд, та й хай іде собі під три чорти. Якщо він такий грамотний, то знає, що йому буде, коли не з’явиться на суд за повісткою. Тим більше, що його паспорт у нас.

Так і зробили. Віддали мені паска, шнурки, тільки годинника вже не було і грошей, звісно, ні копійки. Та я «зайцем» вирушив у редакцію журналу «Ранок» і — прямо до головного редактора. Наш редактор Олег Борисович Хоменко (ми його називали по-панібратському О. Б.), колишній помічник першого секретаря ЦК Компартії України Петра Юхимовича Шелеста, любив посмакувати кримінальними пригодами і, крім усього, водив дружбу з високими посадовцями якраз із правоохоронних органів. Він і сам взимку носив полковницьку папаху. Тож вислухав мене не так з осудом, як із цікавістю. Його коротенький чуб (стрижка «під їжака») зухвало настовбурчився, й О. Б. тут-таки почав накручувати телефон.

— Полковник Логвиненко? Зайдіть до мене на хвилинку. Так, якщо можна, прямо зараз. — Полковник Попов?.. — Полковник Шевченко?.. Зайдіть, будь ласка, вам буде цікаво...

Ну, і так далі. Одне слово, через годину кабінет мого головного редактора скидався на генеральну нараду у Філях. Від огрядних червонощоких полковників пахло коньяком і пашіло такою впевненістю, що в мене з’явилася надія.

— Пес, — звернувся до мене О. Б. — Розказуй усе заново. Розказуй усе, як було. Навіть про те, як ти, собацюра, матюкався і поливав депутатів Верховної Ради шампанським. — О. Б. від утіхи скидався на веселого їжака.

І я розповів усе чисто. Полковники слухали мене, не перебиваючи, якось так спокійненько слухали, ніби аж нудьгували. Нічого не перепитували, тільки іноді здивовано перезиркувалися між собою. А коли я закінчив, начальник карного розшуку зі столичного управління МВС полковник Попов позіхнув і сказав до О. Б.:

— Олєжка, ти зачєм оторвал мєня от работи? Ну, я єщьо панімаю, єслі б он пашол на мокроє дєло, зарєзал там каво-нібудь ілі чьо, тогда да, тогда канєшно. А ето же всьо виєдєного яйца не стоіт.

— Тоді хто? — спитав О. Б., обводячи їх усіх очима зухвалого їжака.

— Зажди, — сказав полковник Логвиненко, який іноді друкував у нашому журналі кримінальні історії і вмів розмовляти українською. — Це ж хто там у нас заправляє в Дарницькому районі?.. Ага, здається, майор Вихров. Словом, так, синку... Ти на суд не йди, бо як припечуть строк, тоді вже не викрутишся. Не йди на суд, синку, і постарайся цими днями не ночувати вдома...

— Це він може! — вигукнув О. Б. і задоволено потер долонями.

— Еге ж, — погодився полковник Логвиненко. — Це не важко. Отож, синку,