Василь Миколайович Шкляр - Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр

причин спершу законспірувався під подібним прізвищем Чорноус (Черноусов), а відтак узяв собі й «чорнявий» повстанський псевдонім — Чорний Ворон.

Версія Володимира Колоса викликає довіру. Як викликає захоплення хист отамана-конспіратора, котрий оповив свій образ такою таїною, що заплутав і чужих, і своїх. Та залишилося гучне ім’я ЧОРНИЙ ВОРОН — наймення великого воїна, який у герці з московською навалою відстоював честь української зброї, творив славу Вітчизни. Нині це ім’я викарбувано на монументі в селі Товмач поруч з іменем отамана Івана Лютого-Лютенка.

Колись у найтяжчі дні боротьби, коли нескорених лісовиків називали бандитами, ще один славний повстанець із Фастівщини Ларик Плисака сказав пророчі слова: «Надійде час — і наші імена напишуть золотими буквами». Цей час надійшов. Пишемо...

Два судові процеси сторіччя

1. Сповідь злісного бешкетника

Я лише раз у житті стояв перед судом. Було це в далекі сімдесяті роки, коли я ще майже юним працював у відомому на той час молодіжному журналі «Ранок» і думав, що мені море по коліна.

Сльотавого березневого вечора нас, трьох молодих хлопців, занесло в ресторан «Славутич», що на Русанівці. Тепер навіть не згадаю, як і за скільки вдалося прослизнути до переповненої зали де, крім усього, того вечора обслуговували депутатів Верховної Ради УРСР. Деякі з них під час сесії жили в престижному тоді новому столичному готелі «Славутич», ну і, як нормальні люди, вони теж вечеряли в тамтешньому ресторані. Тим більше, що тодішніх своїх обранців народ зовсім не знав в обличчя. Їх, бідолах, не розкручували. Вони не знали, що це таке, на телебаченні не було жодних політичних шоу.

Мабуть, не варто розповідати, скільки й за що ми випили і з чого почалася між нами сварка, але, соромно зізнатися, вона перейшла у бійку. Справжню, круту бійку, у стилі вестерн. Спершу нас билося двоє. Третій розбороняв. А потім йому стали допомагати інші, в тому числі, як згодом з’ясувалося, втрутилися й дядьки-депутати, і зрештою там утворилася мала-купа-невелика. Це було карнавальне видовище. Чоловіки хекали, жінки верещали, дзвенів битий посуд, лунав замашний брудний мат, і хтось комусь лив шампанське за комір прямо із пляшки...

Я сходами скотився з другого поверху до вестибюлю і, мабуть, котився б отак аж до дніпровського каналу, який так по-венеційському облягає Русанівку, але дорогу перетнула міліція. Мене скрутили і затрамбували у «воронок». Один із нас утік, а третього відпустили за одну цікавеньку послугу: міліціонери забрали у мене ключі від квартири, яку я тоді винаймав там-таки недалечко — на Березняках, дали їх, ключі, тому хлопцеві і попросили принести мій паспорт. Саме в мені правоохоронці чомусь побачили найбільшого злочинця і свого власного ворога. Тобто тим ворогом, певніше за все, був мій язик. Хоч скільки я присягався не сперечатися з ментами, але в «доброму гуморі» любив подискутувати з ними про гуманізм, права людини, ООН і всяку таку туфту. Не пригадую, що я тоді їм казав, лише пам’ятаю, що в одного була величезна, неприродно видовжена кобиляча голова, а другий, дрібний, як цвіркун, лузав соняшникове насіння, і воно так смачно пахло мені, що я не стримався і попросив хоч півжменьки. Він, звичайно, не дав. Ні, тоді я справді, мабуть, напатякав їм зайвого, але й поведінка ментів була нетиповою, як китайська пневмонія. Спершу вони повезли мене в якийсь зачуханий медпункт на експертизу, де взяли з вени кров для аналізу на вміст алкоголю, а вже потім доправили в Дарницький райвідділ міліції і завели до капітана, перед яким на столі вже лежав і мій паспорт, і ціла купа пояснювальних записок.

Скажу чесно, не били. Після того, як я написав їм якесь пояснення щодо ресторанної пригоди, мені наказали зняти паска, витягти шнурки з черевиків, примусили зняти годинника і не били навіть тоді, коли я брязнув тим годинником об підлогу, щоб не дістався ворогам. Навпаки, що більша агресія мене розбирала, що більше я дозволяв собі іншомовних лайок у їхній бік, то дужче вони тішилися, і на обличчі Кобилячої Голови розпливалася широка, як миргородська калюжа, усмішка, а Цвіркун уже, мабуть, каявся, що пошкодував для мене кілька соняшникових насінин.

У такому ж доброму гуморі вони провели мене тьмяним нічним коридором до КПУ (ні, не до компартії, а до камери попереднього ув’язнення), і я опинився в заґратованій тісній клітці, де вже було напхом напхано кільканадцять арештантів. Одні стояли, інші сиділи попід стінами на цементній підлозі, а так, щоб лягти, то й не було де. У цьому мавпятнику зібралася доволі весела публіка, яка мало переймалася своїм становищем: більшість із них частенько ночували то по витверезниках, то ось по таких буцегарнях, і якби їм тут ще дозволяли курити та дали плящину-другу, то їх би звідти й мітлою не вимів. Утім, деякі бувалі в бувальцях розбишаки якось приноровилися проносити цигарки й сюди, бо трохи згодом у камері запахло димком, а після того, як я почитав їм уголос вірші (це ж треба було так напитися!), то один нетяга і мене пригостив недопалком.

Та найцікавіше почалося вранці. Дрімаючи напівсидячи у холодному кутку, я ще не встиг і вихмелитися, як «протрубили» підйом. Нас по прізвищах стали викликати з камери, а потім виводили надвір і садовили в ті ж таки «воронки» — якось так тихо садили, майже врочисто, ніби везли у Бабин Яр на розстріл. Аж ні!

— На суд! — зітхнув нетяга, який поділився зі мною недопалком.

Мені не доходило. Не доходило навіть тоді, коли Кобиляча Голова з Цвіркуном завели нас під конвоєм до справжнісінької судової зали і посадили на довгі лави. Ну, подумаєш — припаяють штраф, де наше не пропадало. Я тоді, темний, навіть не підозрював, що віднедавна діяв якийсь химерний закон щодо хуліганства у стані сп’яніння. Якщо якогось сірому замітала міліція під час такої пригоди, то запроторювала в КПУ, а вже наступного ранку тебе могли позбавити волі не на банальних п’ятнадцять діб, а на цілком пристойний термін.

Ось і тут після традиційного «Встать! Суд ідьот!», після того, як на суддівському помості всілася надзвичайно сувора і в міру гладка жінка з підсудками по обидва боки, розігралася справжня драма. Ні, спершу я сприймав це дійство як водевіль і навіть намагався підморгувати молоденькій стенографістці, що вела протокол засідання. Та вже за кілька хвилин мій хміль як рукою зняло. Першим дістала вирок, як то й ведеться в житті, найщиріша душа, атож, чоловічок, який пригостив мене недопалком.

— Ви обвіняєтесь в том,