Каролін Ламарш - Галявина край лісу, Каролін Ламарш

ніби він хотів уникнути емоцій. І все ж ця фраза свідчила про його емоційне ставлення. Перед ним стояла людина, чиє життя зводилося до музики, та яка, не маючи змоги жити зі свого мистецтва, була змушена згодитися на посаду нічного сторожа, сподіваючись удень вправлятись у грі або (втративши надію на сольну кар’єру) грати в невеличкому оркестрі. Робота ж сторожа полягала в допомозі людям, вдома в яких дзеленчать сирени. У результаті — пошкоджений слух. Сторож уже ніколи не слухатиме дивовижну музику в чистому вигляді. Він завжди чутиме посвист — мов фільтр між ним і життям.

Я сіла на стілець — радше впала, зненацька з гіркотою подумавши про нашу багатостраждальну планету; авжеж, тут усі страждальці — і ставок, і дерева, і комахи, і тварини; як ми до цього дійшли?! Під моїми повіками зріла лють, терпка прикрість, яка давно не витікала сльозами. Сторож присів поруч — і звільняв мене від гніву, він усе говорив про свій пошкоджений слух, про запону між ним і світом, про нескінченний свист, і я розуміла, що ми дійсно втратили невинність, що чарівна доба, коли ми вірили у вічну і непорушну природу, дійшла кінця.

Я відірвала шмат від рулону господарського паперу, сякнулась.

— Може, чаю? — вибачливим тоном запропонувала я. — Упевнені, що не бажаєте чаю?

— Ні, дякую, на мене чекають.

І сторож поклав на стіл візитівку з назвою компанії, своїм іменем і номером мобільного телефону; верхній лівий кут прикрашав логотип — чоловічок у кашкеті і з песиком. Я провела його до дверей, а потім дивилася, як він сів до пікапа з уже знайомими мені чоловічком у кашкеті і з песиком — чорні на білому силуети, які наглядають за нами і яких можна покликати будь-коли, хай навіть уночі.

Наступного дня стояла похмура погода. На темному тлі хмар і дерев у повітрі літав прозорий пилок тополь, що на стежках у парку збирався в кучугури. Здавалося, ніби з неба валив сніг, і частина його збивалась у ямках на клумбах і в канавках біля стежок. Під вечір сторож повернувся. Він поговорив із майстром із сирен. Зійшлися на тому, що під час бурі повітряні потоки ввімкнули сигналізацію.

— Щоби пригасити таку спеку, потрібна добряча злива! — мовив сторож. — Але не борвій, який може понівечити стежки та повиривати коріння із ґрунту...

Він видався мені стривоженим. Що його турбувало — невже тільки стежки і дерева, беззахисні перед стихією? Чи він непокоївся за мене — якщо сигналізація знову спрацює, мені не спати ще одну ніч.

— Можете дати код, щоб у разі чого ми вас не турбували?

— Не можу, але дзвонити ви мені можете в будь-який час, навіть уночі.

Майстер вийняв із кишені шкірянки блокнот і ручку та сів до кухонного столика.

— Уночі завше цікавіше... — пробурмотів він сам до себе.

Що це було? Закодоване послання? Хай там як, та поки дивилася, як він великими пальцями, почорнілими від роботи на чистому повітрі, дряпав на аркуші свій номер телефону, я думала, що саме в цих краях хотіла б оселитись назавжди. «Назавжди» — це слово краєвидові пасує більше, ніж почуттям. Пасує таємничому ставу, над яким гасають серпокрильці. Пасує двом лякливим білим котам. Пасує нерозлучним бабкам. Пасує, можливо, навіть дроздові Мерлину. А ще мені дуже подобалася думка, що закоханий у дерева сторож і музикант, який ночами охороняв будинки, можуть заходити, мов до себе, туди, де я сплю. Міцно замкнені двері відчинятимуться при їхньому наближенні. Це ж фахівці. Майстри. Безпечні люди.

За вікном пролунав спів. Спершу кілька коротких трелей, а потім віртуозна і чиста арія, яка відштовхнула від мене ніч.

Руді

О! Свобода, дивовижна свобода,

коли занурюєшся в літні лани

і залишаєш там своє смертне тіло!..

Хокусай

Щоранку, як прокидається, відчуває, що думка про смерть огортає її ектоплазмою. Не в змозі поворушити руками й ногами, вона ніби виринає зі в’язкої твані. І темний світ, з якого вона виривається, не залишається поза нею, її відділяє від нього тоненька плівка — саме через неї вона різко підскакує, намагаючись думати про щось інше.

Та все ж, незважаючи на важкі і — слід із цим змиритися — віднедавна самотні ранки, її огортає життя із Жаном, його незмінна наполегливість, їхнє специфічне щастя. Щойно їй вдається — удавшись до різних хитрощів — покінчити з думками про смерть, повертаються ці відчуття.

Якби треба було навести приклад рятівних обрядів — себто маневрів, завдяки яким вона щоранку обходить думку про смерть, аби відразу, щойно з іншого боку підводиться Жан, поринути в тихий став нечуття, — вона розповіла б про родину Смітів. Джеймса, Мері та їхніх шістьох діточок.

Минулої осені, отримавши дивний спадок від американського відгалуження своєї родини, вона поїхала до Нью-Йорка. А точніше (адже саме там спочиває один з її предків), на цвинтар Ґрін-Вуд над Гудзонською затокою — величезне, заросле деревами й усіяне стелами й мавзолеями кладовище. Вона блукала дивовижною місциною, аж раптом зачула короткі посвисти, які переходили в покректування. Такого птаха вона ще не чула. Підвівши погляд, зауважила яскравий пломінець. То була білка. Чому тваринка так нервувала? Через її присутність? Чи її налякало щось інше? Білка невтомно й майстерно імітувала різні крики — коротке цвірінькання дрозда, стрекотіння цикади, тріскіт невідомої пташки. Ще дивнішим було те, що білка стрибала з дерева на кущ, а звідти на дах одного з мавзолеїв, стрибала, утворюючи трикутник, ніби хотіла визначити межі свого маєстату, позначаючи звуками кожен стрибок. Білка скрикувала, потім мовчазно стрибала, нашорошувалася — на дереві, кущі або мавзолеї. Вона присіла край шляху, спостерігала за білкою, слухала її...

Коли білка зникла остаточно, вона пішла далі вивчати цвинтар — ніби шукаючи могилу свого родича. Прямувала неспішно, всотувала шкірою повітря і сонце. Місяцями вона кудись квапилася, бігла, намагалась уникнути думки про смерть. Аж раптом, тільки тому, що опинилася за тисячі кілометрів від дому й від могилки, а ще без Жана — усе припинилось.

Три години вона милувалася красою дерев і зворушливою суворістю стел, що виростали з густої трави. Одна вразила особливо. Вона вийняла із торбинки блокнот і на чистому білому аркуші занотувала:

Джеймс Сміт 1804–1868

Мері Е. Тайс, його дружина, 1807–1861

Їхні діти:

Ганна 1831–35

Джон Т. 1833–35

Чарльз Т. 1838–40

Айзек 1843–44

Меланхтон 1846–47

Памела 1841–50

Навпроти імен дітей вона написала: «4 роки, 2 роки, 2 роки, 1 рік, 1 рік, 9 років». І виконала нескладну арифметичну операцію: дев’ятнадцять поділити на шість дорівнює трьом. 3,1666. Саме такою