Шевчук Василь - Син волі, Шевчук Василь

Була б утіха матері... А так!.. Всю ніч тоді не зміг заснути. І не стрічався відтоді з Ядзею, бо чим могли скінчитися ті милі зустрічі!.. Він-бо кріпак... До смерті — раб!.. Не міг же він у рабство заманювати коханням вільну дівчину!.. Колись, як ще жив у Кирилівці, йому завжди здавалося, що то про доньку Гриневу та про Романа Жорнового співають хлопці пісню:

Об у полі криниченька;

В ній холодна водиченька,

Ой там Роман воли пасе;

Катерина воду несе...

Він справді якось бачив їх біля криниці... Господи, яка була то пара!.. Якщо йому на долю випаде десь підучитися, він намалює таку картину... Не намалює, бо сльози застуватимуть йому її... Знівечено той диво-цвіт!.. Катрусю звабив пан-офіцер, Романа геть скалічили на панській стайні...

Сидів над чистим аркушем, і щось таке творилося в його душі, чого і сам не міг збагнути. Рим, і Лукреція, і царський син-спокусник, і Петербург з будинком, де жив Ширяєв з учнями, розтали ніби, зникли у мреві-далечі, а замість них до комірчини, в якій сидів, до серця, що лунко билося в його тривожних грудях, вривались вихром видива минулих днів, пейзажі його села і люди, що з ними виріс і до яких його тягла невидима, проте незборна сила. Йому хотілось плакати, сміятись з жартів, чутих на колодках в Кирилівці, біля толоки, співать пісень, які ввійшли у плоть і кров, як входять у нас свідомість і мова матері, виспівувати свою журбу за рідним, далеким краєм. Серце його виповнювалося п'янким бажанням зменшити багатоверсту прірву, що пролягала тепер між ним та рідними йому людьми, між цим брудним горищем і повним вітру степом, де хоч немає волі, так є веселі спомини, казки й пісні про волю. І є, нехай химерна, прибита горем, злиднями й слабка, мов іскра в попелі, та все ж жива надія!.. Сидів, вслухався з подивом у власну душу, ніби чиюсь чужу, не знану досі, й тихо поймався страхом. Потім зринала радість: вловлював у тій терпкій незнаємості врочисте щось, хвилююче, ледь не святе... Не міг сказати певно, що то було, — якесь лиш дивне марево, передчуття чогось нового, віщого...

Отямився, коли побачив аркуш, перо в руці й маленький шкалик з тушшю. Лукреція! Його зоря надії, єдиний шлях до волі та Академії!..

У центрі має стати той чоловік з ножем, піднесеним як символ волі... Праворуч, трохи ближче, вже нежива Лукреція, напівлежить у кріслі. Довкіл рабині, мабуть, її коханий — римлянин з мечем при боці... Далі — до краю вражений якийсь патрицій. Може, нехай ця постать буде батьком?.. Прибіг на крик... Ліворуч, трохи збоку, щоб виділити ножа в руці, ще розмістити двох. Щоб замикали групу композиційне... Так вчив Рустем...

Намітив, ледь-ледь, фігури та інтер'єр, поставив аркуш біля стіни і відійшов, щоб глянути на нього здалеку... Нічого. Може бути... Задрапірує весь задній план, поставить ліжко, чи то пак ложе... Праворуч — грубку з вазою а ля декор, як каже їхній майстер, розтягуючи безбожно "о". Щораз немовби хоче почати пісню. І підмайстри та учні не пропускають таких нагод — затягують котрусь на "ой". Ширяєв злиться, пирхає. А раз притих, заслухався, коли Тарас почав свою улюблену — про зіроньку, що заховалася за чорну хмару... Дивно... Чому в душі у нього весь час лунає пісня?... Чи тільки щось подібне — без слів, сама мелодія... Або слова без музики... Які десь чув... Буває, хтозна-які, що раптом зринають з серця... Дивні якісь слова: на пісню схожі ніби, проте й не з пісні; вірші, проте й не схожі зовсім на ті, що чув від когось або читав...

Геть, геть химери! Треба робити діло. Аркуш стоїть, давно полишений, осиротілий... Старий Рустем сказав би, що спершу треба оволодіти рисунком. "Шість років рисуй, шість місяців малюй і будеш майстром..." Оволодіти можна, от тільки де?.. Коли б йому потрапити до Академії!.. Він там учився б і денно, й нічно!..

Зітхнув, узяв свій начерк і сів до столу. За літо мусить підготувати кілька таких робіт, подать на розгляд до Товариства.

Почав чомусь із постаті, яка з ножем... Згадався дід, його вечірні розповіді про Коліївщину, і комірчина нараз розсунулася до безконечності. Перед очима постав старезний дубовий ліс, по ньому скрізь гайдамаки... Й вози з ножами, шаблями... Співають півні, батюшка врочисто кропить зброю, благословляючи на бій за волю...

Поклав перо, схопив у руки голову і довго отак сидів на роздоріжжі, слухаючи то крики римлян, вражених безумним вчинком дівчини, то глас старого батюшки, що надихав ватагу Залізняка...

...Як мовиться, немає злого, щоб на добро не вийшло. У Товаристві йому сказали: "Поки що нема підстав. Надалі матимемо вас на увазі. Працюйте більше..." Хотів спитати, коли і де, та не посмів. А навесні знайшов сам вихід. Його фігурним класом став Літній сад, де на алеях біліли статуї старих богів. І тут невдовзі сталася знаменна зустріч, що повернула круто його кріпацьку долю.

Липень почався дощами, грозами. Третього дня Тарас прокинувсь рано, немов відчув, що буде сьогодні тихо й сонячно, накинув тиковий брудний халат, схопив відро із фарбою й великий стертий пензель. Оглянувся, чи не забув чогось узяти, й побіг униз.

Ще тільки ледь займався рожевим схід. Санкт-Петербург велично спав, натомлений гульнею, працею... Позавчорашнє свято в Петергофі його самого стомило так, що вчора ледь прочумався. Не міг же він признатися, що був на гульбищі замість роботи, й тому старався, трудячись за двох чи трьох. Робота була проста, дешева. Не те, що він виконував раніш на набережній в Сенаті, де працювала артіль Ширяева три роки тому...

Після дощу так легко, гарно дихалося. Схололі за ніч вулиці були ще чисті, вмиті, якісь рахманні... Чимось вони нагадували йому село... Та, власне, і в Літній сад він ходить ранками, аби відчути красу природи, душу дерев, трави... І малювати! Це основне... У Літньому він забуває іноді, що в Петербурзі, в місті... Заплющить очі й ніби сидить у парку в Будищах... Щоправда, там, у Будищах або Кирилівпі, все пахло дужче, більше було пташок... А як гули джмелі та бджоли!..

Біля Фонтанки стрівся із першим променем. Власне, побачив відблиск у верхніх вікнах замку, що височів по той бік річки, навпроти входу в сад. Вода ледь-ледь туманилася, і міст, яким ішов, здавалося, плив у повітрі... Ніби казковий килим чи корабель...

У Літньому було ще сіро й вогко. Тут ще стояла біла коротка ніч...

На озері дрімали білі лебеді...

Сьогодні він мав змалювати статую, яка зображувала Сатурна, що поїдає свою дитину.

Заглибившись у Літній сад до перехрестя алей великої та поперечної, оглянув кілька богів Еллади й Риму і зупинився перед Сатурном... Освітлення було слабке, всі лінії — якісь розмиті... Та що мав діяти? Вдень тут людей!..

Сів на відро (для цього сам зробив міцну і щільну кришку), дістав папір та олівець. Примружив очі й швидко, одним рішучим рухом накреслив контур плеча й руки, якою бог підтримував маленьку ніжку... Дивно: він поїдав своїх дітей, а люди його за те шанують... Чи шанували... Сатурн був начебто колись царем Італії, при ньому всі жили щасливо й вільно... При пожирателі своїх дітей?.. Он Ірод побив дітей у Віфліємі, аби знайти Ісуса, й за те його осуджують... Цар Олександр звелів убити царя Павла, свого татуся рідного, й ніхто йому не докоряє!.. А Катерина послала вбивць до чоловіка й зробила їх коханцями... Це не боги, земні царі... А кажуть, богом дані!.. Все ж не боги... А як же римляни могли вклонятись богові, що їв своє потомство? На честь Сатурна зводили величні храми. А перед Новим роком три дні весь Рим гуляв на сатурналіях, і в день останній, третій, раби вважались вільними... Вільний лиш день на рік!.. Цікаво, як то себе відчути вільним?.. Це зла, нелюдська вигадка — лиш день на рік!.. Неволя не має свят чи вихідних, це як безмежна, суцільна ніч!..

Почулись нагло кроки, й Тарас сховав папір за пазуху. Оглянувся — до нього йшов невисокий худий панок.

--— Ти що тут робиш, хлопче? — спитав він раптом, ніби десь під Вільшаною.

Тарас знітився:

— Я тут нічого... Я не роблю... Йшов на роботу мимо й зайшов сюди... Помалювати...

--— Справді? — всміхнувся пан. — Дай глянути.

Тарас дістав з-за пазухи папір з малюнком.

— Добре... їй-богу, добре! — сказав, немов зрадівши, коли розглянув начерк. — Ти часто тут малюєш?

— Та... щонеділі... — знітився. — А як працюємо неподалік, то забіжу і в будень...

— Ти вчишся десь на маляра?

— Й на живописця,— сказав Тарас поспішно.— Вчусь у Ширяєва...

— Я знаю його, земляче! Ти звідкіля?

— З Кирилівки.

— З тієї, що біля Вільшани?

— Ви знаєте моє село?

— Земляче, я із Богуслава! І вчуся тут в Академії.

— На живописця?

— Еге. Мене Іваном кличуть. Іван Сошенко. А ти ж хто будеш?

— Тарас... Ой! Я вже мушу бігти! — зиркнув на сонце, що ледь пробилось променем крізь темінь крон.

— Куди це ти так поспішаєш?

— Таж на роботу...

— Слухай, зайди до мене в неділю вранці і принеси з собою свої малюнки.

— А де мені шукати вас?

Сошенко взяв олівець у нього і на малюнку просто щось написав.

— То ти ж приходь!

— Спасибі! — гукнув Тарас, вже на бігу ховаючи папір за пазуху. Оглянувся, чи це не сон, не витвір його уяви. Земляк стояв і, мило так всміхаючись, махав йому рукою.

Наступного дня увечері, коли до зустрічі лишалась тільки одна коротка ніч, Тарас збагнув, що вчора він зустрівся, власне, із Академією. Хоч знав кількох людей, що вчилися у цьому храмі, й стрічався з ними іноді, то все були, за винятком братів Ткаченків, чужі, байдужі до нього люди. А це — земляк, із Богуслава!.. Бач, не пройшов повз нього, сам поцікавився, назвався, дав адресу і запросив додому...

Лежав на ліжку, втомлений, дивився в білу стелю, а бачив сад, скульптури, чув тихий, теплий голос... Іван... Іван Сошенко!.. Сам підійшов, назвався... А як сказав, розглянувши його малюнок: "Добре... їй-богу, добре!.."

Сльози йому заслали очі... Якісь спокійні, лоскітні. Раніше плакав з горя чи від образи, а це — від щастя, вдячності... Бач, підійшов!.. Навчається в ній, в Академії, а не погребував убогим учнем маляра!.. Мов старший брат, мов батько... Зайди до мене, каже, і принеси свої малюнки...

Схопився з ліжка й кинувся збирати все, що встиг зробити за час свого учнівства. Були тут ті малюнки, які носив показувати до Товариства заохочення художників, і ті, що ніс за пазухою крізь хуртовини з Вільна, й останні, ті, що виконав у білі ночі в Літньому.