Шевчук Василь - Син волі, Шевчук Василь

Волков, візьми у пана чемодан!

Жандарм зробив, що велено, і виструнчився, мов на параді. Він, мабуть, знав, що діло тут серйозне, царське.

— Можна вас тет-а-тет? — спитав гусар жандарма, що не відходив уже від них з Тарасом.

— Ні. Тут кажіть, — нахмурився.

— Хотілося без зайвих вух...

— Не можна.

Гусар схилився йому до вуха і щось сказав, кивнувши на чемодан. Тарас почув, що мова йде про вірші та грубі гроші.

Жандарм зиркнув на Волкова, на пана з дітьми й жінкою і мовив з жалем:

— Пізно...

Тарас дивився журно на воду, кручі берега, і жаль стискав йому до болю серце. Пропало все!.. Без нього й те, що зроблено, зійде нінащо, спиниться... Суботів, Седнів, Київ та всі міста і села, де встиг збудити, вивести людей сміливих на вірний шлях, без нього осиротіють... За Братство він і не журився, Братство, видать, і є причиною його арешту. Мабуть, не він один під ласкою синьомундирих. Якщо його тут ждали, то Костомаров і всі пани студенти — за гратами, в руках жандармів і губернатора. Цей зизоокий знає, напевно, те, що знали тільки братчики. Не скоро, каже, випаде ходить самому... Отже, святі Кирило та Мефодій не затулили Братства своїм покровом! Всує...

Пором торкнувся берега, й хитнулись гори київські, хрести та бані храмів.

На нього справді ждали ще три жандарми з возом.

— Аж два? — спитав один з них у зизоокого.

— Ні, той гусар не з їхніх.

— Прощайте, батьку! — крикнув йому Глафірин родич, як віз минув заставу, і помахав рукою.

Тарас всміхнувся гірко: боярин їде паном, із пишним почтом; а де-то князь?..

І коні йшли помалу, а так неждано швидко з'явилась брама й сірий печорський мур. Оглянувся на синю далеч неба, води, гаїв, і сльози заслали очі. Зціпив щосили зуби. Мусить віднині бути дужим, твердим, як кремінь. Плачуть співці, поети; воїни не знають сліз!..

Ударили дзвінкі куранти Лаври. Ще й ще... Спізнився-таки! Вінчання вже почалось...

Схопився з ліжка. В камері стояв світанок. Не розібрав, яку пробило у Петропавловці. Не відав, чи спав хоч трохи, чи тільки думав, згадував, витав далеко звідси, над Україною. Так ясно нині бачив своє життя, свої минулі труди та дні, що стіни ці, ці грати й окуті двері були немовби поганим сном... Тепер йому полегшало, тепер він був спокійний, умиротворений, бо твердо знав: жив чесно, по правді жив! З дитячих сирітських літ і до арешту на перевозі через Дніпро проніс свою козацьку душу чистою, не осквернив жадобою, нечесним вчинком, прагненням чинів та влади. Правда, було таке, що думав сісти на вороного й вивести полки на битву за волю краю рідного і всіх, хто скніє в рабстві. Так, марив цим. Проте не задля слави, не для чинів. Хотів одного — вирвати убогий люд з неволі, повести тих до сонця, хто бачив тільки землю у борозні!.. Не сталося... Хто зна, чи є у тому його провина... Може, він поспішав, горів занадто, нетерпеливився?.. Спливала болем його душа, страждала несправедливістю, насиллям, злом, приниженням, що розлились імперією, немов чума, то як же міг він ждати!..

У коридорі почулись кроки, гомін, слова команди. Вертеп ожив, прокинувся...

Зашарудів, заклацав ключ у дверях... Летить орел довбати серце... Душу не розіб'єш, не вип'єш з неї думки!..

...За десять днів, уранці, прийшли конвойні, вийняли із піхов шаблі.

— Взяти усі пожитки!

— Нарешті... — радо зітхнув Тарас.

Жандарми перезирнулися, і старший кинув з посмішкою, в якій сіріла зверхність:

— Дивак — чому радіє...

— Набридло тут.

— Тут квіточки, там — ягідки!.. Готовий? Марш!

Надворі було вже справжнє літо. Під муром, ніби злякано, тулилась травка, листячко якогось зілля... В небі пливли високі хмари, підсвічені з одного боку сонцем...

— Яке число сьогодні? — спитав Тарас.

— Передостанній весняний день,— озвався той, що спереду.

— Тридцяте, отже, травня...

У глибині підвалу стояв зимовий холод, і він зрадів, як вийшли у вестибюль.

На диво, його чекав сам Дубельт. Попов з Нордстремом були також. Врочисті всі, в мундирах, при орденах.

Його поставили перед столом, де під портретом царя Миколи сидів начальник відділу й перебирав якісь папери. Конвой завмер за спиною, не вклавши шабель.

Дубельт підвівся важко. Зразу ж устали й слідчі.

— Іменем його величності! — врочисто мовив Дубельт. Узяв папір і прочитав: — "Шевченка оприділити рядовим в Окремий Оренбурзький корпус, із правом вислуги, під найсуворіший нагляд, із забороною писати і малювати, і щоб від нього ні під яким виглядом не могло виходити обурливих і пасквільних творів".

Тараса найдужче вразило оте "із забороною писати і малювати". Бач, не збрехав "друг велій", таки в солдати...

— Хочете сказати щось? — спідлоба глянув Дубельт.

— Спасибі. Гарний вирок. І сатана не вигадав би мені чогось жорстокішого!..

— Ведіть!

Його взяли під руки, затисли й вивели із кабінету.

Аж унизу, в підвалі, спинилися і відпустили.

— Фу ти, як налякав! — промовив старший. — Вирок тобі написаний самим царем, блаженний!

У дворі вже стояв фургон, чекаючи на новоявленого солдата.

Тарас притьмом поглянув на вікна камер і серед тих, хто вийшов хоч так його провести, побачив першим Костомарова. Микола плакав. Сльози йому стікали по бороді й, немов росинки, зблискували на сонці. Ліворуч стояв Гулак, нахмурений і незворушний. Далі були обличчя Навроцького та Білозерського, когось іще...

Всміхнувшись, зняв капелюха і помахав.

Прибіг Попов. Віддав пакет конвойному й, не глянувши на арештанта, пішов назад. Друг велій!..

Коли сідав, помітив у дверях журне лице Сидоренка. Кивнув...

Його штовхнули грубо у глиб фургона, слідом заліз один жандарм, за ним упхався другий.

— Пішов, пішов!

Рвонули коні чвалом. Заторохтіли об брук колеса... Жаско, мов барабанний солдатський дріб...