Шевчук Василь - Син волі, Шевчук Василь

— Ходімо вже...

— Ходімо!

Швидко вдягнув кожуха, шапку й пірнув у вир хурделиці, що не вщухала вже третій день.

Хропли, місили ногами сніг прикрашені стрічками коні, вітер жбурляв колючим снігом, сліпив...

— Ти знаєш, — мучився Тарас весіллям, — вийшло не до ладу...

— Про що ти? — сонно спитав Забіла.

— Вийшло, що я поліз у князі, на чільне місце... А треба було триматися в тіні!..

— Панька, Тарасе, в глухий куток не заженеш. Пропхається і стане в першім ряді, біля амвона! — озвався Віктор із глибини свого кожуха. — А голос, братику, у тебе справді славний! Мені б такий, до кобзи...

— Віддам, якщо підеш по Україні з піснею, — сказав Тарас.

— Ви дуже добрі. Дякую!.. Я ліпше цівкатиму своїм тихеньким голосочком на власнім хуторі, де завжди тепло й затишно...

Бадьорий, гарний настрій кудись пропав. Позаду було весілля панське, попереду — старшинський сонний хутір, де марнував своє життя Забіла — гусар, поет та бандурист...

А вітер гув, заносячи поснулі села снігом, а ніч стояла темна, сирітська ніч...

...Вже кілька днів на думці йому крутилася з дитинства знана пісенька про весну та про мандрівку. Коли ж прибігли від Лизогубів коні з легким візком і він покинув Бігач, де малював портрети княгині Кейкуатової та трьох княжат, ця пісня з'явилась знову, випурхнувши на вільну волю, ніби із клітки пташка.

А вже весна, а вже красна,

Із стріх вода капле;

Молодому козакові

Мандрівочка пахне!..

Вдихав весняне лагідне, терпке повітря, пестив очима синє небо, де пропливали білі, мов запорозькі чайки, неквапні хмари, й чомусь йому було так весело і так тривожно. В лісі спинив візок, пройшовся рястом, вирвав на згадку квітку-другу й поклав у зошит, де переписані були його останні вірші та передмова до "Кобзаря", нового, що мав колись ще вийти в світ. Весна була вже в розпалі, якраз така, яку любив. Не буйна квітом, зеленню, а тільки ледь накреслена, тремтлива, ніжно виповнена надіями і таїною...

— Краса... — зітхнув візниця, і тим єдиним словом сказав усе.

Стрічаючи біля воріт, Андрій Іванович обняв, неначе вони давно не бачились, і наказав візниці нагодувати коней, бо до Чернігова шлях не близький.

— А може, я поштовими? — сказав Тарас.

— Щоб потім мене сумління мучило? — не приставав на те Андрій Іванович. — Шевченка випхав з дому, мов чужаницю! Зараз ми перекусимо...

— Спасибі, я поснідав. Та й поспішаю: завтра женити буду Костомарова, — сказав Тарас. — Не передумали стосовно Братства?

Андрій Іванович помовчав трохи, глянув, чи не почує кучер, і відповів непевно якось, мов вибачаючись:

— Чим зможу, тим сприятиму, а в члени — ні... По правді, я не вірю, що Братством можна зрушити таку важенну скелю...

— Підважимо з усіх сторін.

— Нема кому.

— Знайдуться люди!.. Як там мої рукописи і все таке?

— Готові, ждуть. А може б, ви, Тарасе, лишили їх? — узяв за лікоть гостя. — Не приведи господь, загубите чи вскочите в якусь пригоду...

— Хочу новий "Кобзар" скомпонувати й видати, — сказав Тарас. — А ще — збираюсь їхати на років три в чужі краї, до Рима. Вже гроші є, і скоро буде паспорт.

— Не знаю. Щось мене тривожить... Та й брат Ілля...

— До речі, він удома?

— Заснув якраз. Нездужає.

— Передавайте йому привіт. Дружині, дітям, лікареві...!

— І не зайдете в хату?

— Спасибі. Треба їхати! Весна мене бентежить, будить, кличе у зелен-світ... Це, мабуть, ще з дитинства... Як висидиш у хаті зиму... Стривайте, щось хотів просити. Згадав! Коли мене питатиме тут чоловік, із лісу, то скажете йому: "Суботів. Козак Яременко".

— Гаразд, — зітхнув Андрій Іванович і глянув жалібно, неначе мати на одинця, що йшов, на лихо, в прийми. Гукнув покоївку, яка по щось там вийшла, і попросив принести згорток із кабінету.

— На жаль, не встиг переписати... — сказав, ховаючи вологі очі.

— Я попрошу когось у Києві... І передам, — утішив його Тарас.

Нарешті коні були готові, папери сховані до чемодана.

— Ну от і все. Прощайте! — обняв Тарас господаря. — Спасибі вам за хліб, за сіль, за ласку!

— Не забувай... — уткнувся Андрій Іванович йому в плече.

— Прощайте! — гукнув, коли вже рушили веселим чвалом коні, зняв капелюха і помахав.

Андрій Іванович стояв, схиливши голову ледь-ледь набік, і сльози скочувалися йому з очей. Всміхнувся, мов дитинча, підніс поволі руку й перехрестив на добру путь веселого мандрівника...

Дорога й справді випала йому весела й добра. Вже за добу дістався до Броварів, і, поки перепрягали коней, він поголився, вмився, одягся у фрак, оскільки часу зосталось мало. Микола там уже, напевно, переживає та виглядає, бідний, свого боярина!..

— Шевченко... Гм... — І так, і сяк дивився на подорожню рудий станційний наглядач. — У Київ, отже, їдете?

— Таж не куди...

— Дніпро розлився саме. Довозим тільки до перевозу...

— Швидше давайте коней!

— Коні уже готові... Тут є один попутник, візьміть його.

— Будь ласка. Де він?

— Чекає там, — кивнув на двір. Спідлоба зміряв поглядом Тараса з ніг до голови й тицьнув йому спітнілу від рук його "бумагу".

Біля візка стояв стрункий гусарський офіцер.

— Прошу!

— Тарас Григорович? — всміхнувся він. — Оце так зустріч! Радий...

— Чомусь я вас не знаю...

— Не дивно. Ми не здибувалися. Мені про вас розповідала Глафіра Псьол, показувала вас на портреті...

— Сідайте. Треба їхати, — сказав Тарас. — Одружується мій добрий приятель, а я вже й так затримався... Паняй! — торкнувся спини кучера.

Вже за селом, дізнавшись, що офіцер — Глафірин родич, Тарас надумав його схилити до власних замірів або хоча б до Товариства Кирила та Мефодія. Почав, як кажуть, здалеку — спитав, чи має він кріпаків. Гусарин почервонів і тим сказав багато.

— Я хоч би й зараз повідпускав, так зацькують, зживуть зі світу.

— Правда. Вже добре й те, що ви свідомі, яку ганьбу покладено на вашу душу — рабство.

— Глафіра вам казала, що предок наш був запорожцем?

Тарас кивнув.

— Ви маєте якийсь зв'язок із нею? — спитав гусарина.

— Вряди-годи... Така у мене служба!

— Якщо потрібні будете, чи зможу я через Глафіру вас розшукати?

— Зможете. До ваших послуг завжди!

— Не поспішайте... Може, я щось таке проситиму, що ви мене...

— Ні, батьку, я за вами хоча б і чорту в зуби!

— Спасибі.

— Я недавно читав "Послання" ваше.

— А де взяли?

— Студент привіз і дав своєму братові, а той мені, бо знає, що не продам...

Тарас кивнув на кучера, й гусар замовк. Візок трясло, гуцикало на вимощеній дорозі, де був ще кілька років тому грузький пісок.

І знову перед очима, як тільки з лісу виїхали, постало диво Києва. Скільки б не під'їжджав до нього по цій дорозі, щоразу дух захоплює ця широчінь, цей простір, осинений Дніпром і небом, замкнутий у перспективі горами, з яких возноситься золотоверхий, святий і все ж забутий богом, Київ...

Той чорний штрих забутості та упослідженості потьмарює йому картину й спонукує сумні думки. Приїде, оженить друга, стане і сам навчати рисунка молодь в університеті, а діло його життя повзтиме, як черепаха... Мабуть, тут щось не так, потрібно, мабуть... Братство з його невизначеністю, з його відкритістю для всіх вітрів, до волі не приведе... Його ж потуги також — він розумів — не можуть скоро зрушити безкрає сонне царство: один — не воїн!.. Треба... Коли б то він міг знати, що треба, як, з якого боку взятись за це святе і трудне діло!..

— Гляньте, біля Дніпра стовбичать два жандарми, — сказав гусар.

— Порома ждуть, напевно.

— Або когось... Собача служба!

— Вчора стояли теж, — озвався кучер. — Вперше за всю дорогу. — Й на тому боці троє.

— Напевно, хтось проїде важний, — глянув на ті ляльки синьомундирі й собі Тарас.

— Сказали б нам... — пошкрібся кучер пужалном у голові. — А так ніхто нічого...

Пором ще був посеред річки, коли Тарас з гусаром покинули поштовий віз і рушили до перевозу, де, крім жандармів, ждало ще кілька душ мандрівних, підвода з сіном та пан з чималим виводком.

— Добридень вам! — гукнув Тарас.

Хто відповів, а хто й не глянув.

Гусар дістав тютюн та люльку і запалив. Попихкуючи собі димком, дивився, як течія несе корчі, колоди, якийсь селянський убогий скарб...

— Могуть! — озвався згодом.

— Велика ріка Вкраїни, свідок її падінь і злетів!.. — сказав Тарас.

Гусар помовчав трохи й озвався знову — віршем, таки ж його, Тарасовим:

Ой Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий!

Багато ти, батьку, у море носив

Козацької крові...

Хвилююче і дивно якось було почути свої рядки з чужих, не знаних вуст... А він, цей Дніпр широкий, ось тут котив могутні води в далеке Чорне море, і все довкруг здавалося таким дрібним і немічним...

Прийшов пором. Допоки його прив'язували, звільняли й вкочували на нього воза з сіном, вони, Тарас з гусаром, дивилися на швидкоплинну воду, на береги, покриті туманом віття в брості. Коли ж зійшли на дощану хитаву твердь, помітили, що й царські стражі в синьому покинули піщаний лівий берег.

— Чогось мені це, батьку, не до душі... — шепнув гусар Тарасові. — Два дні стояли, й на тобі!..

Тарас також стривожився. Згадав ураз, як придивлявся рудий станційний наглядач до подорожньої, як перепитував, чи він у Київ їде... Зиркнув краєчком ока — стоять собі... Щоправда, вдають, мов їм до нього байдуже... В одного з оком щось негаразд, із ганджем око... Глянув і відвернувся...

— Здається, це, Григоровичу, по вашу душу, — тихо сказав гусар. — Чи є у вас у чемодані щось небезпечне, цікаве їм?

Тарас знизав плечима:

— Рукописи, малюнки, одяг...

— "Послання" теж?

— І дещо гірше...

— Може, зіпхнути в воду?

— Ні, ні! — жахнувся. — Нехай беруть...

Як уявив, що все написане у Переяславі та біля нього під час хвороби піде на дно й ніколи потім люди не прочитають отих його гарячих дум, аж стало страшно. Що він без тих поем, без "Як умру...", "Трьох літ"!.. Жандарми їх збережуть як доказ його вини, крамольності...

Серед Дніпра жандарм із зизим оком ступив до нього і запитав:

— Шевченко Тарас Григорович?

— Так...

— Ось наказ про ваш арешт, — дістав папір.

— З якої речі? Це чортзна-що! — обурився гусар для того, певно, щоб випитати у них причину.

— Не знаю. Велено привести їх до губернатора, — сказав жандарм.

— Навіщо такі врочистості! Зайшов би й сам... — спромігся Тарас на посмішку.

І тут жандарм ледь одхилив завісу:

— Боюсь, що вам не скоро випаде ходить самому...