Шевчук Василь - Син волі, Шевчук Василь

Не знав, які з них кращі... Згорнув усі. Такого, як цей земляк, нема чого боятися. Не насміється, глянувши на ці учнівські вправи, а щось порадить, певно, і допоможе. Вчиться ж в Академії!.. Коли б йому на волю та в Академію!.. Так, як брати Ткаченки... Федот заходив якось... Орел!.. Щось воля робить таке з людьми... Висвітлює немовби їх ізсередини...

Щоб не заплакати, став до вікна, де тихо-тихо сяяла липнева ніч. Похмурий дах будинку стримів між ним та небом, немов гора...

Раненько, коли ще дім і вулиця глибоко спали, встав, одягнув єдиний свій коричневий сюртук, який придбав недавно в того ж таки Ширяєва, причепурився і, прихопивши сувій з малюнками, зійшов униз. Той настрій, з яким заснув увечері, вгорнув його ще дужче. Груди немов набухли передчуттям чогось ясного, щасного, а в голові пливли одна за одною думки — як білі хмари в блакиті неба... Просто так підійшов, озвався щирим словом... Добра, мабуть, душа!.. Іван Сошенко... Гарно... "Ти що тут робиш, хлопче?" Це запитання, що налякало тоді його, тепер здавалось музикою... Дивно, він не помітив спершу, що розмовляють з ним рідною мовою!.. Земляк... Маруся Богуславка колись з неволі визволила сімсот, невольників, що тридцять літ були в кайданах... А це Іван... Теж Богуславець... Чи то йому здається, чи справді чув колись і думу про Богуславця, що вирвався з неволі сам і вивів сотні бранців на рідну Січ!.. Поволі все забувається... Пісні, слова, обличчя рідних...

Й спливла молитва з думи про Богуславку... Чи Богуславця?..

Ой визволи, боже, нас всіх бідних невольників

З тяжкої неволі,

З віри бусурменської,

На ясні зорі,

На тихі води,

У край веселий,

У мир хрещений!..

Вже на Болотній, де жив Іван Сошенко, Тарас спинився, бо зрозумів, що надто рано вибрався до нього в гості. Місто ще всюди спало... Власне, тут вже була околиця чи передмістя. Вулиця вся забудована особнячками, серед яких найвищі — триповерхові. Удалині стояв туман, а в ньому біліли, ніби привиди, худі берізки... Мабуть, тут справді десь болото. Болотна вулиця... І як воно, це місто, виросло на болотах? Низина скрізь, річки, затоки. Скільки сюди вгатити треба було людської праці, каменю!.. Сто з гаком років гатять, копають, кріплять, мучаться у дні жахливих повеней... Так ніби в усій імперії нема сухого місця!..

Ось цей будинок... Гарний. Один з найвищих. Найкращий дім на всю Болотну вулицю!.. Біля воріт росте береза... Ніби струнка русява дівчина... Або русалка... Кажуть, у них зелені коси... Там зеленіють, мабуть, бо топляться таки ж дівчата русі або чорняві... Горе жене їх, бідних, із цього світу. Може, вони тому й не люблять живих людей, що не дали дожити віку...

Вийшов двірник з воріт, потягся і насторожено зиркнув на нього.

— Когось шукаєш? — мовив зі сну охриплим голосом.

— Шукаю дім Шумилової, а в ньому учня Академії Івана...

— Пан Сошенко живе он там, — сказав двірник кудись на третій поверх, і не дослухавши. — У ці ось двері входиш і піднімаєшся...

Потягся знову і позіхнув, прикривши дрібним хрестом свій волохатий рот. З похмілля, певно, мучиться.

— Ступай, ступай, — підбадьорив він гостя. — Іван Максимович у нас із ранніх пташок.

Вже на площадці він зупинивсь, картаючи себе за те, що не спитав у двірника квартири. Дверей було аж двоє, і невідомо, які Сошенкові. Хотів в одні постукати, а далі в другі, та не посмів. Стояв і ждав оказії... День розгорявся, люди вже прокидались: чулись десь тихі кроки, гомін... Мабуть, Іван Максимович (здається, так сказав двірник) малює вже чудово... Жаль, не спитав, чи він давно навчається... Це ж треба так узяти і підійти!.. Ні, є ще добрі люди на цій землі!.. Хоч з виду пан, насправді ж...

— Здоров, земляче! — мовив знайомий голос.

Двері були зачинені, й Тарас оглянувся. На самій верхній сходинці стояв Іван Максимович і простягав до нього руку...

Не тямлячи себе від радості, Тарас метнувсь до нього, схопив ту братню руку й нагнувся, щоб поцілувати. Рука лякливо вирвалася, і, щось сердито буркнувши, Іван Максимович пройшов повз нього в двері, які були праворуч.

Тарас закляк. Це ж він подумав, певно, що раб хотів поцілувати пана, що вбогий учень маляра й душею вбогий!.. Боже, яка ганьба!..

Хоч двері були відчинені, рвонув униз, по сходах.

Отямився, як опинивсь на Загородньому проспекті, неподалік будинку, в якому жив. Збіг на своє горище, жбурнув сувій з малюнками і впав лицем у вогку, тверду подушку...

Вони зустрілись знову аж через тиждень. Проте зустрілись!.. Бо що написано на роду, того не об'їдеш і на льоду. А може, просто обоє прагли зустрічі. Хто знає, що творилося в душі Сошенка, а для Тараса цей довгий-довгий тиждень був справді страсним тижнем...

Таки в неділю вранці він малював у Літньому одну з численних статуй. Володаря прекрасних муз, зцілителя і сонцелюба чомусь поставили в самотині, в глухому закуті неподалік од каналу. Стояв, розвівши руки, неначе кликав німо своїх чарівних подруг і дивувався, що ті не йдуть на владний поклик Аполлона...

Відра не мав сьогодні й тому присів під деревом на корневищі, що випирало з грунту. Освітлення було мізерне, без світлотіней... От би намалювати удень, при сонці!.. Мрія, якій не збутися... Що б він сказав, той добрий Іван Максимович, оглянувши його малюнки?.. Уже три роки тому, коли розписували Сенат, він був не просто учнем, а рисувальником, робив картони й часто їх сам виконував на стінах, стелі та полотні. Та й після того... Все це не те, не те! Йому потрібна школа, професори, освіта!.. Він не якийсь там хлопчик і розуміє, що без науки, без Академії не стати йому художником. Он вже на що Ширяєв, а не дали йому звання художника, хоч подавав свої роботи до Академії...

Прилаштував зручніше картон, папір і видобув з кишені олівця. Коли не має змоги спіймать у небі журавля, нехай же цівкає хоча б синиця в жмені!..

Як і тоді, почув чиїсь неквапні кроки й, напружившись увесь, оглянувся. Це йшов Іван Максимович! До нього йшов... Якась гаряча хвиля захлюпнула його від ніг до голови, й коли б його спитали, чого було в ній більше — страху чи щастя-радості, не відповів би, бо сам того не відав...

Не привітавшись, мовчки Сошенко взяв його за руку й повів ранковим садом. Слухняно йшов, залитий все ще хвилею, і так йому хотілося поцілувати руку, яка його тримала й кудись вела!..

— Гарсоне, дві склянки чаю! — гукнув Іван Максимович, як увійшли до павільйону, — Та бубликів нам кілька штук!.. Сідай, будь ласка, — мовив уже до нього. Підсунув йому стільця, сів сам, всміхнувся приязно. — Гарячий чай із бубликами — моє любиме снідання... Ти любиш чай із бубликами?

— Я все люблю, — сказав Тарас.

— Скупий, видать, хазяїн? — зітхнув Іван Максимович.

--— Не тільки мій, — всміхнувся. — Така хазяйська вдача...

Принесли чай та бублики. Сошенко щедрим жестом дістав монету і розплатився. Та все ж Тарас помітив, що з грішми в нього туго, що розлучався Іван із ними, як із близькими родичами.

Чай їх зігрів і зблизив. А може, й те, що пан Іван Максимович був тільки з виду паном. Як там не є, а вийшли із павільйону, мов давні, добрі друзі. І тут Іван Максимович згадав ту прикру зустріч на третім поверсі.

— Чого це ти тоді дав драла? — спитав мов так, між іншим.

Тарас спахнув. Гаряча хвиля знову його накрила, хлюпнула йому в лице.

— Злякався... Ви розгнівалися... — почав було виправдуватися.

— Я не розгнівавсь, — тихо сказав Іван Максимович. — Мені лиш стало гірко...

— Мені також...

— Що, пан примушує вас цілувати руку?

— Я краще вмер би! — палко гукнув Тарас. І мовив згодом тихо: — Я вам хотів, як батькові... Усі чужі, байдужі... І раптом — ви!..

Сошенко обняв його правицею, притис до себе міцно і відпустив.

— Піди візьми свої малюнки й приходь до мене! Благо, дорогу ти вже знаєш... — всміхнувся він самими лише очима. — І зви мене Іваном. Як звав би брата. Добре?

Тарас зірвався з місця, ніби відчув на спині крила, й побіг додому. Кроків за сто спинився, підніс високо руку й гукнув, немов у Будищах або в своїй Кирилівці, смакуючи дзвінке ім'я:

— Іване, я зараз же прийду до вас!..

...Натхненний, просто вражений тим дивним днем, прожитим у товаристві вільного (та ще й художника!), Тарас за тиждень знову прийшов трудитися у Літній сад. Хоча Іван Максимович, розглянувши його малюнки і похваливши, порадив більше писать з натури, йому хотілося домалювати свого нічного Аполлона. Розпочались роботи по розпису Великого театру, й тепер сюди заходити не по дорозі, та й ніколи. Лише неділі вільні...

Чомусь увесь цей тиждень йому стояло перед очима його село, він чув пісні, які співали хлопці на колодках, страшні казки, бувальщини, які вони розказували... Він бачив рідне небо, великий повний місяць і розсип зір... Надворі літа полудень, а він стояв на Невському, йдучи з роботи, й слухав спів солов'їв... Не петербурзьких — рідних, тих, що йому співали колись давно, в дитинстві... В леваді їх тьма-тьмуща!.. Сядеш, було, в ногах у мами (біля хреста чомусь незатишно) і цілий вечір слухаєш і солов'їв, і шерех крил кажанів, і сплеск рибин у ставі, і перемову в глибинах неба чистих великих зір... А раз, в театрі просто, під час роботи, йому прийшов на пам'ять старий Дніпро — весь збурений, мов горобина, жахлива ніч, яким його він бачив, коли возив до Києва Івася, сина Кошиця...

Вода стояла в озері така спокійна й рівна, як чисте скло. Легкий туман завис над нею хмаркою, що вся була прозора... А ген під дальнім берегом біліли, мов русалки, величні сонні лебеді...

Бог Аполлон і досі мовчки кликав до себе муз. Бідаха!.. Стояв, простерши руки у безнадію... Може, він зачарований?..

Вдивлявся довго в статую, ходив довкола, вишукуючи ознак життя... Химери!.. Чого ти бродиш, тягнеш? Сідай, малюй!.. Сміється хтось?.. Співає?..

Ух! Ух!

Солом'яний дух, дух!..

Оглянувся — і спів затих. Нема ніде нікого...

Вслухаючись, сів біля дерева, де малював минулого разу, поклав картон, дістав з кишені олівець, якого йому вручив Іван Максимович... Водив його обідати до пані Юргенс, подарував, крім олівців, аж два естампи... Душевний він чоловік!.. Іван Сошенко... Іван Сошенко-Богуславець...

Іван Богуславець теє зачуває,

Словами промовляє:

"Не лайте мене, браття, не проклинайте,

Може, нам, браття, бог милосердний буде помагати,---

Чи не будем ми з неволі виступати?.."

Кобзар сидить у тирсі біля могили, і сивий вітер котить повз нього хвилі-гори...

Потер рукою очі, аби прогнати видиво й почать роботу.