Шевчук Василь - Син волі, Шевчук Василь

Скоро скінчиться ніч і люди заповнять сад. У нього тільки , якась година...

Дивився то на Аполлона, то на папір, торкаючи його чудовим олівцем, дарованим найліпшим другом-братом, а думка його вилась над степом, над вербами, що посхиляли віття в дніпровий плин... Де бачив він оці старезні верби? У Києві?.. А може, десь над Россю?.. Кигичуть чайки, плачуть хтозна за ким... Десь кінь ірже, об землю б'є копитом...

Ой конику вороненький,

А де ж мій син молоденький?..

Спіймав себе на тому, що не малює, а слухає старі пісні, які колись посіялися в його душі й аж нині враз проросли... Чув голоси: то батьків ("Гей же, да журба мене скрутила, Да журба мене зсушила, да гей!"), то материн ("Тихо-тихо Дунай воду несе, А ще тихше дівка косу чеше..."), то діда Йвана голос, що дивно так, нарозспів, розказував про те, що діялося колись давно... Вони, далекі ті голоси, були живі чи воскресали в ньому, так ніби він беріг їх багато літ, носив з собою, в серці...

Малюнок був ледь розпочатий. Гірше — пропало те завзяття, з яким ішов у Літній сад, щоб змалювати бога усіх мистецтв, володаря чарівних муз!.. А вже край неба висвітлився, мов сповіщаючи ще сонний світ, що йде ясне світило й розпочинається грядущий день...

Згадалась раптом тиха весняна ніч, край неба, з якого теж осяйно й врочисто виплив місяць... Ні, тільки серпик місяця, що враз пірнув за хмару, а потім знову виринув... Під ним — крислаті верби, які, де взявшись, люто терзає вітер... Хвилі щосили б'ють у берег... Аж серцю тісно в грудях; немов воно удвічі, втричі виросло...

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива...

Не проспівалися, а якось дивно мовилися слова, сплітаючись у стрій рядків, нечувані якісь слова...

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма...

Пішли за тими інші, співзвучні їм, також раніш не чуті слова, рядки. Виходить, словом, ніби фарбою, намалювати можна живу картину... Навіть ще яскравішу, глибшу!..

/ блідий місяць на ту пору

Із хмари, де-де виглядав...

Перевернув скоріше аркуш із Аполлоном і записав те, що спливло, вродилося в його душі, набравши плоті слова, поезії чи, може, пісні... Лячно було дихнути, поворухнутися, щоб не прогнати чари, що хтозна-де взялися в цю білу ніч...

Неначе човен в синім морі,

То виринав, то потопав...—'

доповнив образ місяця, породженого тим дивним чаром, спомином про рідний край. Ця ніч була, він бачив її... А може, вона йому приснилася, намалювалась пензлем в його уяві?.. Буряна, тривожна ніч... І хвилі, й верби, й місяць!.. І півнів спів... Вони ж таки співали?.. Ні, то вже потім, потім, коли на світ благословиться в далекім небі... А поки що то тільки скрип якогось старого дерева... Та крик сичів...

Міцніше стис олівця і дописав — чотири уже рядки:

Ще треті півні не співали,

Ніхто ніде не гомонів,

Сичі в гаю перекликались,

Та ясен раз у раз скрипів...

Сидів, дивився з подивом на свій нежданий витвір, сяк-так записаний на тому аркуші, що був призначений для бога муз, і відчував — світ навкруги став іншим, перемінився. Власне, перемінився лише він сам, збагнувши, що малювати може не тільки пензлем, фарбами... Брав аркуш з віршем, відстороняв, як те робив з малюнками, і роздивлявся, вчитувався.

Реве та стогне Дніпр широкий...

Якихось два чи три мазки — й картина! Не тільки вималювана, але й уже озвучена... Заплющиш очі — й ніби усе те бачиш, чуєш... Реве, аж стогне... Дужий, широкий Дніпр... А вітер гне додолу верби й котить за валом вал, як тут бува, на морі... Невже це він намалював?.. Ні, написав!.. Аж дивно: писати він не любив, листа Микиті-братові й то малював би ліпше, якби було можливо, і раптом — на тобі!..

Ще треті півні не співали...

Це час, коли русалки виходять грітися під їхнім сонцем — місяцем, коли сновиди бродять або причинні...

Поклав на місце аркуш, взяв олівець з картону й застиг, уже побачивши нову картину... В нових тонах... О господи!..

В таку добу під горою,

Біля того гаю,

Що чорніє над водою,

Щось біле блукає...

Отямився, коли почув за спиною чиїсь квапливі кроки. Згорнув папір швиденько й сховав його за пазуху.

Це знову був Іван Максимович!

— Ти тут... — сказав засапано. — А я тебе вже шостий день шукаю!.. Куди ти щез?

— Щез... канув... виринув... — протяг Тарас, немовби хотів слова ці випробувати на смак. Засяяв тихо усмішкою і проказав, як дід колись, нарозспів:

Неначе човен в синім морі,

То виринав, то потопав!..

— Захворів? — спитав Іван Максимович.

— Ми почали роботу в Великому театрі, — сказав Тарас бадьоро, устаючи. — Тепер мені не до богів...

— Ну й добре. Пиши з натури більше.

--— Пишу, пишу, Іване!..— обняв Тарас товариша.

Проте свого "малюнка" не показав.

Проїхала нічна карета. Хмільні гвардійці (лише вони могли собі дозволити співати тут посеред ночі!) горланили фривольну пісеньку про нескупу мамзель-актрису та про корнета, що звершив кілька подвигів за білу ніч... І знову стало тихо. Напевно, вже було над ранок, а сон не йшов... Поезія тоді немов прийшла на поміч йому і тим, хто згодом не шкодував часу і сили, аби його, Тараса, умкнуть з неволі панської. Поезія ж у тій же мірі збільшила його страждання, коли тривала битва титанів од мистецтва із Енгельгардтом — найбільшою свинею в торжкових туфлях, як висловився про нього Карл Брюллов. Поет повинен бути вільним; хоча б душею, духом!.. Були раби поетами? Навряд... А хто складав невольницькі пісні та думи? Невольники, або раби!.. Ні, козаки ніколи не підкорялись рабству й серцями були завжди на волі! Хто скуштував цей райський плід, не може жити в путах, його душа витатиме нескута, вільна й прагнутиме лише одного — вирвати й нещасне тіло з каторги!..

...Уперше він повірив у те, що може бути звільнений, коли почув, що Карл Брюллов ходив до пана Енгельгардта. Великий Карл кипів великим гнівом. І хоч його дипломатична місія не мала успіху, Тарас зрадів. За нього дбає, прагне його звільнити великий майстер, світоч мистецьких кіл Росії!

Розповідаючи про цей візит, Іван зітхав трагічно. Нарешті він підвівся з хиткого стільчика й сказав:

— Ходімо ще до одного Павловича. Покажеш йому ті вірші, які давав Мокрицькому.

— Гребінка з них сміятиметься, — нахмурився Тарас, згадавши, як Євген Павлович на кпини брав недавно чиїсь пристойні вірші.

— Нехай собі, — махнув Іван рукою. — Брюллов і то не посміявся... Дивно, — озвався він по хвилі, — якісь школярські вірші на Карла більше вплинули од всіх твоїх малюнків...

Від жовтня місяця Сошенко жив на Васильєвському, в одному домі із земляком, що вже відомий був не лише наливками, смачним домашнім салом, а й "Малоросійськими приказками", як він назвав свої дотепні й мужні байки. Тарас уже їх прочитав і полюбив за них ще дужче цього пирятинського Мамая.

Євген зустрів їх стримано, вже по лицю Івановому, напевно, визначивши, що їх ввела до нього якась недоля.

— Брюллов ні з чим вернувся од Енгельгардта? — спитав іще у передпокої.

Виходить, він посвячений, а виду, бач, не подавав. Жаліють його, не хочуть, щоб він даремно мучився, ждучи святої волі. Знали б вони, ці добрі люди, що він ще змалку мучиться, щодня, щороку прагнучи лише одного — волі!..

— Карл Павлович такий лихий був, що не знаходив собі весь вечір місця, — сказав Сошенко. — Бачиш, а він сміється! — кивнув у бік Тараса.

— Брюллов назвав його свинею в торжкових туфлях, — пирснув.

— Кого? — спитав Гребінка.

— Таж Енгельгардта!

— Чому "в торжкових туфлях"? — здвигнув Євген плечима.

— Й амфібією!..

Євген лише щось буркнув і запросив гостей пройти до кабінету, в чарівне царство книг. Відколи Тарас ухожий до цих багатств, вони весь час стоять у нього перед очима і кожна книжка гукає, кличе, манить його до себе. Щоб не Євген, до смерті, мабуть, не розібрався б в цьому хаосі добутих людством знань.

— Сідайте, прошу.

— Треба робити щось, Євгене Павловичу, — сказав Сошенко твердо. Він хоч плохий та несміливий, а, як потрібно, впертий, цей Богуславець. — Може, сходив би ти?

Гребінку аж пересмикнуло.

— Бачиш... Коли вже він Брюллову вказав на двері...

— А звідкіля ти знаєш? — почудувався Іван словам господаря.

— Я знаю Карла Павловича, — всміхнувся той.

— Вони там добре зрізалися. Брюллов одвик в Італії від наших диво-звичаїв і наших типів. Треба піти тобі, Євгене! — своєї вів Сошенко.

Гребінка зморщив лоба (високого, як у Сократа!), узяв зі столу книжку, поклав назад, пройшовся по кабінету. Щось муляло йому.

— Я ж не художник, хлопці... — озвався він нарешті. — Яке твоє собаче діло, скаже!.. Коли б я з ним та був знайомий ближче...

— А діло, Павловичу, твоє пряме, — не випускав Сошенко з рук. — Ти вірші його читав?

— Вже й Енгельгардт узявся за віршування?!

— Ні. Наш Тарас...

— Ти справді пишеш вірші? — спитав не скоро, змірявши Тараса гострим поглядом.

— Пишу... — підвівся Тарас із крісла, весь спаленівши, ніби його спіймали на недозволеному.

— І можеш їх показати?

— Може, — сказав Іван Максимович. — У нього дещо є при собі. Тарасе, не будь макухою!

Тарас дістав з кишені зошит, в який недавно переписав свою "Причинну", й подав Гребінці.

Той мовчки взяв, прокашлявся, мов боячись розкрити зошит і прочитати чужу ганьбу, ще раз поглянув пильно на настиренних своїх гостей і зважився. Перегорнув обкладинку, почав читати знехотя...

Тарас згорнувся в кріслі, як зайченя, налякане далеким шумом орлиних крил, й очей не зводив з його лиця. Воно було спочатку якесь пісне, байдуже, а потім брови різко полізли вгору, впали й застигли так, аж поки з грудей Євгена Павловича не вирвався якийсь непевний, мабуть, невольний звук. Потому лицем пройшла і щезла легка судома й на лобі виступили краплини поту...

— Кажеш, ТИ написав?... — спитав Гребінка глухо, немов чогось злякавшись. — А може, просто переписав?

— Переписав, бо перше було вчитати важко...

— І звідки ж ти переписав? — скривився.

— Та з аркуша, де Аполлон...

— А звідкіля до тебе втрапив той божий аркуш? — з притиском спитав Гребінка, ніби чинив судейський допит.

— Ну як тобі "Причинна"? — втрутився Іван Максимович. — Як для початку...

— Де ви її взяли? — ступив до них Гребінка.

— Він написав, — тицьнув Сошенко пальцем Тараса в руку.

— Справді?! — не міг тому повірити.

— Давно вже... В Літньому саду...