Шевчук Василь - Син волі, Шевчук Василь

Підходив тихо, сторожко, благоговійно якось, немов цей храм мистецтва міг побачити його й прогнати. Дивився трепетно на скромний портик, на де-не-де освітлені великі вікна... Не смів зайти до храму. Вдивлявся тільки пильно в тих, хто виходив звідти... Вони собі сміялися і розмовляли, жестикулюючи, прощались, тисли руки, а потім ще й гукали один до одного про казна-що!..

Пройшов ще далі, вибрав більш-менш безлюдне місце й присів на сірий камінь, що мав лягти в нову гранітну пристань. Поки там майстер кинеться його розшукувати, він зможе тут пораювать на волі, відчути себе творцем, художником...

Заходила червнева біла ніч. Сонце уже лягло, занурилося в холодні хвилі моря, а навкруги було так само видно, як і при ньому. Правда, не стало тіней і перспектива зменшилася наполовину... Нишкли межи колон, немов когось злякалися, дві білі статуї, що прикрашають портик... Одне за одним гасли близькі й такі далекі академічні високі вікна... Холод скрадавсь од моря набережною... Густий північний холод...

Відчув, що змерз, що тягне з вікна за гратами нічна квітнева вільгість. Намацав на бильці ліжка ковдру й укрився нею. Може, отак, укрившись, засне скоріше... Котра ж тепер година?.. Ат, все одно! Його години лічить жандармський корпус, породження страху володарів перед своїм народом... О!.. Знову десь озвався півень. Другий його підтримав... Які ж це вже?.. Не треті. Мабуть, перші... Там, на горищі, місяць світив якраз у мале віконечко і тінь од рами падала теж на стіну й підлогу, як тут од грат... Щоправда, та тінь йому здавалася хрестом... Відтоді, як залишився в тій комірчині сам, без Федота...

...Він тільки відав та, може, бог, що діялося в його душі, як друг його й товариш по комірчині Федот Ткаченко одержав вільну!.. Та ще й не сам, з братами, що теж були художниками... Ні, він страждав не від надмірних заздрощів, не через те, що гірко йому було дивитися на радість друга. Щиро радів за нього, плакав разом із ним, обнявшись... Коли ж лишився в оселі сам, весь жах його становища найшов на нього, ніби буремна ніч. Раб, раб, раб, раб!.. Йому минуло двадцять, а він не те що волі — й надії визволитися, хоча б колись, не має!.. Сидів у темряві, як у журбі, й журба його була неначе темрява. Місяць, що зазирав ізвечора в його віконце, пішов собі по небу далі, й тепер нічого не осявало сумну оселю... Міг би добуть вогню і запалити свічку, але не мав: господар не дозволяв світити, щоб не було пожежі. Та й, правду кажучи, йому в пітьмі сьогодні було немовби легше. Спостерігати себе в біді, в розпуці — це ніби грати в театрі роль... Театр, живопис, музика, література — все, все для інших, а не для нього!.. Чим же він завинив перед тобою, господи, що душу дав, а волю лишив у скриньці панській, за сімома печатями?!

Ліг на своє убоге учнівське ліжко, пірнув лицем у злежану масну подушку, проте думки від того не вгомонилися, не задрімали, стомлені недавнім шалом. Стали хіба ще важчі, ніби замерзле груддя. Вергав одну за одною, а їх усе не меншало, вони лише переміщались, змішувалися... Та й що він міг удіяти в своїй тяжкій недолі, чим сам собі допомогти? Просити в пана волі, так він не дасть, для нього талант, мистецтво — тільки пусті слова... Щоправда, коли зробив його портрет (сидів, сердешний, і позував!), він зрозумів, що з нього можна мати для себе зиск: став вимагати, щоб малював його утриманок, яких було... Ат, що лічити чужих коханок!.. Може, піти і — з мосту в воду?.. Без боротьби, без спроби використати усе, що можна в його становищі, для долі й волі?..

Перевернувся, ліг горілиць. Довкола стояла така пітьма, що очі не розрізняли нічого в ній... Йому на мить здалося, що він уже в могилі. І не злякавсь нітрохи. Навіть відчув якусь полегкість...

Схопився, сів. Не штука піти з життя... Звичайно, йому знайдеться місце в раю, бо тут страждає тяжко... Чому ж тоді, аби попасти в ті райські кущі, ніхто з людей багатих не прагне вистраждатись на цій землі?.. А раптом вони щось відають таке, чого не кажуть бідним?.. Можливо, бог шепнув їм, що рай на цьому світі і пекло — тут!.. Он майстер не ходить сам до церкви і їх не дуже силує... Щось тут не так... Олжа злилася з правдою... Де правда, де?! Яка ж у тому правда, що Енгельгардт живе собі по-райському, а він, Тарас, і тисячі таких, як він, існують лише для того, щоб слугувати панові, трудитися на нього в поті, оберігати його добра й умножувати щоденно їх?.. Де тут високий, небеський смисл?.. Сама неправда, вигадка на власне благо панства!.. Чим Енгельгардт, скажімо, так прислужився богові, що той зробив його володарем кріпацьких душ, і чим вони, нещасні, так завинили тяжко, що бог віддав їх панові на вічні муки?.. Підло й несправедливо!.. І це всеблагий батько, творець всього живого й сущого!..

Ширяєв, не дочекавшись учня, піднявся до нього сам.

--— Чого це ти вилежуєшся? — гукнув з порога.— Сонце уже ген де, а ти... Вставай негайно — і до роботи!

Не відповів. Лежав увесь схололий, мов кам'яний.

Ширяев тихо гмикнув і підійшов. Торкнув плече рукою, в якій уже був острах, і попросив, зрадівши, видно, що все гаразд:

— Ну ж уставай... Вже всі давно поснідали й до праці стали... Хлопче, не випробовуй мого терпіння! — зірвався знову на звичний тон. — Гадаєш, як похвалив твою роботу, то можна вже й комизувати? Таких, як ти, у мене!.. Ти ж сам просив узяти тебе в науку?

— Вважаєте, що це наука? Що терти фарби та фарбувать паркани — мистецтво, краща школа для живописця?

— Робитимеш, що я звелю, — сказав суворо майстер. — Моя артіль, між іншим, не Академія... Чи ти бажаєш знову піти до пана у козачки? Або, або!..

— Є третє... з мосту в річку...

— Це, брат, пусте, — озвався тихо майстер.

— А вічно носить ярмо кріпацьке — велика мудрість?!

— Я ж визволився. Ткаченко теж, — присів Ширяев на ліжко, яке недавно займав Федот. — Бач, випурхнув, — оглянув ковдру, наче хотів знайти там тінь Федотову. — Тепер, я чув, готується до Академії...

— Мені вже двадцять років, а що я вмію, знаю?

— Малюй, учись...

— Де ? Як?.. Ви он книжки ховаєте, так ніби я, читаючи, їх погризу!

— Скажу, аби давали тобі книжки... Надумав таке дурне — топитися!.. — пробурмотів. — Ти ж не якась панянка...

— Людина я, художник!! Вже краще б я не мав ніяких здібностей!

— Ти, мабуть, правду мовиш, — сказав Ширяев тихо. — Простій душі спокійніше... І все ж талант — від бога...

— А мо', від чорта? Може, він іскру ту підкинув, щоб ми зазнали пекла ще на землі?

— Не знаю, — зітхнув Ширяев. — Може... Ти вже вставай, вмивайся, снідай... Робота, вона не любить ждати! А в вільний час — малюй побільше. Потім знайдем тобі дорогу до Товариства заохочення художників. Я теж його не оминув, Тарасе...

Майстер рішуче встав і вийшов.

Тарас також схопився. Щоб не забув Ширяев, що обіцяв, побіг слідом.

— А можна зараз взяти одну з книжок, що на комоді?

— Еллінами тобі займатись рано, — зітхнув Ширяев, певно, тепер жалкуючи. — Та вже бери...

--— Спасибі! — гукнув Тарас й побіг униз по сходах.

...Мабуть, щоб заспокоїти (чи налякати!), за кілька днів Ширяев покликав учня і показав йому свої роботи й теми, які виконувалися в Академії лиш кілька років тому. Були це "Смерть Лукреції", та "Смерть Віргінії", та "Смерть Сократа", та "Смерть Олега, князя древлянського"…

Слов’яни, греки, римляни!.. Потрібно стільки знати!.. А він, сердешний, вчився лише в дячка... В Рустема, правда, вчився!.. Читати вміє? Вміє. Інші про те все знають не з досвіду, а теж з книжок...

Накинувся на книгозбірню майстра й за кілька місяців відчув, що Рим йому відомий більше, ніж Петербург. В останньому тепер він бачив безліч ознак старого Рима. Колони, портики, особняки, ансамблі цілі... Власне, тут теж раби й патриції, безправ'я люду бідного й безмежне право панства... Неволя — скрізь неволя. Та й можні, що на Тібрі, що на Неві, — однакові... Лукреція ж — звичайна покритка, збезчещена жорстоким паном... Скільки таких дівчат у Петербурзі, по селах, там, на Україні!..

Тепер йому давали свічі, й щовечора робив ескізи й шукав найліпше композиційне вирішення малюнка про смерть Лукреції...

Була якраз неділя, й одразу після снідання Тарас засів за цю тяжку роботу. Тяжку, бо все осилити мав самотужки, при тому ще й вгадати смаки всіх чи принаймні більшості поважних членів комітету Товариства заохочення художників. Підтримка їхня була для нього нині єдиним шансом вийти на шлях мистецтва й волі.

Не мав ні фарб, ні пензлів і через те робив малюнок тушшю... Сюжет простий: Лукреція, дочка сенатора, згвалтована вельможним царським сином, заколює себе ножем. Все діло в тому, як розмістити постаті, яку сюжетну ролю надати кожній. Не забути й одягу. Бо драпіровка, як і виразність тіла, в пошані в класах Академії і в Товаристві. Він чув про це від Зайцева (Іван Кіндратович) та й від самого майстра. А ще — малюнок повинен мати єдиний центр, довкіл якого, мов вулиці довкола площі, збереться все й триматиметься... Напевно, центром треба зробити постать дівчини, що завдала собі смертельної рани... Просто, й так роблять всі... Всі — це не кращий доказ... Кожен художник має душу і власні очі, кожен щось прагне висловити своїм малюнком... Сюжет — це тільки привід до самовираження... Суть не в самій Лукреції, точніше, не тільки в ній... Наруга гірша смерті... Смерть як очищення... А засіб — ніж... Ніж має бути в центрі всього малюнка! Піднятий високо ніж, який хтось, — може, батько, — за мить до цього вихопив із неживого серця... Ніж як трагічний символ свободи вибору між злом неслави й смертю!.. Правда, по селах покритки вдаються часто до ополонки... Зимовий став — теж символ... Скільки їх, тих сільських Лукрецій, іде під лід!.. А скільки їх марнують своє життя попід тинами, жебраючи й покутуючи невольний гріх свій... Інші, яких батьки не вигнали й не довела до відчаю сільська мораль, годують своїх дітей в самотності... Його сестра у третьому недавно стала покриткою від офіцера. Яка ж була струнка, вродлива дівчина!.. Катруся... Він, бувало, дивитись міг годинами на ту красу... Писав йому Микита-брат у Вільно, що Катерину Гриневу перед різдвом накрили... Це нині їй вже двадцять п'ять, а донечці її — чотири...