Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

обізва­ла­ся, відітхнув­ши: - Те­пер я вже не бо­юся! А нині так яс­но, що мож­на б цітки зби­ра­ти! Але ще не­ма півночі! А я та­ки страш­но пе­ре­пу­ди­ла­ся! - за­вер­ну­ла во­на на по­пе­редній пред­мет.- І що се мог­ло та­ке бу­ти, що я ба­чи­ла? Що се мог­ло та­ке бу­ти? І ніби знаю, що во­но бу­ло, а прецінь не знаю!

- Не зга­дуй! - обізвав­ся він щи­ро.- Не­хай во­но від нас ще­зає!

- Нехай ще­зає! - пов­то­ри­ла по­важ­но, а по хвилі до­да­ла: - Зі всього я лиш припізни­ла­ся! Пані на­ка­зу­ва­ла не ба­ви­ти­ся допізна, а я як­раз за­ба­ви­ла­ся. Ходім швид­ше, Ми­хай­ле! До­ма бу­дуть ме­не ще потрібу­ва­ти!

І прис­ко­ри­ли мовч­ки кро­ки. Ішли все ще ву­зенькою стеж­кою по­лем, та лиш уже те­пер ви­со­кою ку­ку­руд­зою. Шов­ко­ве лис­тя її не­на­че ше­по­том відзи­ва­ло­ся до них, ко­ли од­но або дру­ге, пе­ре­хо­дя­чи повз струн­ких рос­тин, десь-не-десь діткну­ли­ся або й відпи­ра­ли її зі стеж­ки ру­ка­ми. По не­довгім часі спи­ни­ли­ся не­да­ле­ко білої ха­ти Докії, а за­ра­зом ко­ло до­ро­ги, що ве­ла до пансько­го до­му. Тут об­няв він її.

- Поцілуй ме­не тут ще раз, зо­зулько! - про­сив ніжно.- Далі не піду з то­бою, бо лю­ди бу­дуть видіти! Не тре­ба те­пер!

- Не тре­ба, не тре­ба! - відповіла жи­во, обніма­ючи йо­го тісно за шию.

- Бог ви­дить! - за­ки­нув півго­ло­сом і поцілу­вав чисті її ус­та.

- Лиш бог один ви­дить! - відповіла з цілої душі, відтак розс­та­ли­ся.

Вона пішла, а він ос­тав­ся ще хвильку на місці та глядів за нею, як ішла польовою до­ро­гою, а відтак як ми­ну­ла білу ха­ту Докії, пус­тив­шись то­ло­кою до не­да­ле­ко­го пансько­го до­му. Не­на­че тем­на струн­ка смерічка, так ішла пря­мо, лег­ко ко­ли­ха­ючись, до­ки не зник­ла йо­му з очей.

Він чув се­бе вповні щас­ли­вим. Во­на йо­го лю­би­ла, й хотіла на нього жда­ти, і… бу­де йо­го жінкою.

Відтак пе­рех­рес­тив­ся і пішов на­зад стеж­кою, що ве­ла в яс­но освіче­ний нап­рям. Йо­го бур­дей ле­жав, ти­хо дріма­ючи, за­ку­та­ний у си­ня­во-сріблис­ту мря­ку, й ви­жи­дав йо­го з от­вер­ти­ми две­ри­ма і дво­ма дрібни­ми, про­ти міся­ця звер­не­ни­ми, те­пер яс­но-блис­ку­чи­ми вікон­ця­ми…

IV

Того са­мо­го дня, зран­ку, спос­те­рег­ла Марійка, що в неї знов про­па­ла од­на ве­ли­ка кур­ка, і за­ве­ла го­лос­ний ле­мент.

- Треба спи­та­ти Са­ву! - обізвав­ся Івоніка, що сидів не­да­ле­ко ха­ти, кле­пав ко­су і на всякі нарікан­ня й до­пи­ти своєї жінки не мав досі жод­ної відповіді.- Він же ґаздує те­пер ко­ло ку­рей! Оноді чув я, як ка­зав, що по­ло­вик [61] ухо­пив од­ну!

Вона розсміяла­ся, вик­ри­вив­ши ус­та.

- Прокляті по­ло­ви­ки: те­пер пха­ються вже аж до кур­ни­ка та ха­па­ють ку­ри тоді, як во­ни сплять!…

Старий підняв го­ло­ву і гля­нув на жінку. Щось більше важ­но­го про­ки­ну­ло­ся в тоні го­ло­су, чим у сло­вах, ко­ли спи­тав:

- Що ка­жеш, Маріє?

- Кажу, що є й такі по­ло­ви­ки, що пха­ються аж у кур­ник і за­би­ра­ють дріб. [62] - А як не бу­де­те вва­жа­ти, то по­ви­но­сять вам і інші речі!

- Маріє! Ува­жай, що го­во­риш, та й май на увазі, аби ніхто не чув то­го, що ти го­во­риш! - ска­зав, ос­теріга­ючи.- Лю­ди за­ви­ду­ють нам і так-так усього, а як довіда­ються, що наш син злодій, бу­дуть із то­го ще раді. Я знаю, що то Са­ва все ро­бить, і я йо­му то­го не да­рую!

- Від ме­не він уже дістав свою пар­ти­ку,- обізва­ла­ся знов жінка,- але то все Рахіра че­рез нього ро­бить. На­мов­ляє йо­го до всього, а він лиш ви­ко­нує те, що во­на йо­му на­ка­же. Оноді зди­ба­ла я її, як вер­та­ла з пляш­кою горівки від Менд­ля. Ти га­даєш, що ска­за­ла мені хоч «доб­рий день»? Де там! А я ж їй прецінь тітка! Її ма­ма - моя рідна сест­ра. Ди­ви­ла­ся, як вов­чи­ця, в зем­лю, пе­ре­хо­дя­чи ко­ло ме­не. В неї не­чис­те сумління, бо хо­дить і на­мов­ляє хлоп­ця до зло­го. Во­на про­дає мій дріб у Менд­ля й ку­пує горівку та тю­тюн. Я вже прий­шла на то­то. Домніка мені се ска­за­ла. Во­на меш­кає там не­да­ле­ко них і ба­чить усе та чує. А Домніка ро­зум­на й виділа й знає ба­га­то. Не­дур­но в місті де­сять років слу­жи­ла…

- Вона ро­зум­на, але й хит­ра і фальши­ва, Маріє! - відпо­вів він спокійно й узяв­ся далі кле­па­ти свою ко­су.

- Вона фальши­ва, але я їй ніко­ли жод­но­го зла не за­подіяла; я з нею доб­ре жи­ву. Врешті, во­на знає все, що в селі діється, а во­на би сього не зна­ла! Са­ва пе­ре­сид­жує те­пер більше у Гри­горія, як у нас. Ко­лись тут­ки по­ма­гав йо­му на йо­го ви­най­мленім жеб­рацькім полі ко­си­ти, ка­за­ла мені Домніка. Я вам не хотіла сього ка­за­ти, але те­пер та­ки ска­жу. Ми­хай­ло пра­цює ко­ло нас, мов чор­ний віл, не має су­по­кою, аби все в ладі ут­ри­ма­ти, зри­вається від ран­ня до ве­чо­ра, а сей тра­тить свої дні і свої мо­лоді си­ли там, для по­ган­ця. Вам би по­би­ти йо­го з раз, Іво­не!

Івоніка мов­чав, і німе зітхан­ня зня­ло йо­му грудь. Він се знав. Він знав ба­га­то де­чо­го іншо­го, чо­го во­на не зна­ла. Не­дав­но, приміром, ко­пав щось у пансько­му го­роді й ук­рав із пшихліра, [63] що сто­яв на ча­сок ство­ре­ний, гру­без­ний ланц. [64] Цей ланц про­дав відтак ста­рий Гри­горій жи­дові на Гоп­пля­цу, а він, Івоніка, був са­ме тоді при тім і пізнав панський ланц. До­га­дав­ся за­раз, відки се по­хо­ди­ло, але мов­чав. Са­ва ж був йо­го ди­ти­на! Те все скоїв Са­ва, од­нак що він мав діяти! Со­ром приз­на­ти­ся-та­ки пе­ред усіма, що ось йо­го син злодій а з дру­гим злодієм кам­ра­туе [65] й ту­ма­нить лю­дей. Бог дав йо­му двоє дітей. Але що по одній сто­роні бу­ло са­ме доб­ре, вий­шло по другій са­ме зло. А він їх од­на­ко­во лю­бив обох, ви­го­ду­вав од­на­ко­во пра­цею своїх рук. Оба бу­ли йо­го рідні-рідне­сенькі діти…

- Як Ми­хай­ло піде до рек­рутів, і він по­ба­чить, що не­ма ко­му все ку­та­ти, [66] він поп­ра­виться. Те­пер він ще на Ми­хай­ла спус­кається! - потішав він жінку й се­бе са­мо­го.

- Дай бо­же! - відповіла Марія.- Але до­ки він бу­де дер­жа­ти­ся сеї га­ди­ни, до­ти бу­де три­ма­ти­ся йо­го зло й ли­хо. Се я вам ка­жу, бадіко. Він сміється вже з мо­го жа­лю, а то, відай, не смішне, як ма­ма пла­че. Він ви­дить, що мені сер­це з жа­лю тріскає, що Ми­хай­ло му­сить іти, а він ка­же: «Ідіть з ним до жовнірів… Хто йо­му там по­дасть груді?» Та­ке він до своєї ма­ми го­во­рить. У нього твер­де, не­доб­ре сер­це, і бог би йо­го ска­рав за йо­го сло­ва!

- Не прок­ли­най, Маріє! - ус­по­ко­ював, ос­теріга­ючи, Іво­ніка.- Він так са­мо на­ша