Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

ди­ти­на, як Ми­хай­ло. Він поп­ра­виться. Я вже йо­му кілька разів ка­зав та упо­ми­нав йо­го, що ко­ли не поп­ра­виться, не діста­не від ме­не ні груд­ки землі. Все, ка­жу, дам Ми­хай­лові. Він се знає. І він знає, що чо­ловік без землі нічо­го не зна­чить. Він се ду­же доб­ре знає. І ви­дить, що Гри­горій у селі зна­чить пе­ред людь­ми…

- Вже змал­ку був та­кий упер­тий і злос­ли­вий! - тяг­ну­ла Марія далі своє.- Я собі на­га­дую все доб­ре.

- Від ди­ти­ни не­ма чо­го ве­ли­ко­го надіятись, на те во­но й ди­ти­на, і до то­го не­ма що чіпа­ти­ся. І ми бу­ли ко­лись дітьми й ро­би­ли доб­ре і зле. Що хто ви­нен то­му, що був дур­ною ди­ти­ною?

- Я ка­жу ли­ше, що він уже тоді був не­пос­луш­ний і упер­тий і ро­бив своїй мамі все на­пе­рекір, як во­на при­ка­зу­ва­ла що-не­будь!

- Чи ти слу­ха­ла все твоєї небіжки-ма­ми, Маріє, ге? - спи­тав чо­ловік і усміхнув­ся, бог знає чо­му, ви­му­ше­но.

- Ви старі й дурні! - затріпо­та­ла во­на не­терп­ли­во.- Я го­во­рю про огонь, а ви го­во­ри­те про во­ду. Я ка­жу, що він був уже змал­ку упер­тий і злоб­ний, а ви ка­же­те мені, які-то змал­ку бу­ли ви, яка я і які бу­ли інші. Що мені з то­го?! Адіть, од­но­го ра­зу, ко­ли ще буз ма­лий, відібрав йо­му один хло­пець - мені здається, мо­лод­ший брат То­до­ри­ки, що відтак по­мер, на­га­дуєте собі? - відібрав йо­му сопівку, бо во­ни все оба ра­зом на то­лоці пас­ли то­вар. Са­ва не ска­зав нічо­го. Чо­ти­ри неділі пізніше зло­вив ве­ли­ко­го джме­ля і уп­хав йо­го хлоп­цеві за ковнір. Як хлоп­чи­ще зас­лаб і ле­жав за­пух­лий, а Са­ву за те би­ли, і сва­ри­ли, та й до­пи­ту­ва­ли, чо­му та­ке на­ро­бив, мов­чав, як камінь. За­тяв­ся та й моз­чав. «Ви­диш? - ка­жу йо­му.- Він мо­же і вмер­ти!» Він спог­ля­нув лиш по-вов­чо­му в зем­лю, змор­щив бро­ви, а по якійсь хвилі по­чав пла­ка­ти. Пла­кав, але не ска­зав ані сло­веч­ка. А як я при­ка­за­ла піти до хлоп­ця та йо­го ма­ми та пе­реп­ро­си­ти обох, не ру­шивсь з місця. Не­на­че за­кам'янів, так сто­яв тут­ки, і ніби занімів. Тоді бу­ла би я йо­му з гніву кості по­ло­ми­ла. І ли­ше мав щас­тя, що був усе та­кий мізер­ний і блідий, інак­ше, бігме, бу­ла б кості по­ло­ми­ла? Та й та­кий він і те­пер, та й то­му маю я жаль до нього!

- Він не був усе та­кий, як те­пер, не слу­хав тільки сво­го ро­зу­му, Маріє! - ска­зав ста­рий.- Ли­ше відко­ли зай­шов у при­ятельство з Гри­горієм, вер­титься йо­му плу­та­ни­на в го­лові!

- Ей, він усе був ліни­вий і упер­тий! - за­ки­ну­ла ста­ра знов своє розд­раз­не­но.

- Лінивий!… Але він не крав і не бо­ку­вав від праці так, як те­пер, та й…

- А ви се ви­ди­те і ска­же­те йо­му хіба раз у рік яке сло­во! - пе­рер­ва­ла во­на лю­то бесіду Івоніки.- Як­би він вам і ха­ту над го­ло­вою за­па­лив, ви б наб­ра­ли во­ди в рот. Я не знаю, що у вас за сер­це. Ви все лиш добрі та добрі; лиш оце од­но знаєте ви, але се не­доб­ре, Івонікуі

Він за­дер­жав­ся в кле­панні і гля­нув на неї.

- Маріє! - ска­зав по­важ­но і докірли­во.- Чи Са­ва не є так твоя ди­ти­на, як Ми­хай­ло? І чи ти йо­го мен­ше лю­биш? Чи ти йо­го не вро­ди­ла? Що ти від ме­не хо­чеш? Він мо­ло­дий і дур­ний і підмов­ле­ний ли­хи­ми людьми. Рахіра на­ро­би­ла йо­му щось, але як то ми­неться, во­на стра­тить свою міць над ним, він на­зад вер­не до нас. Я йо­го па­зю, [67] хоч і мов­чу. Мов­чи й ти і три­май язик за зу­ба­ми. Ми­хай­ло та­кож ви­дить більше, як ти ду­маєш, а Са­ва се знає. Дов­го не бу­де її три­ма­ти­ся; во­на не чес­на дівчи­на, а же­ни­ти­ся з нею він не бу­де, бо ж во­на йо­го пер­ва сест­ра, а се ж гріх. Він знає оце все, і оце все му­сить скінчи­ти­ся. Тре­ба лиш бу­ти терп­ли­вим… і бо­га про­си­ти, що­би нас не опус­тив… щоб і Ми­хай­ла не опус­тив…

- Михайле, Ми­хай­ле! - зой­кну­ла на­раз Марія, мов уко­ле­на.- Ди­ти­но моя, сер­це моє! За що відри­ва­ють те­бе від ме­не, за що са­дять у яр­мо? Що бу­де­мо без те­бе діяти? Що пічне зем­ля без те­бе? Як те со­неч­ко, так зай­деш ти для нас, а я розіб'юся, жаль за то­бою вис­се мою кров і побілить моє во­лос­ся. Ми-хай-ле! Ми-хай-ле!

Він підняв жи­во го­ло­ву і глип­нув жур­ли­во на неї. Чи не товк­ла знов го­ло­вою до стіни? Ко­ди жаль об­хоп­ляв її так наг­ло, як те­пер, ко­ли при­га­ду­ва­ла собі роз­лу­ку із своїм лю­бим­цем, чи­ни­ла се май­же за кож­ним ра­зом, а во­на бу­ла вже сла­ба і не­мо­ло­да.

Але сим ра­зом во­на не ро­би­ла то­го. Во­на ли­ше за­во­ди­ла й наріка­ла, а там, мо­же, й зап­ла­че знов…

Похнюпив го­ло­ву, як пер­ше, на гру­ди, змор­щив болісно чо­ло і кле­пав пе­ред со­бою дальше мовч­ки ко­су, ба ще пильніше.

Вона не вмов­ка­ла. То зсе­ре­ди­ни ха­ти, то по надвір'ю про­ки­дав­ся її го­лос жалісно… все наріка­ла. Від ча­су до ча­су здійма­ла­ся її ху­да пра­ва ру­ка… і гро­зи­ла ко­мусь уда­лині…

Відтак нас­та­ла ніч. Яс­на й ти­ха, най­шла обох, як спо­чи­ва­ли кож­не в гли­бокій ти­шині в темній ха­тині… з їдо­ви­тим го­рем у серці, без­сон­но…

V

О тій самій порі, ко­ли Ми­хай­ло до­жи­дав своєї дівчи­ни, зак­ра­дав­ся Са­ва, мов злодій, крізь го­ро­ди й поміж ха­ти до Рахіри.

Мешкала зі своїми ро­ди­ча­ми в малій, ха­тині в по-близькості ста­ро­го ве­ли­чез­но­го лісу, що ста­нув ко­ло се­ла, мов ве­ле­тенський мур, не­да­ле­ко най­ліпшої то­ва­риш­ки Маріїної, ро­зум­ної та язи­ком глад­кої Домніки.

Старий Гри­горій і йо­го жінка, сліпа на од­но око Те­тя­на, не ма­ли жод­ної землі і ви­най­ма­ли що­ро­ку кілька­над­цять пра­жин по­ля у чу­жих лю­дей, щоб хоч отак тру­ча­ти свою біду впе­ред. Ма­ла ха­ти­на, що сто­яла по­се­ре­дині ма­ло­го сад­ка, бу­ла ста­ра й по­хи­ла, і зда­ва­ло­ся, що по кожній сильній тучі що­раз більше по­хи­ля­ла­ся в сто­ро­ну лісу.

Григорій був зарібни­ком, йо­го жінка хо­ди­ла враз із ним на ро­бо­ту, бра­ла­ся за вся­ку пра­цю, лиш Рахіра ос­та­ва­ла­ся до­ма і про­во­ди­ла свої дні у без­робітті або швен­дя­ла по селі, за­дер­жу­ючи­ся ко­ло кож­ної ха­ти, де бу­ли дівча­та або мо­лоді хлопці й нав'язу­ва­ли ба­ла­кан­ку.

Се бу­ло прав­да, що во­на, а влас­ти­во, її батько по­хо­див із «Ци­ганії».

У сусідньому селі, що вва­жа­ло­ся уже містеч­ком, бо в ньому відбу­ва­ли­ся яр­мар­ки й тор­ги, осіла­ся бу­ла ще за давніх літ ко­лонія ци­ганів.

Тодішній дідич і влас­ти­тель се­ла по­да­ру­вав тій ко­лонії якусь час­ти­ну землі. Так во­на осіла­ся