Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

class="p">- Так, ве­се­лий, як хло­пець! - пов­то­ри­ла май­же ме­ха­ніч­но.- Але те­пер, Ми­хай­ле, ди­ви­ся! Ви­диш ти «сусідній» ліс, що че­пить по­за­ду баг­нис­тої ле­ва­ди ме­жи бур­де­ем і ве­се­лим хлоп­чиськом? Таємний і страш­ний, ви­диш ти? Він від­да­ле­ний доб­рий ку­сень від ва­шо­го бур­дея; ти се знаєш, Ми­хай­ле, се «сусідній» ліс! - до­да­ла, чуд­но зво­ру­ше­на, май­же не­терп­ли­во, і в її го­лосі про­бив­ся нес­ка­зан­ний біль, і мов слізьми зат­ремтіло.

- Перед тим лісом, хоч він не­ве­ли­кий, бо­юся я все стра­шен­но. Вдни­ну й ве­чо­ром, Ми­хай­ле. Не мо­жу ту­ди пе­ре­хо­ди­ти, щоб не прис­ко­ри­ти кроків. Ме­не тяг­не ту­ди й же­не звідти. Мені на плач зби­рається, ко­ли по­ба­чу­ся там са­ма… Я стра­шен­но бо­юся… де­ре­ва такі темні… во­но так страш­но… я не знаю… я не знаю…

Вона го­во­ри­ла, пе­ре­хи­лив­ши­ся лег­ко впе­ред. Ши­ро­ко ство­рені, май­же витріщені очі від то­го лісу не зво­дя­чи, не­на­че ма­ла візію, [60] дер­жа­лась од­ною ру­кою йо­го і, зда­ва­ло­ся, бу­ла всіма змис­ла­ми там, у да­ле­чині, ко­ло зга­да­но­го лісу.

- Все… во­но мені… так… ко­ли… я там…- го­во­ри­ла розірва­но й бо­яз­ко.- Ко­ли див­люсь… ту­ди… А… нині… де во­но так яс­но… ди­ви­ся… як яс­но… нап­ро­чуд… яс­но… Звідти іде щось! - скри­ча­ла на­раз не­са­мо­ви­то в дикім пе­ре­ля­ку.- На те­бе й на ме­не!…

Кинулася до нього су­до­рож­не і, мов ос­ло­ню­ючи йо­го, об­хо­пи­лась йо­го бур­ли­во ру­ка­ми і при­тис­ну­ла­ся ли­цем до нього. Слід за тим по­па­ла в кон­вульсив­ний плач, що йо­го при­во­дить із со­бою лиш нес­подіва­ний, не­са­мо­ви­тий пе­рест­рах.

Майже в тій самій хвилі обвів і він її ру­ка­ми. Йо­го прой­ня­ло хо­ло­дом, во­лос­ся ста­ну­ло йо­му ду­бом. Три­мав її міцно, при­тис­нув­ши до се­бе, і витріщив­ся гост­рим пог­ля­дом в ука­за­ний нап­рям. Він не бо­яв­ся і не ба­чив нічо­го. Йо­го бур­дей, до яко­го мав не­ба­вом вер­та­ти­ся, ле­жав спо­коєм по­ви­тий і справді, мов ску­ле­на ста­ренька в намітці, ос­ло­не­ний зза­ду гус­тою де­ре­ви­ною, а там далі, нап­ра­во, за баг­нис­тою ле­ва­дою, на тлі, де здійма­ли­ся легкі про­зорі імли й не­на­че на гра­ниці дру­го­го се­ла, ле­жав сам для се­бе «сусідський» ліс. Чу­жий, не­ве­ли­кий і лиш рідко по­бе­реж­ни­ка­ми звіду­ва­ний. Не­на­че доб­ро без влас­ти­те­ля, де кож­ний міг ог­ра­бу­ва­ти де­ре­во й до­волі час­то ог­ра­бу­вав, так ле­жав він.

Він знав йо­го аж над­то доб­ре. Зру­бу­вав там у нім ча­сом су­хе гілля, кілля до пло­та й пе­ре­во­див не од­ну ніч в йо­го гли­бині. Але те­пер не ба­чив нічо­го. Йо­му й не впа­ло там нічо­го в очі. Ні вдни­ну, ні вночі, і во­на ма­ла, пев­но, лиш пус­тий при­вид.

- Ти дівчи­на,- ус­по­ко­ював її рівним го­ло­сом, але наг­лий пе­ре­по­лох, який пе­рей­шов від неї на нього, дзвенів ще й у йо­го го­лосі,- і то­му боїшся! Пе­рех­рес­ти­ся! Бог з на­ми, і я про­ве­ду те­бе аж до­до­му. Там не­ма нічо­го, і тобі лиш щось при­виділо­ся. То бу­ла мря­ка.

- Се не бу­ла мря­ка! Во­но летіло крізь мря­ку! - го­во­ри­ла розірва­но і хли­па­ючи, підніма­ючи на хви­лю го­ло­ву й див­ля­чись йо­му пе­ре­ко­ну­юче і за­ра­зом з до­ко­ром в об­лич­чя.- Во­но летіло… на ме­не… і на… те­бе!

Нараз ур­ва­ла. За­вер­ну­ла звільна, не­на­че не­ви­ди­мою, зрос­та­ючою міццю си­лу­ва­на, го­ло­ву знов прос­то в си­ня­вий, освітле­ний нап­рям, де на по­лях, що зни­жу­ва­ли­ся, темніли­ся те­пер оази лісів… Ди­ви­лась ту­ди хви­лю виг­ре­бу­щи­ми, за­ля­ка­ни­ми очи­ма, з болісно змор­ще­ни­ми бро­ва­ми, не звер­та­ючи ні пог­ля­ду, ні го­ло­ви ані на хви­ли­ноч­ку від то­го місця. На­раз об­хо­пи­ла пальця­ми йо­го рам'я міцніше. По­ча­ла мов у бо­лю стог­на­ти, а відтак лег­ко зой­ка­ти:

- Вже знов… вже знов…- а відтак скри­ча­ла, як пер­ше, з не­са­мо­ви­тим пе­рест­ра­хом: - Знов ле­тить!

Він пірвав її з со­бою.

Вона пла­ка­ла го­лос­но, а він смер­тельно пе­ре­ля­кав­ся.

- Ходи! - клик­нув, хрес­тя­чи­ся та дзво­ня­чи зу­ба­ми.- Тут не­чис­те місце! Хо­ди! - І, підняв­ши з землі гри­би, що во­на в пе­рест­ра­ху опус­ти­ла, об­вив її ру­кою й по­тяг­нув дальше.

Ішли, при­ту­лив­шись тісно од­не до од­но­го, між ви­со­ким збіжжям.

Вона ути­ра­ла очі ру­ка­вом, ог­ля­да­ючись раз по раз бо­яз­ко по­за се­бе, пе­ре­ма­га­ючи все на­но­во нап­ли­ва­ючий плач, і йшла пос­луш­но за ним, ко­ли місця­ми му­сив сам сту­па­ти вузькою стеж­кою.

- Не вер­тай сею до­ро­гою! - про­си­ла бла­га­ючим го­ло­сом і при­тис­ка­ючи йо­го ру­ку до се­бе.- Я бо­юся!

- Мені не ста­неться нічо­го, го­луб­ко! - відповів рівним, по­важ­ним то­ном.- Мені не страш­но! Я не бо­юся!

- Тут щось не­чис­те… на те­бе й на ме­не, Ми­хай­ле,-про­мо­ви­ла в розірва­них ре­чен­нях, ту­ля­чись тісніше до нього.- Я се виділа те­пер!

- Що ти та­ке виділа?

- Щось страш­но­го, не знаю на­пев­но що! Щось прест­раш­но­го… зак­ри­вав­лені, вог­няні шма­ти… з дво­ма роз­жа­ре­ни­ми, не­са­мо­ви­ти­ми очи­ма, що збли­жа­лись до нас у ша­леній ско­рості. І так ско­ро, як во­но летіло до нас ураз із лісом, так са­мо ско­ро зник­ло. Бо­же, що се мог­ло бу­ти?!

Його прой­ня­ла дрож, і він пе­рех­рес­тив­ся. Був за­бо­бон­ний, як батько й ма­ти, як вза­галі більша часть лю­ду йо­го се­ла.

- Місячні ночі все та­ке з со­бою при­во­дять! - ска­зав опісля в по­учнім тоні, щоб во­на ус­по­коїла­ся.- Але во­но не мо­же хре­ще­но­му чо­ловікові за­подіяти ли­ха! Ади, там не­да­ле­ко пансько­го до­му, де виїжджається вже з то­ло­ки на до­ро­гу, ко­ло ма­ло­го яру, яким мож­на най­бор­ше діста­ти­ся до на­шої ха­ти з то­ло­ки. Там та­кож не­чис­те місце! Завж­ди, як місяць вповні, по­ка­зується там ве­ли­кий чор­ний пес. Той пес гу­ляє на од­но­му місці і не про­пус­тить жод­но­го чо­ловіка дальше, до­ки не схо­че. Ні за що в світі не про­пус­тить!

- Ти видів йо­го? - спи­та­ла бо­яз­ко.

- Ні! Я ні, але ста­рий Пет­ро ка­зав, що ба­чив йо­го раз! Він вер­тав,- оповідав од­но­го ра­зу,- пізно з се­ла до­до­му! Ніч бу­ла яс­на й місяч­на, як нині. Він ішов сам. Чим ближ­че до­хо­див до то­го місця, тим більше ос­ла­бав у колінах. І на­раз ста­нув пе­ред ним ве­ли­чез­ний пес із ог­ня­ни­ми очи­ма і витріщив­ся на нього. Він і собі ви­лу­пив очі на нього. А ко­ли відтак здіймав ру­ку, щоб пе­рех­рес­ти­ти­ся, пес зник, а він, знаєш, він ле­жить, як сніп, на землі!… Вже пізно по опівночі прий­шов до се­бе, здійняв­ся з землі й по­волікся до­до­му. Ка­зав, що ще три дні по тім чув слабість у колінах із стра­ху. Во­но вже так бу­ває! - докінчив кріпшим го­ло­сом.- І в та­ких хви­лях тре­ба все лиш про хрест пам'ята­ти, тре­ба за­раз пе­рех­рес­ти­ти­ся. Відтак не ви­диться вже ніко­ли нічо­го!

- А я за­бу­ла про хрест, Ми­хай­ле! - ска­за­ла вже відваж­но й спокійніше і усміхну­ла­ся, мов ди­тя, з вог­ки­ми ще від сліз очи­ма, не­на­че відкри­ва­ючи щось но­во­го,- і то­му виділа я те ще раз. Але те­пер бу­ду вже все пам'ята­ти про хрест,- і, ска­зав­ши се, пе­рех­рес­ти­ла­ся по­бож­не, скло­нив­ши­ся гли­бо­ко до землі. Відтак