Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

свій час відслу­жи­ти. Пан був би по­ря­ту­вав, як­би бу­ло мож­на. Во­ни люб­лять те­бе. Те­бе, тво­го та­та і твою ма­му. Я лиш пе­ред своєю ма­мою бо­юся і пе­ред бра­том. Во­ни все гро­зять мені сусідом…

Вона ур­ва­ла і при­ту­ли­ла, як пер­ше, го­ло­ву до йо­го гру­дей. Він мов­чав хви­ли­ну, пог­лад­жу­ючи на­но­во її го­ло­ву ніжно, а відтак ска­зав:

- Терпи, а не йди за нього! Бог нам до­по­мо­же! На різдвяні свя­та діста­ну, мо­же, відпуст­ку і приїду. У ме­не є надія, що все бу­де доб­ре. Дот­ри­май лиш мені сло­ва, а як я вер­ну з війська жи­вий, тоді не бу­ду бо­яти­ся твоєї ма­ми, ні тво­го бра­та.

- А твої ро­дичі, Ми­хай­ле? - спи­та­ла во­на і, підняв­ши го­ло­ву, пог­ля­ну­ла йо­му виг­ре­бу­що й бо­яз­ко в очі.

Він здвиг­нув пле­чи­ма й усміхнув­ся при­му­ше­но. Знав, що во­ни не бу­дуть за тим, особ­ли­во ж йо­го ма­ти. Во­на для нього ба­жа­ла са­мої ко­ролівни, але він мав те пе­ресвідчен­ня в серці, що здо­бу­де її для се­бе. А батько йо­го знов ду­же лю­бив йо­го, і ко­ли батько прис­та­не на те, ма­ти му­сить прис­та­ти.

- Ти тим не жу­ри­ся! Ос­та­вай ли­ше на дальше у пані й будь мені вірна та мо­ли­ся за ме­не, ко­ли бу­ду там. Як там не вмру, бу­де все доб­ре.

Вона по­ча­ла ти­хо пла­ка­ти.

Він зап­римітив се.

- Тепер уже пла­чеш! Я ж іще не пішов і ще не вмер! Пож­ди ще з пла­чем! - потішав її, а тим ча­сом огор­ну­ло і йо­го якесь по­чут­тя смут­ку.- Поцілуй ме­не рад­ше ще раз!

Він об­няв її пест­ли­во ру­кою і підняв їй го­ло­ву.

Тут во­на сха­ме­ну­ла­ся.

- Я му­шу вже йти! - ска­за­ла по­лох­ли­во, приг­лад­жу­ючи собі во­лос­ся.- Я за­ба­ри­ла­ся! Бо­же мій! Що там ска­жуть? А я цілком за­бу­ла­ся! Ска­жу, що в Онуфрія за­ба­ри­ла­ся. А там, у Докії, вже спус­ти­ли з лан­ця ве­ли­ко­го пса, а мені прий­деться ми­на­ти її ха­ту.

Вона підня­ла од­ною ру­кою з землі ко­шик із гри­ба­ми, а дру­гою об­ня­ла ще раз йо­го шию.

- Будь здо­ров, Ми­хай­ле; доб­раніч і при­ходь! Прий­ди з чим-не­будь до па­на, що­би я те­бе ще ба­чи­ла! Я бу­ду за те­бе мо­ли­ти­ся і сло­ва не злом­лю. Вже най бу­де, як бу­де!

- Може, чей, не застрілять ме­не! - жар­ту­вав він ви­му­ше­но.- А ко­ли ме­не й поцілить яка ку­ля, то, мо­же, не за­ги­ну відра­зу. Я міцний, і не­дур­но ка­жуть, що я як той медвідь. Са­ва ви­мов­ляється все тим, ко­ли не хо­че мішки з насінням ви­но­си­ти на під. «У те­бе плечі, як у мед­ве­дя,- ка­же він,- не­си ти!»

Вона сту­пи­ла впе­ред і по­да­ла­ся впе­ред.

- Я вже йду, Ми­хай­ле, вже пізно!

- Я те­бе підве­ду!

- Ми не маємо тут обоє місця, ба­чиш? Стеж­ка та­ка вузька, а що мені з то­го, як ти бу­деш іти за мною?

- То я піду впе­ред те­бе! - відповів він ве­се­ло.

- Так я не бу­ду видіти тво­го ли­ця. Все од­но, чи впе­ред, чи на­зад, я хо­чу видіти твоє ли­це.

- То я бу­ду йти побіч те­бе.

- То хіба жод­не з нас не бу­де йти се­ре­ди­ною стеж­ки. Гру­дою зле йти!

- Ще й ос­лаб­неш з то­го! - ска­зав він із здер­жу­ва­ним усміхом, і во­на усміхну­ла­ся.

- Потолочимо ко­лос­ся! - ска­за­ла вже цілком лагідно й щас­ли­во, пог­лад­жу­ючи ру­кою тяж­ке зо­ло­тис­те ко­лос­ся, між яки­ми те­пер темнів ви­со­кий бла­ват. [59] - А се ж гріх, во­но та­ке гар­не!

- Так іди ти впе­ред ме­не! - про­мо­вив він.- Не­хай те­бе доб­ре за­тям­лю! Ко­ли піду вже геть звідси, бу­ду між чу­жи­ми й сам чу­жий, як бу­ду на варті сто­яти, бу­ду те­бе зга­ду­ва­ти. Іде­мо обоє на­шим по­лем - бу­ду га­да­ти - ти все нав­пе­ред ме­не, ву­зенькою сте­жеч­кою, а я за то­бою. Відтак ти обер­неш­ся й усміхнеш­ся до ме­не, а я поцілую те­бе…

У тій хвилі во­на по­да­лась у ході з жа­хом о один ступінь на­зад. Заєць біг жи­том і пе­ребіг блис­кав­кою стеж­ку близько її ніг. Во­на розсміяла­ся.

- Бодай же те­бе! Як же я зля­ка­ла­ся!

- Бо ти дівчи­на! - відповів він із лег­ким глу­мом у го­ло­сі.- Я лов­лю їх, як му­хи!

Десь у гу­ща­вині жи­та обізва­ла­ся зно­ву пе­ре­пе­ли­ця.

Вона ста­ну­ла ми­мо­волі і зас­лу­ха­ла­ся.

- Перепелиця підпілітькає,- ска­за­ла май­же по­бож­но,- а сверщ­ки га­ла­су­ють, мов най­ми­ти.

- Бо ніч яс­на; во­ни люб­лять місячні ночі. Га­ла­сом своїм за­пов­ню­ють ти­ши­ну, мов цітка­ми! - відповів півго­ло­сом.

Обоє звер­ну­ли­ся на­зад до міся­ця і ди­ви­ли­ся хви­ли­ну в освітле­ну, ви­раз­ну і лагідну да­лечінь і на­зад - на ту стеж­ку, якою йшли.

Перед ни­ми прос­ти­ра­ли­ся ла­ни, пишні й ба­гаті, місця­ми зни­жу­ючи­ся, а місця­ми здійма­ючи­ся у лагідні згір'я. Во­ни мов зби­ва­ли­ся ко­ло лісо­вих оаз, що тем­ним тлом сто­яли по­зад ланів.

- Усе спить! - ска­за­ла во­на ше­по­том, не­на­че бо­яла­ся го­лоснішим го­мо­ном збу­ди­ти що-не­будь у при­роді. І справді. Зда­ва­лось, що все вок­ру­ги спа­ло. Ви­со­ке, буй­не збіжжя, білі, сріблисті ни­ви греч­ки, а далі струн­ка по­ну­ра ку­ку­руд­за. Лег­ка імла, що тут і там зніма­ла­ся про­зо­ри­ми сер­пан­ка­ми над по­оди­но­ки­ми місця­ми піль, зда­ва­ло­ся, оберіга­ла дріму­чу рос­ти­ну в тихім сні.

Малий лісок, там ген за ла­ном, з яко­го ви­нес­ла гри­би, ле­жав за­ку­та­ний у теміні, а над усім здійма­лось яс­не, ве­ли­ча­во-ви­со­ке не­бо з своїм блис­ко­том зірок і м'яким срібним світлом міся­ця, що без­гомінно про­ни­за­ло темінь літньої ночі і тво­ри­ло з неї пре­чу­до­вий, ти­хий, своєрідний світ.

Обоє мов­ча­ли.

Вони все ще сто­яли, звер­нені на­зад про­ти міся­ця і про­ти тої сто­ро­ни, з якої во­на вер­та­ла.

Вона ди­ви­ла­ся дов­гу хви­лю в да­лечінь, не­на­че за­бу­ла про се­бе, так витріщи­ла­ся ту­ди. На­раз заб­лис пе­ре­по­лох, її очі розп­лю­щи­ли­ся ши­ро­ко.

- Михайле! - обізва­ла­ся рап­том і бо­яз­ко.- Ди­ви­ся, ви­диш?

- Що та­ке? - спи­тав.

- Іди очи­ма на­зад тою стеж­кою, якою я прий­шла.

- Ну, і що ж?

- Дивися, ви­диш ти те­пер ваш бур­дей, як він он там уни­зу ле­жить, об­ве­де­ний ок­ру­ги гус­тою де­ре­ви­ною, так, як ста­ра баб­ка, ску­ле­на на землі? Ви­диш йо­го? А де­ре­ва, що гус­то ви­рос­ли за ним, як лісок, ви­диш ти? Во­но так яс­но, все вид­ко док­лад­но, цілком док­лад­но. Ди­вись на ма­лу стай­ню ко­ло бур­дея, на плоті ви­сить дов­ге пас­мо біло­го по­лот­на.

- Я вид­жу. Ма­ма біли­ли й за­бу­ли за­хо­ва­ти по­лот­но. Та що та­ке?

- А те­пер ди­ви­ся! Ку­сень від бур­дея нап­ра­во відділе­ний баг­нис­тою ле­ва­дою, де все заст­ря­га­ють коні во­зом, як ви­во­зять ско­ше­ний той рогіз; те­пер гу­ляє там шма­та­ми лег­ка імла, на крок звідти ле­жить панський лісок. Він те­пер дрімає, ви­диш?

- Чому б не видів? - спи­тав на те зчу­до­ва­но на її дивні до­пи­ти.- Я йо­го щод­ня ба­чу, я маю йо­го щод­ня пе­ред очи­ма. Лісок ве­се­лий, мов хло­пець.