Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

гро­шей, і Ми­хай­ло бу­де та­кож при війську потрібу­ва­ти гро­шей.

Всюди стріча­ла йо­го ім'я, чу­ла щось про нього, чу­ла, як йо­го вих­ва­лю­ва­ли все і все… Ой бо­же, не­хай уже бу­де, як бог схо­че! Во­на мог­ла свою до­лю хіба бо­гу повіри­ти. Всю­ди ви­зи­ра­ло щось смут­но­го, але, пев­но, вже її до­ля бу­ла та­ка… Во­на схи­ли­ла го­ло­ву і прис­ко­ри­ла крок. Вже пізно ста­ло. Ніч нас­та­ла вже вповні.

Вона ог­ля­ну­ла­ся, а кру­гом нічо­го, лиш по­ля й по­ля, лиш не­бо і звізди. Ген да­ле­ко по однім боці, ку­ди во­на пря­му­ва­ла, біліли зас­ло­нені по­час­ти са­до­ви­ною стіни по­оди­но­ких сільських хат, а цілком да­ле­ко, на легкім згір'ї, здійма­ли­ся між верхів'ям ста­рих лип два ви­сокі ко­ми­ни пансько­го до­му.

Мала ще пе­рей­ти цілу ни­ву жи­та Івоніки, відтак ко­ню­ши­ну, а відтак ще ми­ну­ти ха­ту Докії, і аж потім вий­де на доріжку, що ве­де до панської ха­ти.

Близько неї крик­ну­ла пе­ре­пе­ли­ця, за­хо­ва­на в житі, відтак пе­ре­летіла їй май­же пе­ред ли­цем; сверщ­ки цвірка­ли, зда­ва­ло­ся, са­ме ко­ло неї, а як­би хто хотів ог­ля­ну­ти­ся за ни­ми, до­ба­чи­ти їх там, звідки продз­веніло їх цвірко­тан­ня, та во­но до­хо­ди­ло знов з іншо­го місця. Се бу­ла їхня сверщ­ко­ва тай­на, якою драз­ни­ли нічних мандрівників.

Нараз ви­ри­ну­ла не­да­ле­ко пос­тать, роз­хи­лю­ва­ла ос­то­рож­но обо­ма ру­ка­ми штив­не мо­ре збіжжя і підійшла пря­мо до неї. Се був Ми­хай­ло.

Вона пе­ре­ля­ка­ла­ся. Він з'явив­ся, не­на­че з-під землі ви­ри­нув, її єство підля­га­ло мо­гутньому впли­вові не­ожи­да­ної хвилі й не мог­ло від нього ос­во­бо­ди­ти­ся.

- Добрий вечір, Ан­но! - ска­зав сер­деч­но, зніма­ючи ка­пе­люх, і до­дав їй ру­ку.- Відки вер­таєш так пізно?

- Від Онуфрія з гри­ба­ми! - відповіла слух­ня­но, мов ди­ти­на, трем­тя­чим го­ло­сом.

Він мов­чав хви­лю і ди­вив­ся на неї. Сто­яла пе­ред ним тем­ня­ва, пря­ма, замк­не­на ви­со­ким жи­том, мов сме­ре­ка, її го­ло­ва бу­ла схи­ле­на низько на грудь, а ру­ки спу­щені вділ. Ніч бу­ла та­ка погідна і про­зо­ра, та­ка пре­гар­на й ти­ха,- нічо­го, крім цвірінькан­ня сверщків…

Він ба­чив ви­раз­но її го­ло­ву і її су­мо­ви­то зак­роєні ус­та.

- Анно! - по­чав зво­ру­ше­но.- Глянь на ме­не! Я знав, що ти йшла до Онуфрія. Я ждав і ви­зи­рав цілий час за то­бою… хотів із то­бою по­го­во­ри­ти.

Сказавши се, пок­лав обі ру­ки на її ра­ме­на, ог­ля­да­ючись за­ра­зом притім ляк­ли­во по­зад се­бе. І він був со­ром­ли­вий і по­лох­ли­вий; ніко­ли в житті не про­мов­ляв ще так до дівчи­ни. А як і вчи­нив се, то не довіряв і самій ти­шині ночі й мов­чаз­ним ни­вам.

Вона по­зир­ну­ла на нього, щоб опісля опус­ти­ти очі. Ціла по­ва­га її єства об­хо­пи­ла її і за­во­лоділа нею цілко­ви­то. До то­го при­лу­чи­ло­ся ди­ке зво­ру­шен­ня, що замк­ну­ло їй ус­та.

- Анно! - тяг­нув він ніжно далі, при­тя­га­ючи її несміли­во до се­бе.- Ти мов­чиш так, як би я хотів те­бе би­ти; мо­же, то­му, що йдеш че­рез моє по­ле? Сею стеж­кою йде кож­ний, хто хо­че. Ти мо­жеш де­сять разів більше від інших хо­ди­ти, ко­ли схо­чеш. Я вис­те­лив би тобі сю стеж­ку най­кра­щи­ми ки­ли­ма­ми моєї ма­ми. Я люб­лю те­бе!

Вона поблідла, гля­нув­ши на нього ди­ко зво­ру­ше­ни­ми очи­ма, і мов­ча­ла далі. Щас­тя бу­ло та­ке ве­ли­ке, але й та­ке нес­подіва­не, що во­на ста­ла без­рад­на й не зна­ла, що ска­за­ти.

- Я люб­лю те­бе, Ан­но, вже віддав­на! Ти та­ка гар­на й доб­ра! Хо­чу те­бе взя­ти за жінку, те­бе од­ну! Те­бе од­ну-однісіньку! Ти му­сиш мені ска­за­ти, чи ти хо­чеш і чи лю­биш ме­не?

Паралізуюча по­ва­га усу­ну­ла­ся з її душі. Во­на об­ви­ла йо­го шию ру­ка­ми й по­вис­ла на ній.

- Ти лю­биш ме­не?- про­шеп­та­ла врешті.- Лю­биш ме­не, Ми­хай­ле? Я сього не зна­ла! Я та­ка бідна… Я нічо­го не маю… Я не маю по­ля… Але я те­бе люб­лю…

- Я не пи­таю за по­ле, зо­зулько…

- Але я те­бе люб­лю… знаєш?

- Хотів зна­ти…

Поцілувалися.

З цілою по­ва­гою, яка бу­ла їй влас­ти­ва, про­би­ла­ся її гли­бо­ка лю­бов; з цілою по­ту­гою мо­ло­дої лиш десь-не-десь культу­рою діткне­ної душі роз­ли­ла­ся во­на те­пер і розігра­ла­ся гуч­но. Бу­ла цілком спов­не­на лю­бов'ю, цілком пе­рей­ня­та тим над­сильним, досі завсіди лиш бо­яз­ко за­хо­ву­ва­ним, за­та­юва­ним по­чу­ван­ням.

Але так, як во­но зло­жи­ло­ся, бу­ло май­же не до увірен­ня. Най­по­рядніший, най­ліпший хло­пець у селі і один із най­по­жа­даніших лю­бив її. ЇЇ, що нічо­го не ма­ла, бу­ла убо­га, і лиш вис­тав­ле­на на гнів ма­тері і штов­ханці бра­та, якою ні один хло­пець у селі не жу­рив­ся, яка не істніла для ніко­го, крім для своїх хлібо­давців.

- Я стільки по но­чах нап­ла­ка­ла­ся! Бог один лиш знає! - про­шеп­та­ла ти­хо, хо­ва­ючи со­ром­ли­во го­ло­ву на йо­го грудь.

- Чому, люб­ко? - пи­тав він, гла­дя­чи її чор­не, у світлі блис­тя­че во­лос­ся і при­тис­ка­ючи її до се­бе, мов ди­ти­ну.

- Бо так! Як бу­ло мені не пла­ка­ти? Все бу­ло та­ке смут­не! В ме­не не­ма ні жміньки землі, ні гро­шей. Моє сер­це підгри­за­ло щось, мов чер­вак. Я ані зна­ла, що ти ме­не лю­биш, ані що…

- Ані що хо­чу те­бе за жінку взя­ти? - докінчив він ре­чен­ня й усміхнув­ся.- Але те­пер уже знаєш! Те­пер не потрібуєш уже пла­ка­ти! Відже­ни сму­ток і візьми замість нього ме­не! А як тобі знов ко­ли ста­не на серці тяж­ко, то вий­ди й поцілуй ме­не! До­ки я ще тут, цілуй ме­не! До­ки я ще тут…

- Та й до­ки я жи­ва по світі хо­ди­ти­му, Ми­хай­ле! - ска­за­ла, об­няв­ши йо­го ди­ко за шию і надс­тав­ля­ючи з нес­ка­зан­ною щирістю мо­лоді, не­по­рочні ус­та до поцілун­ку.

- І до­ки я по світі жи­вий хо­ди­ти­му! - ска­зав гли­бо­ко зво­ру­ше­ним зву­ком, із щи­рою вірністю й сер­дечністю, і по­цілу­вав її. Був нес­ка­зан­но щас­ли­вий у тій тихій, ясній, мі­сячній ночі, сильно зво­ру­ше­ний і роз­жа­лоб­ле­ний і при­тім собі зовсім но­вий. З ним ніко­ли не бу­ва­ло, як те­пер.

Було так чу­до­во й гар­но і що во­на йо­го так ду­же лю­би­ла, оця гар­на, ро­зум­на, ти­ха дівчи­на, що не ма­ла собі па­ри й не бу­ла ніко­му рівна.

- Я тобі перстінь приніс, що ку­пив на Пет­ра в місті! - ска­зав він і ви­тяг­нув йо­го із-за ре­ме­ня. Відтак за­су­нув йо­го їй на па­лець.

- Тримайся ме­не, Ан­но, як я піду! - про­мо­вив по­важ­но.- А я тобі та­кож сло­ва не злом­лю! Ско­ро по­вер­ну, зро­би­мо весілля!

- Ти не по­вер­неш ско­ро, Ми­хай­ле! - ска­за­ла й зітхну­ла.

- Чого зітхаєш? Не зітхай! Не сму­ти мені ще більше сер­ця, я й так із жа­лю землі не вид­жу. До­ма не вид­жу нічо­го, крім сліз. Ма­ма за­од­но пла­че, а та­то зітхає мовч­ки. Я все собі га­дав, що во­но не прий­де до то­го.

- Я се зна­ла, Ми­хай­ле! Я чу­ла, як пан і пані го­во­ри­ли, що нічо­го не по­мо­же, що ти бу­деш му­си­ти