Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

Потім зітхнув і обер­нув­ся мит­тю ли­цем до землі. Пе­ред ним розс­те­лив­ся час якоїсь бу­дуч­ності, що, мов зем­ля, за­ва­жи­ла на йо­го душі й мов чор­ним смут­ком за­ли­ла­ся…

Робітниця в панських по­ко­ях не зна­ла, як во­но зчи­ни­ло­ся, що на­раз син Іво­на Фе­дор­чу­ка, Ми­хай­ло, опи­нив­ся пе­ред її ду­шею. Ду­ма­ла над тим тільки, чо­му вес­ною цвітуть де­ре­ва, зе­леніють ла­ни й ластівка гніздо ліпить. Во­но прий­шло бу­ло, а ко­ли бу­ло во­на йо­го зда­ле­ка або зблизька ба­чи­ла, за­хо­ди­ла з нею зміна, з якою не вміла собі зда­ти спра­ви.

Знала, був доб­рий для неї і не так, як інші. Він був ба­гат­ший, як інші ґаздівські си­ни, але про­те го­во­рив із нею, як із рівною собі. Як про­сив сірнич­ки, або во­ди, або ко­ли пи­тав, чи пан до­ма, то все був ду­же чем­ний. Не за­хо­див собі ніко­ли з нею в жар­ти й не плів пус­тих слів. Ту­га за ним зрос­та­ла в ній чим­раз сильніше, ста­ва­ла чим­раз більш до­куч­ли­ва. Во­на ж не бу­ла ди­ти­ною, їй бу­ло вже двад­цять років, не бу­ла ні глу­ха, ні сліпа. Зна­ла, що лю­би­ла йо­го.

Неначе зло­чинст­во, кри­ла се в своїй мо­лодій смутній душі, не зна­ючи, що з тим по­ча­ти, та ку­па­ла ту свою лю­бов но­ча­ми в своїх сльозах… До во­рож­ки бо­яла­ся йти, а хоч би й пішла, то що во­на їй ска­же?… Во­на ж бу­ла бідна най­мич­ка, а він син ба­га­тих ро­дичів.

Стала та­ка по­важ­на й пох­му­ра, що її ок­ру­жен­ня се май­же спос­терігло. Во­на са­ма не зап­риміти­ла сього.

А її ма­ти та брат усе гро­зи­ли їй від ча­су до ча­су, що ви­да­дуть її заміж за гор­ба­то­го сусіда. У нього бу­ла й ха­та, і по­ле, і ху­до­ба… і він був, як го­во­ри­ли, доб­рий чо­ловік…

Незамітно ук­ла­ла­ся лінія бо­лю ко­ло її мо­ло­дих не­вин­них уст…

Було се од­но­го ве­чо­ра в липні.

Анна хо­ди­ла до жінки ста­ро­го Онуфрія по гри­би й са­ме вер­та­ла домів, їх ха­ти­на сто­яла під панським ліском, і вузька сте­жеч­ка ве­ла від неї че­рез по­ля поп­ри бур­дей Івоніки, аж до сільської до­ро­ги. Бу­ло пізно. Чу­до­вий, яс­ний, ти­хий вечір. Не­бо із нез­ви­чай­но ви­пук­лою гли­би­ною бу­ло засіяне зо­ря­ми, а між ни­ми місяць жа­рис­тий і свідо­мий побіди. Да­ле­чи­на бу­ла лагідна й ви­ра­зис­та, а над по­ля­ми, на які спа­ла ряс­но ро­са, зда­ва­ло­ся, розп­рос­тер­та срібна сітка.

Нива з греч­кою прос­тя­га­ла­ся ніжним біли­вом ко­ло ви­со­ко­го й буй­но­го жи­та, а там далі краплі ро­си блистіли, мов ос­талі, на житі і пше­ниці зачіплені сльози про­ти місяч­но­го світла. Десь-не-десь зніма­ла­ся з мокріших місць лег­ка, про­зо­ра мря­ка. Гли­бо­ка ти­ши­на па­ну­ва­ла всю­ди, лиш сверщ­ки [57] пе­рек­ли­ку­ва­ли­ся чис­лен­но й ожив­ля­ли ши­ро­ко і да­ле­ко да­лечінь. Крім то­го - жод­но­го зву­ку. Все сто­яло не­по­во­руш­но, штив­но, пи­ло спокій ночі, що наб­ли­жа­ла­ся повільним кро­ком і гіпно­ти­зу­ва­ла все магічним місяч­ним світлом.

Анна йшла спішно ву­зенькою стеж­кою, що ви­ла­ся май­же не­ви­ди­мо скісно між гор­дим жи­том. Жи­то ся­га­ло їй май­же по гру­ди і бу­ло та­ке пиш­не й буй­не; та­ко­го вже здав­на на ни­вах сього се­ла не ба­чи­ли. Се бу­ло са­ме збіжжя Івоніки, че­рез яке йшла стеж­кою і яке від ча­су до ча­су гла­ди­ла вер­хи ру­кою, мов го­луб­ля­чи йо­го до се­бе.

Була по­важ­на, як зви­чай­но. А там, у ста­ро­го Онуфрія, чу­ла різні но­ви­ни. Він оповідав, що до нього за­хо­див оноді Івоніка, хотів від нього ку­пи­ти один шту­бей, [58] але Онуфрій не про­дав; він не про­дає, як ка­зав, ніко­му своїх бджіл, бо свої бджо­ли має він лиш для се­бе; йо­му оповідав Івоніка, що у нього всі такі згри­зені, що Ми­хай­ло вже в жовтні за­би­рається, і що він, Ми­хай­ло, ду­же за­жу­ре­ний.

Неустанно шу­кає собі ро­бо­ти. Ба сеє візьме в ру­ки, ба теє. Ба йде в по­ле, ба веш­тається ко­ло то­ва­ри­ни, ко­ло бджіл. То знов ла­го­дить щось ко­ло пло­та, аби йо­го завірю­ха і сніги не зва­ли­ли взимі до землі, то знов по­ко­пує шанці по по­лях, що­би в до­що­вих ча­сах не пе­ре­по­юва­ла­ся зем­ля надмірно во­дою, то знов бе­ре со­ки­ру в ру­ки… Все хо­че ли­ши­ти та­тові в по­ряд­ку, як піде, бо… мо­же, ніко­ли не по­вер­не! А Марія пла­че, що далі бу­де тре­ба кер­ни­цю для її сліз ко­па­ти… Але во­ни всі дурні, ска­зав до неї опісля Онуфрій. Він був в Італії, у Відні, й вер­нув за­те з го­но­ра­ми до­до­му. Але всі лю­ди в оцім селі - ос­танні дурні,- се ска­зав він Івоніці на всі йо­го жалі.

Вона роз­ду­му­ва­ла над тим, як то бу­де, ко­ли мо­ло­дий хло­пець піде. В її по­важній душі за­рив­ся вже здав­на біль роз­лу­ки і зрос­тав чим­раз більше. Во­на вже здав­на зна­ла, що він му­сив іти; зна­ла се скор­ше, як всі інші. У па­на, де ро­ди­ну Івоніки лю­би­ли і ша­ну­ва­ли, го­во­ри­ли не раз про се, що хло­пець не бу­де й не мо­же бу­ти увільне­ний і бу­де му­си­ти відслу­жи­ти у війську свій час. Але во­ни не віри­ли й усе про­бу­ва­ли на різні спо­со­би уря­ту­ва­ти си­на. Те­пер же пе­ресвідчи­ли­ся, що там прав­ду го­во­ри­ли. З ним са­мим не го­во­ри­ла во­на ніко­ли про се, що він піде. Він при­хо­див те­пер до­волі час­то на панське обійстя. Пе­ред дво­ма тиж­ня­ми приніс від сво­го батька ме­ду для пані в да­ру­нок. Пе­ре­дав їй, і во­на віднес­ла мед до по­коїв. Ко­ли хотіла відтак мис­ку ви­ми­ти і йо­му відда­ти чис­ту, ска­зав:

- Лиши се! (Ти­кав їй, по­ми­мо то­го, що бу­ла бідна най­мич­ка). Се вже до­ма зроб­лять! Що ти ро­биш, Ан­но, і як маєш ся? Я їду по­завт­ра з та­том на яр­ма­рок на Пет­ра в місто. Хо­че­мо од­ну ко­ро­ву про­да­ти й мо­лоді бич­ки ку­пи­ти. Що тобі звідти при­вез­ти?

При тім узяв її за ру­ку і шу­кав її пог­ля­ду. Жаріюча по­лумінь так і об­гор­ну­ла її, і во­на вир­ва­ла ру­ку на­зад. Він, оче­вид­но, жар­ту­вав. Так пи­та­ють зви­чай­но, ко­ли їдуть на яр­ма­рок. Ли­ше її ди­ка ду­ша не мог­ла увійти в той жарт, і во­на відповіла май­же жорс­то­ко:

- Що хо­че­те!

- Я тобі при­не­су фай­ний перстінь! - ска­зав він не­пев­но.

Відтак увійшов один із слуг у кух­ню, і він відда­лив­ся мовч­ки.

Тепер бу­ло вже по Пет­ровім яр­мар­ку. Во­на лиш чу­ла,- ста­рий Івоніка був май­же що дру­го­го дня у па­на, лю­бив усіх до­ма, мов батька й матір,- що спро­да­ли свою най­кра­щу й най­до­рож­чу ко­ро­ву і що Ми­хай­ло за нею пла­кав. Але її тре­ба бу­ло спро­да­ти,- оповідав він,- бо не міг за­пус­ка­ти­ся ба­га­то з то­ва­ром на зи­му. Все те потрібу­ва­ло над­зо­ру і праці, а він сам не змо­же всього як слід до­пильну­ва­ти. Зреш­тою, йо­му бу­де потрібно