Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

по­ряд­ку. Во­но улис­ку­ва­ло­ся в неї з дня на день, ко­ли тим ча­сом інші дівча­та розчісу­ва­ли йо­го ли­ше в неділю або в свя­то. У неї не бу­ло ба­га­то на­мис­та на шиї, але ті цітки, [53] що їх но­си­ла, бу­ли завсіди гарні. Єство са­мо­го ліпшо­го і тон­шо­го ле­жа­ло в тім, що зай­ня­ло йо­го не­культур­ну, але в ос­нові чис­ту й доб­ру ду­шу, і йо­го впли­вові підда­вав­ся несвідо­мо. З нею годі бу­ло як-не­будь шут­ку­ва­ти, за ру­кав тя­га­ти, зачіпа­ти. Чо­ловік так і сам ста­вав­ся по­важ­ним, як опи­нив­ся близько пе­ред нею. Не­мов за­ти­ха­ла цілим єством і гляділа ожи­да­ючим пог­ля­дом на ті ус­та, що ма­ли до неї за­го­во­ри­ти. А ко­ли і здо­був­ся хто на те, що звер­нув­ся до неї лег­ким сло­вом, тоді рум'яніла­ся, по­то­па­ючи в по­лу­мені чис­то­го, діво­чо­го со­ро­му та усміха­ючись ви­му­ше­но й зміша­но, щоб уже, од­нак, в ос­танній хвилі ма­ти очі вогкі, а ус­та щоб умов­ка­ли цілко­ви­то.

На танці не хо­ди­ла ніко­ли. Бу­ла май­же від чо­тир­над­ця­ти літ на службі у дворі, а за­ба­ви й роз­рив­ки [54] її сільських ро­вес­ниць бу­ли для неї цілко­ви­то чужі. Не ма­ла й жод­них то­ва­ри­шок між сільськи­ми дівча­та­ми й то­ва­ри­шу­ва­ла вик­люч­но з донькою Докії, Па­ра­син­кою. З інши­ми не ма­ла що ба­ла­ка­ти. У неї не бу­ло таємниць і лю­бов­них справ, які спо­ну­ку­ва­ли дівчат до ша­ле­но­го ди­тя­чо-бе­зум­но­го сміху й пе­ре­го­ворів. А що панська ха­та ле­жа­ла пот­ро­хи відстронь від влас­ти­во­го се­ла і все-та­ки тре­ба бу­ло го­ди­ну хо­ду, аби до нього діста­ти­ся, а во­на все рва­ла­ся як не до од­ної праці, то до іншої, то їй лу­ча­ло­ся лиш ду­же рідко забігти на яку там ба­ла­кан­ку.

В неділю хо­ди­ла до церк­ви, але й тут не ли­ша­ло­ся їй ба­га­то ча­су до бесіди, до ближ­чо­го заз­най­ом­лен­ня.

По службі, щоп­рав­да, збли­жа­ли­ся до неї і обс­ту­па­ли її дівча­та, ог­ля­да­ли її одіж, її гар­но ви­ши­ту сніжно-білу со­роч­ку, її ма­ленькі срібні ков­точ­ки, що діста­ла од­но­го ра­зу від пані; до­тор­ка­ли­ся всього пальця­ми, до­пи­ту­ва­ли­ся о пла­ту і їдло, яке ма­ла у панів, да­ру­ва­ли їй цвіти, але то­му, що по то­му всьому ви­чер­пу­ва­ли­ся те­ми пра­вильно, а во­на пер­ша не по­чи­на­ла на­но­во роз­мо­ви, так усі роз­хо­ди­ли­ся бай­дуж­не.

Сільські хлопці жу­ри­ли­ся нею ще мен­ше. Во­на бу­ла убо­га, та й то­му не ма­ла для них ніякої вар­тості. Не ма­ла ні землі, ні гро­шей. Землі не ма­ла ніко­ли, бо її ро­дичі бу­ли бідні зарібни­ки, а гроші, ко­ли бу­ли у неї хоч і найдрібніші, відно­си­ла за­раз до ма­тері. Ма­ти ж му­чи­ла її та би­ла до­ти, до­ки во­на не відда­ва­ла їх до ос­таннього фе­ни­ка. Та­ким чи­ном бу­ла її бу­дучність об­ме­же­на на пра­цю рук, не­ус­тан­ний пост­рах пе­ред матір'ю і ост­ро­тою бра­та. Пізнан­ня та свідомість ве­ли­кої бідно­ти, аз тим по­чут­тя своєї без­по­во­рот­ності наст­роїли її і без то­го до по­ва­ги й ду­ман­ня склон­ну на­ту­ру по­важ­но до гли­би­ни душі. її що­денні схо­ди­ни з па­нею і пан­ною, чут­ли­ви­ми і бла­го­род­ни­ми жінка­ми, що її ду­же лю­би­ли за її ти­ху та кон­сек­вент­ну [55] вда­чу, відібра­ло її єству жорс­токість і не­по­во­ротність не­культур­ної се­лян­ки з пер­шої ру­ки, а на­томість на­да­ло її по­важній душі кор­му, гнуч­кості і сво­го ро­ду інтелігенції.

Не вміла чи­та­ти й пи­са­ти. До пи­сан­ня не скла­да­ли­ся її пальці, звиклі лиш до «груб­шої» праці, а до чи­тан­ня не ста­ва­ло ча­су. Все і всю­ди ма­ни­ла пра­ця, і свобідних хвиль в її скромнім житті не бу­ва­ло. Та за­те за­хо­ва­ла її діво­ча ду­ша, із-за ум­них і щи­рих на­ук і прис­то­рог бла­го­род­них жінок, білість і чис­то­ту. При­га­ду­ва­ла ди­ку цвітку, що ви­рос­та­ла в за­тиш­ку лісу, да­ле­ко від го­лос­но­го світу, або ди­ких го­лубів.

Старші, по­важні й ба­гатші ґаздині, як Докія і кілька інших, що бу­ва­ли частіше в панській хаті і зна­ли її доб­ре з пильності й чем­ності вза­галі, лю­би­ли її і бу­ли їй при­хильні. Про­ти них во­на бу­ла покірна й цілу­ва­ла їх, при стрічі в неділю і свя­то, в ру­ки. їм се бу­ло ми­ло, і во­ни, цілу­ючи її в чо­ло, на­зи­ва­ли її «доньцею». Але простіші не ма­ли для неї сер­ця.

Вона нав­чи­ла­ся в дворі ба­га­то, чо­го во­ни не зна­ли і чо­го дівчи­на не мог­ла за­таїти - виг­лад­жу­ва­ти білля, ва­ри­ти і т. ін.,- а що се нез­нан­ня тої ро­бо­ти не го­ди­ло­ся з їхньою гідністю ґаздинь, то во­ни глу­ми­ли­ся з неї і кеп­ку­ва­ли при кожній на­годі. «Во­на ди­виться ли­ше, аби на ній со­роч­ка бу­ла біла,- го­во­ри­ли,- але чи її скри­ня за­пов­няється біллям, се вже її не об­хо­дить. Відай, тре­ба бу­де дві па­ри волів, аби по­тяг­ну­ли її скри­ню до ха­ти чо­ловікові, як діста­не яко­го, бо од­на па­ра не встиг­не».

Або знов: «Во­на вміє білля виг­лад­жу­ва­ти й на­перст­ком ши­ти, але тим во­на не до­ро­биться ані землі, ані чо­ловіка. До землі тре­ба з са­пою прис­ту­па­ти, а до чо­ловіка - з пов­ни­ми ру­ка­ми. Але, мо­же, їй при­дасться ко­ли й на­перс­ток. Ли­шиться без да­ху над го­ло­вою, бо в неї мам­ка і брат­чик такі, що за те не тяж­ко, тоді во­на пос­та­вить собі йо­го на го­ло­ву, й він їй ста­не за пок­ри­ва­ло…» І такі інші глу­пості…

Дівчина зна­ла про те все, і се відби­ра­ло їй певність у по­ве­денні й огірча­ло. Як тяж­ко бу­ло бу­ти убо­гою! Чо­ловік ні для ко­го ніщо не зна­чить. То доб­ре, що хоч ру­ки бу­ли в неї здо­рові. Ті ру­ки по­мо­жуть їй, аби їй як тяж­ко бу­ло в житті, бо й що бу­ло діяти? Світ для всіх. Для ба­гачів і убо­гих.

І те­пер він ду­мав про неї.

Гірко бу­ло все по­ки­да­ти. Ро­дичі хоч раз-два в рік прий­дуть, але во­на? Лю­ди ка­жуть: «Що має чиє бу­ти, те не ми­не йо­го!» Він має надію, що во­на бу­де йо­го.

Він її лю­бить. У неї не­ма ні по­ля, ні ху­до­би, ні гро­шей, але він її, про­те, лю­бить. Дасть бог, до­роб­ляться. За­те у нього є по­ле й ху­до­ба. А ось хоч би й би­ки оці, то­ва­риші йо­го.

Він за­ду­мав­ся на хви­лю і не заздрів, як один з волів по­тяг­нув пис­ком за ко­ню­ши­ною і, смик­нув­ши доб­ру жме­ню, мо­лов її пильно, підняв­ши го­ло­ву від землі,

Не міг сер­ди­ти­ся на нього. Він був усе цікавіший до всьо­го від «Ліво­го» і був би хто знає що по­жер. Стіну зли­зу­вав, як яс­ла пе­ред ним бу­ли по­рожні…

Звірина ди­ви­ла­ся жи­ви­ми очи­ма пе­ред се­бе й мо­ло­ла пильно пис­ком, а він аж пог­ла­див її під впли­вом яко­гось наг­ло­го [56] теп­ло­го зво­ру­шен­ня, яке ним за­во­лоділо. І во­на бу­де їх лю­би­ти. Хто їх, врешті, не лю­бив би?… Ей, ко­би вже до то­го