Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

До то­го, зна­ла стільки прерізних робіт, про які іншим дівча­там в селі й не сни­ло­ся. Все бу­ла ко­ло пан­ни й вив­чи­ла­ся при ній вся­чи­ни. Пан­на го­во­ри­ла з нею, мов із рівною собі. А й стид­ли­ва бу­ла стра­шен­но. Там, де інші дівча­та лус­ка­ли зо сміху, штов­ха­ючи од­на од­ну ліктем, ніби по­тай­ки, та пе­решіпту­ючи­ся, во­на со­ро­ми­ла­ся до сліз і бу­ла б, ма­буть, із со­ро­му в зем­лю за­па­ла­ся із-за то­го, що чу­ла все, особ­ли­во ж ко­ли він був при тім.

- Гай-гай! - гро­зив їй раз один хлоп­чисько, яко­го вис­ва­ри­ла за не­чемні сло­ва.- Та ува­жай, що­би ко­лись га­лу­зоч­ка не зло­ми­ла­ся!

А во­на обер­ну­ла­ся й уда­ри­ла йо­го по лиці.

Інші дівча­та засміяли­ся.

Інші… але во­на не бу­ла, як інші. І справді. У неї був уже - як глу­ми­ли­ся де­які хлопці - «панський ро­зум».

Але най­більше лю­бив її Ми­хай­ло, ко­ли усміха­ла­ся, як тоді з дра­би­ною, а за­га­лом за те, що бу­ла ти­ха та доб­ра. Інший раз, де во­на йо­му знов так ду­же по­до­ба­ла­ся, бу­ло в сусідньому селі. Він ішов по сіль для то­ва­ру й му­сив са­ме в тім селі ми­на­ти ха­ти­ну її ма­ми. Бідо­лаш­ну, по­хи­лу ха­ти­ну в се­ре­дині ма­ло­го го­род­ця і близько гос­тин­ця. [49]

Вона сто­яла в го­родці ме­жи тем­ни­ми мальва­ми й со­няш­ни­ка­ми, са­ма як струн­ка мальва, і по­ма­га­ла мамі чис­ти­ти го­рох ре­ше­том. Збли­зив­ши­ся до ха­ти, він поз­до­ро­вив її і ста­нув на хви­ли­ну.

- Боже по­ма­гай, Ан­но! - ска­зав несміли­во.

- Дякувать! - відповіла во­на, геть під во­лос­ся за­ру­м'я­ні­в­ши­ся.

- Чистите го­рох?

- Ай, пев­но, що чис­ти­мо! - відповіла, замість неї, гру­бим го­ло­сом ста­ра, витріщив­ши­ся на нього не­довірли­вим пог­ля­дом. Во­на бу­ла ду­же по­га­на, оця її ма­ти. Пе­редні зу­би вис­та­ва­ли у неї з ро­та, як кли; со­роч­ка на гру­дях бу­ла вічно розп'ята, а білий руш­ник на го­лові завсіди пе­рек­рив­ле­ний. Виг­ля­да­ла, ко­ли б і не гля­ну­ти на неї, як п'яна або як би що ли­ше з ким по­би­ла­ся. Він сто­яв хви­ли­ну, див­ля­чись на неї, як во­на, не підво­дя­чи очей до нього, ба­чи­ла й відчу­ва­ла йо­го при­сутність і мов­ча­ла.

- Я йду до скле­пу [50] по сіль для то­вар­ний! - ска­зав.

- Не тяж­ко йти, як ху­до­ба є! - обізва­ла­ся знов ста­ра неп­ри­яз­но.- У нас не­ма ху­до­би! Мій чо­ловік по­мер і ли­шив ме­не з дов­га­ми. Я му­си­ла ос­таннє те­ля про­да­ти, що­би йо­го по­хо­ва­ти. То­дор (так звав­ся її син) був при жовнірах, а оця,- во­на кив­ну­ла зне­важ­ли­вим ру­хом за дівчи­ною,- по­ма­га­ла лиш лож­кою при мисці. Те­пер він усе, що за­ро­бить, скла­дає для се­бе - він за­ду­мує же­ни­ти­ся,- до­да­ла злоб­но,- а оця чічка [51] пра­цює день і ніч для чу­жих. Бо­же бо­ро­ни кож­но­го пе­ред та­ки­ми дітьми, як я їх маю! Се ка­ра бо­жа, такі діти, во­ро­ги! Ро­зум і ру­ки у них ли­ше для се­бе.

- Ей, ма­мо! Вам би та­ке не го­во­ри­ти! - ска­за­ла Ан­на з лег­ким до­ко­ром. - І нині поз­во­ли­ла мені пані по­мог­ти вам у ро­боті, хоч і у нас ро­бо­ти бу­ло всю­ди пов­но. Я ря­тую вас, де мо­жу! Але ви ніко­ли не вдо­во­лені!

- Бо ме­не лю­тить те, що тобі чужі па­ни миліші, як твоя мам­ка. Я з то­бою дос­та набіди­ла­ся, за­ки та­ку ви­го­ду­ва­ла. Все доб­ре, що пані й пан­на ска­жуть або нав­чать, а все зле, що ма­ма ска­же. Гай-гай! - го­во­ри­ла во­на твер­до далі, підки­да­ючи ви­со­ко го­рох в ре­шеті.- Бу­де­мо видіти, як да­ле­ко ти зай­деш із твоїми па­на­ми! Ти ще не знаєш: панська лас­ка ли­ше до по­ро­га, а там - «марш за двері!»

- Я ж вам усе даю, ма­мо, що там зас­лу­жу, хіба що собі яку оде­жи­ну справ­лю! - го­во­ри­ла дівчи­на з огірчен­ням. Їй бу­ло со­ром­но за ма­мині до­ко­ри пе­ред ним, і во­на хотіла не­мов оп­рав­да­ти­ся. Він за ніза­що в світі не смів ду­ма­ти, що во­на для своєї ма­тері не бу­ла доб­ра.

- Ай, пев­но, «речі»! - глу­ми­ла­ся ста­ра.- Відко­ли ти в панів на службі, то вже й гор­бот­ку [52] по­ки­ну­ла но­си­ти, де ж би, со­ром­но вже! Гай, гай!

- Панна ка­же, що лю­бить ме­не у спідниці, ну, і все дає в да­ру­нок спідниці. Але я мо­жу й гор­бот­ку но­си­ти, сього мені ніхто не за­бо­ро­няє. Але як пан­на для ме­не добрі, то чо­му їх не слу­ха­ти?

- Воно гар­но й у спідниці хо­ди­ти! - вмішав­ся він несмі­ли­во, хо­тя­чи звес­ти роз­мо­ву на що інше. Йо­му бу­ло жаль дівчи­ни, яка ще не ма­ла вправді сліз в очах, але в го­лосі бу­ло їх уже пов­но.

- Про ме­не! Але зба­нок, ка­жуть, до ча­су во­ду но­сить! - ска­за­ла ста­ра.- Ти вже ста­ла го­нор­на, ніби ку­хар­ка. Доб­ре, що нав­чи­ла­ся вже в пан­ни в по­ко­ях вик­ру­чу­ва­ти­ся та ка­ву ва­ри­ти, то те­пер уже мам­ки не потрібно. Вже те білля, що я ви­пе­ру, не біле, а те, що я йо­го вшию, заг­ру­бо ши­те. Але пож­ди! Я ще те­бе ко­лись нав­чу ро­зу­му! Я лиш див­лю­ся, як то ще дов­го пот­ри­ває, на як ще дов­го твою мам­ку по­ли­шиш, а са­ма по служ­бах хо­ди­ти­меш, я лиш див­лю­ся!

Вона усміхну­ла­ся по­га­ним, злоб­ним усміхом і ви­си­па­ла лю­ти­ми, розд­раз­не­ни­ми ру­ха­ми очи­ще­ний го­рох у мішок, що ле­жав не­да­леч­ке на землі. Дівчи­на схи­ли­ла­ся і по­мог­ла. Од­нак він ба­чив, як во­на об­тер­ла ско­ро ру­кою сльози, що та­ки втис­ну­ли­ся їй в очі. Відтак му­сив іти дальше.

Поздоровив ста­ру й мо­ло­ду і пішов, але за­ким відійшов, поп­ро­сив ще тро­хи во­ди на­пи­ти­ся.

Вона ви­нес­ла йо­му во­ди й по­да­ла че­рез низький пліт. Пив ма­ло. Замість то­го заг­ля­нув у її ти­хе смаг­ля­ве об­лич­чя і в очі. Очі, що про­май­ну­ли в тій хвилі по нім, бу­ли нес­ка­зан­но сумні й не го­во­ри­ли са­ме те­пер нічо­го до йо­го душі. Не­на­че за­со­ром­ле­ний, пе­рес­ко­чив вузький ша­нець, що ділив йо­го від до­ро­ги, і відійшов ско­ро. Во­на йо­му ду­же по­до­ба­ла­ся, але ста­ра, та ста­ра! Ко­би Ан­ноч­ка діста­ла­ся раз по праві в йо­го ру­ки, то ви­бив би їй ті кли на­пе­реді, що ни­ми ку­са­ла всіх, мов ли­ха со­ба­ка. Чарівни­ця ота…

Відтак ба­чив її ще частіше. Ча­са­ми мав діло на пансько­му подвір'ї, або та­то ви­си­лав йо­го ту­ди з оруд­ка­ми. Тоді все пе­реміняв­ся з нею кілько­ма сло­ва­ми. Не го­во­ри­ла ніко­ли ба­гацько, але все ро­зум­но і скром­но, і не сміяла­ся на все гор­ло, як інші дівча­та. Бу­ла інша, як другі сільські дівча­та. Не знав, са­ме док­лад­но, чим різни­ла­ся від інших, не зас­та­нов­ляв­ся над тим ніко­ли глиб­ше. Він відчу­вав ли­ше сліпо різни­цю. Бу­ла ніжніша й тон­ких оби­чаїв. Бу­ла в одежі все чис­та, а гар­не тем­не во­лос­ся її бу­ло в