Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

те зроби, а туди піди».- Чому ж сама не піде? - Не смій і рот роззявити: так зразу і зацабанить або ще й поб’є добре, аби лиш подужала.

Кому-кому, а Теклі доставалось. Та й піде плачучи:

- Мамуню,- скаржиться,- а Мася б’ється!

То мати й прийде:

- Чого ти, дочко, б’єшся? тільки й чуєш, що скарги на тебе.

- Нехай свиня знає своє стійло,- відкаже Мася.

- Що ж ти таке? Чи ти в мене не така дочка?

- Ні, не така,- каже Мася.

- Ей, доню! ну-ну! догуляєшся ти з своїм розумом!

І піде. А Мася дума: «Чого б точитись оцій попаді? отам корпалася б ся, коли має в чім. Так ніт же! всюди їй треба! То-то вилаю колись, аж чорти сміятимуться». Вона все по-ляськи балакала.

Не можна сказати, щоб вона й зла була. Ніт, тільки така горда та пишна і себе так високо ставила, що всі проти єї, як горошина проти скали якої. Тим вона й верховодила, тим і не слухала нікого, що себе мала за найрозумнішу. Одна тільки Печержинська де в чім була розумніша за Масю, та й то, як роздумається, то й вона ні по чому: «Дурна,- каже,- і Печержинська! і всі дурні! Ось воно як повинно бути, а не он як!»

І губу Мася мала виправлену! Що які вже витресовані оті скарбові підпанки, що якби не вмів брехати, та ще й гладко, то не мав би й рубця на плечах, не то сорочки,- і тих Мася в шуршу заганяла: не смій і рот роззявити, бо напечеш раків на день і три ночі.

Справна була! ніхто з нею не справлявся - та й не думав, бо не почувався в силі. Чи осміять кого, чи розказати що - тільки подай, то всі аж за боки беруться. І загорділа вона; не знала небога, що не туди до щастя дорога, куди люди справляють, а куди доля поведе.

Раз сиділа Мася у себе в хаті, сама втішалась і других потішала; два ляхи цілували її в руки, третій, як цуцик, служив перед нею. А була половина курсу і саме жнива.

Може кому невідомо, що то половина курсу? Ось що: в духовних школах в кожнім класі треба сидіти два роки, то як рік пройшов уже, а ще рік остався - то й вийде, що була половина курсу. Богослови, значить, іще мали рік вчитись, нім матимуть право на попів святиться. Богослови опівкурса, хто заможнішого батька син, вже їздять, чи не натрапить де на суджену.

А був поблизу від Солодьків панотець Собальський, і мав сина Йвана в богословії. То цей і шатнув по селах, і заїхав до Люборацьких. Сказано, семінариста: ані сісти не вміє, ні вклонитись, ні слова до ладу сказати,- нічого: все вимучать, все видушать. Як побачить панянку, то аж острах його візьме,- і сказав би, і боїться; приступив би, і не сміє. Поїхать такому між дівчата, то рівно з головою. І Собальщенко не поїхав би, та його батько був скількось літ благочинником, то всі сусідські панотці були йому знакомі, а в Люборацьких він таки не раз був,- ще за життя покійного о. Гервасія. От і приїхав пан богослов. Добре йому знайомі були ці пороги, та переступав він їх ще пімперлям, а тепер - Іван уже, як думав він, голова на всю околицю, чоловік на всю губу, молодець, хоч куди; де ж пак - богослов! а богослов… буде й того, що вже богослов, та й годі! З-за такого сина і матері честь: «богослова родшую» як не поважати? Отож входе він до хати, шарнув ногою, як умів, і щиро поцілував панну Марію в руку, бо аж ляснуло. Тоді обернувсь до ляшків і рекомендується, що так і так: ученик богословії - просю любить і жаловать - Іван Іоаннович Собальський.

- Ученик богословії! - підхопив один ляшок,- га! ученик богословії! дуже раді-сьмо! - А другий: - Просимо сідати! просимо! будьте ласкаві! ге!..- Та й до третього: - Проси, хай садовляться! - Кинувсь і третій: - Та сідайте, будьте ласкаві! ощасливте нашу компанію,- просе.

І щоб вам котрий вусом моргнув абощо, мовби й навсправжки вони так раді, що зуздріли богослова.

А Собальський ходе по хаті, відкашлюється; викашлявся і сів - та де ж? коло самісінького порога - і почав придивлятись на образи, хоч бачив їх і придивлявся не десять і не двадцять раз, а пиши - сто або й більше.

Всі мовчали, дивились, мовби ждуть якого змилування божого. От богослов і почав:

- А у вас чудо - не образи, панно Маріє!

- Niczego sobie, 94 - відказала Мася.

А ляшки й собі кинулись дивитись на образи, і один одного торкають: - Бач,- кажуть,- бач! ге! що то богослов! зараз і завважав! не ми, сліпота! - І на богослова повитріщали очі, що-то він іще скаже. От він і почав:

- Я нігде такої живописі не бачив.

- А ти бачив? - спитав один ляшок у другого.

- Ніт,- каже цей,- не бачив.

- А ти? - питають третьего.

- І я ніт,- каже той.

- Бач! а нам й в голову це не приходило! - заговорив первий,- що то богослов!

Мася нічого не відповіла на слова пана богослова. Він і пішов далі, таки довгенько помовчавши:

- А це, панно Маріє, богородиця,- показав,- точка в точку ваш портрет!

- Еге ж! - озвались ляшки.- Що то око! богословське око, та й годі!

Мася мовчала, тільки дивилась. А богослов підійшов до того образа, подививсь та й каже:

- Позвольте свічкою присвітить! - І простяг руку до свічки. Та якийсь ляшок вже й присвічував. І всі очі повитріщали. Дивились всі, тільки Мася ніт; довго дивились мовчки, аж один з них каже: - Красавиця!

- Совершенная красавиця,- озвавсь богослов.

- Бач,- почали паничі проміж себе,- красавиця! га! бач! що то богослов, а ми й не завважали.

Богослов відступивсь, і свічку на столі поставили, та не сідали, бо Іван Іоаннович стояв; далі він сів, і всі сіли. Цебто так шанують його, що