Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

- Біжи, сину, 92 буди!.. хай встають! - казали баби.

Піде маленьке і тормосить тата: - Вставайте, татку, ось люди до вас прийшли!

І біжить назад: - Не встають,- каже,- та такі тверді та холодні... а!..

Так біга, жебонить, та й засне...

Антосьо тільки побивався, що й не сказати. Цей бачив си́ріт в школах, то знав, що й на його в світі очікує, і таки мав серце хлопчаче, що і в ле́щатах пищить. Цьому не збувало на сльози, та недовго: розболілась голова, що куди! і він ліг десь в соломі та й думав-думав і заснув.

Що вже людей йшло за гробом! - і старе, й мале! Всі любили покійного, то всі й вийшли випровадить його до нової оселі. Та всі сумні та невеселі; хіба старці, що чули тлустий 93 обід. Ці тільки не сумували, бо як трапиться раз на віку така лахва, то й добре. Вони тільки голосно свої молитви вичитували: «А дай зє йому! та подай зє йому дусі спасенія, гріхів отпусценія».- А в душі думають: «А пироги гаряці, потрави кип’яці, та молосьну касю на братію насю».

- Ай-й-й! нащо ви татка землею пригортаєте? - закричала Текля, як у труну загрюкотало, і стала пручатись у старости на руках… - Ай!.. нащо ви татка пригортаєте?..

Що вже їй не говорили, ніщо не подіяло: верніть та й верніть мені татка! нащо ви їх землею прикидали? їм там тяжко буде! вони там задушаться!

Так і додому принесли малу щебетушечку, що все плакала.

Справили обід, як годиться; і хто пішов, хто поїхав забувать о. Гервасія; тільки дуже допізна чути було гомін по селі. То солодьчани згадували свого панотця.

- Адже добрий був небіжчик?

- Та хіба я що?

- Та нічого; але панотець добрі були?

- Таже.

- Оже не буде вже такого!

- Мо, що й так.

- Ге!..

Горе всяким сиротам, а попівнам і бог забув. На Поділлі попи не мають жодних маєтків, хіба хату тощо, та й те на церковній землі; то того й дивись, що приїде новий панотець, збере суд і викидає з свого добра; або приймай свою хату з чужої землі. Одна ульга зосталась їм: просить архирея, щоб почислити приход за сиротами. Як це вдасться, то прейма свій куток матимуть до якогось часу, та руги який день і сяка-така капанина буде з парафії - то за треби, то з приносів.

Так лучилось і з сиротами о. Гервасія: приход пішов за ними; паніматка згодила собі вікарого, старого-старезного вдівця панотця, що нічого не потребував, лиш притулку та хліба шматка; нічого не бажав, тільки молився богу,- в дорогу, значить, збирався - в далеку! аж на той світ, до бога!

Ішли роки за роками. Минуло їх аж п’ять, а на щастя сиротам і не заснітилось. Правда, не бідніли вони: мали і хліба шматок, і голі не ходили, ні босі,- все мали, як ведеться; та талан не в їжі, не в грошах, не в одежі,- в сім’ї не було супокою. Ще батько на столі лежав, як Мася почала верховодити, і всамперед загадала жалобу шити.

У наших русинів в тій стороні ось яка жалоба: по жінці та по дитині чоловік без шапки ходить скільки день, дівчата на знак жалоби не заплітають кіс, а тільки зв’язують волосся ззаду, щоб в очі не падало; хлопці і дівчата, там скільки треба, не співають і не танцюють. Мася ж прийняла жалобу католицьку: казала пошить чорну сукню, обшила її білою стьожкою з-на цаль ширини. Це була перва додільна одежина в Масі. І хто примічав, приказували, що вона не матиме талану з свого дівовання. Сестрам Мася також жалобу посправляла; навіть Антосьові понашивала стьожечки по сіртуці.

- Що б оце вигадувати,- почала мати,- то воліла дати б ті гроші на молитви.

- Ет! що ви знаєте! - гримнула Мася.- Ось ідіть там до печі!

- Що це ти, доню? то так до матері?

- А хіба ви себе не пізнаєте? Коли ви моя мати, то я так до матері.

- Опам’ятайся! Що тобі таке? - казала мати.- Чи ти сповна розуму?

- Коли б ще і в вас такий був,- відказала доня,- то чого б ви хотіли! А коли не знаєте світові ладу, то не мішайтесь.

- Бог з тобою, доню! нічого я тобі не скажу більше.

- І добре зробите!

З тим і розійшлися. Мася робила по-своєму.

З того часу й пішла своїм богом коло всього. Все з ляхами та з ляхами водилася; все їздила по костьолах та по кляшторах; до своєї ж церкви і носа не показувала - хіба на різдво та на великдень, і то з польською книжкою в руках, і не молитись, а показатись. Вбиралась, як павич; останню краплю крові, як то кажуть, тягла з матері та все садила на крами. Що було б на чотирьох, то на одну йшло. І ходила, погойдуючись та підківками поцокуючи. І ніколи й за холодну воду не бралась. З матері останні поти ллються, а доня каже:

- На те ви - попадя.

- Чим-то ти будеш, що смієшся з попаді?

- Волію бути шинкаркою, а попадею нізащо.

- Ей, доню! будеш плакати на свій дурний розум!

- Аби ви не плакали, а за мене не журіться! Як ви не бачили більш печі та коцюби, то думаєте, що тільки й світа, що в вікні! Я вже виросла з цих.

- Дай тобі, боже, щоб ти добра дійшла.

«О! яка ж богомільна!» - подумала Мася. А мати пішла, згадуючи свого татуня, як то покійні розказували, що як зближиться антихрист, то встане мати на дочку, а дочка на матір свою.

- Оце ж,- каже,- і моя доня так.

Верховодила Мася над матір’ю, та й сестрам доставалось: вони були їй за наймичок; всюди ними попихалась; а сама, як панія, тільки погукує: «А це подай, а те принеси, а