Федькович Юрій - Поетичні твори, Федькович Юрій

руки -

І віддадуть кара в кару

І муки за муки;

І подеруть на онучі

Ті ваші соболі,

І посадять на престолі

Не вовка, а волю.

 

А Ти се все заподіяв,

Великий наш святе!

О, не зійшлись ми сьогодня

Мерців споминати,

А прийшли ми спом’янути

Воставшу од гробу

Нашу славу, наше слово

І нашу свободу.

І живого спом’янути

Тебе в наши душах!

Жива є Русь, і живі є

Всі душі на Русі;

І воспоють таку пісню,

Як згойдане море,

І поведуть Твої речі,

Як вічнії зорі,

Нас у лиман той безпечний

Просвіти і миру,

А могили лиш кайдани

Та ніч будуть крили.

 

Достойно єсть, пани-браття,

Святих споминати,

Достойно єсть їм молитись…

Да ще краще, браття,

Ті діла їх послідують

І речі святії

І на їх гробах великих

Садити надію.

І виросте та надія,

Умита росою,-

Не росою, а сльозою,

Тов чистов, святою;

І здойметься, як ті дебрі,

Годовані ріки,-

Не рікою, але кров’ю

Вовіки і віки;

І здойметься, і виросте,

І зазеленіє,

І зацвіте, і уродить

Велика надія -

Діла добрі, діла нові,

Діла неминуті,-

І розіб’є на шматочки

Тиранськії пута.

І почує нова душа

Нову в собі силу,

І посадить не надію

На святих могилу,

Але голови тиранів

Посадить вна, браття!

І віддасть вна волю волі,

А катові ката.

Й позбирає свої діти

В хатах на помості,

І приїде правда, воля

Навік до їй в гості.

 

Спом’янімо ж, пани-браття,

Святого ми нині!

Не вмерлого, а живого,-

Бо слово не гине.

Форма в форму міняється

Від віка до віка,-

Да без краю і без міри

Жив дух чоловіка.

 

Осьмий поменник Тарасові Григоровичеві Шевченці на вічную пам’ять

 

 

И видел под олтарем душы избиенных за слово божие и за сведителство, еже имеяху. И вопияху гласом великим, глаголюще: доколе, владико, святый и истинный, не судиши и не мстиши крове нашея от живущих на земли?

Апокалипсис

 

 

І ми, врешті, запитаєм

Тебе, боже правий,

Коли уже мстити будем

На царях лукавих,

На владиках тих неситих

Ті криваві ріки,

Що сипались і сиплються

Вовіки і віки

З святих твоїх мучеників,

Поборників слова?

Чи ж навіки сидітимуть

Кати на престолах,

Кати правди, кати волі,

Кати всего духа,

І оперед народами

Затикати уха?..

Много муть они сидіти,

Правду нечувати;

Много муть они сидіти,

Святих убивати,

Бо й ми сидим та дивимся,

Заложивши руки,

Як ті звірі їх погані

На двоякі муки

Христів наших по одному

Ведуть на Голгату.

А та мати Україна,

Та болізна мати,

Вмивається кривавими,

Під хресатами стоя!..

А на кого єї сльози

Упадуть? - Я боюсь,

Що на нас они упадуть

І на наші діти!..

 

Тяжка судьба судилася

Спасителям світа,

Бо вни муся свойов кровйов

Твердить своє діло,

І на хрести віддавати

І душу, і тіло.

Да горе нам, як та кров їх

Задарма пропала,

Як ті речі їх святії

Вітри розмахали:

Бо з вівтаря в праведного

Вни правити будуть

Всю кров свою,- не в убійців,

О ні, браття! - будуть

У нас її вни правити

До каплі одної,

А праведний пожалуєсь

Крові їх святої.

 

Бо і нам зіслав пророка

Небесний владика

І проповів єго слово

Він добре й велико,

Єго слово до усіх нас!

А ми ж, пани-браття?..

Він нам велів учитися

І других навчати;

Він нам казав по-своєму

Вести своє діло;

Він нам казав не по корчмах

Ніже по весіллях

Увихатись, а у своїй

І хаті, і школі

Добувати свого щастя,

І сили, і волі.

А ми ж єго послухали?

Удармось у груди,

Та лишімо забріхувать

І себе, і люди,

Що ось то ми: і те, і те,

І те учинили!..

Нічого ми не вчинили,

Хоть дав бог і сили,

І руки дав, і часу дав;

На то, аби спати?

Ні, те на то, аби спати,

А на тоє, браття,

Аби в люди допровадить

І себе, і тії

Брати наші ледащії,

Недбалі, сліпії,

А тогді аж ме нам ялось

Єго спом’янути

І увінчать пам’ять єго

Барвінком і рутов.

 

Думи мої, діти мої

 

 

Думи мої, діти мої,

Лихо мені з вами!

Поклав би вас, як жовняре,

Пишними рядами,

Та боюся, що вас займуть

За голубе море…

Думи мої, діти мої,

Лихо моє, горе!

За море б займили, як мене гонили,

Гонили та били… чому не втопили?

Не знали би люди, як темної ночі

Кривавов китайков втираються очі,

Як з тихов зорею говорить стойкар;

Не знали би були…

Думи мої, думи,

Тепер довелося за вас відвічать,

Бо вни мене лають, мені дорікають:

«Ледащо ти,- кажуть,- іди в поле жать,

А не втирай дрібні сльози

Тихими ночами!»

Думи мої, діти мої,

Лихо мені з вами!

 

Думи мої, діти мої,

Що з вами учиню?..

Посію вас барвінками

По всій Україні

І буду вас виростати,

Слізьми ізрошати,-

Процвітете, як то море,-

Хто ж вас буде рвати?

Не я вже вас зриватиму,

Зриватимуть люди