Шота Руставелі - Витязь у тигровій шкурі, Шота Руставелі

class="book">Вслід гукнув: «Побачиш зараз, в кого пристрасть щира й сміла!»

Бо хіба ж насправді в мене отака душа безсила,

Щоб мені казала жінка мужньо братися до діла?

Сто бійців своїх прикликав: «Чи до бою ви готові?»

Містом тайно ми промчали. Ось уже шатри військові.

Я ввійшов. Сказати страшно, що вчинив я женихові!

Хоч хотілось кров пролити, та забив, не ливши крові.

Я роздер шатро, де ворог спочивав, пойнятий сном,

І схопив його за ноги, вдарив об стовпа чолом.

Розпочав лементувати люд, що тут лежав кругом,

Я ж, при зброї і в кольчузі, вимчав звідти румаком.

Всі дізнались про подію. Повні мстивої жаги,

Люди мчали вслід за мною - їх я знищив до ноги.

Мавши місто неприступне, де безсилі вороги,

Я примчав туди безпечно, не втрачаючи снаги.

Надіслав гінця свойого сповістити вояків:

«Хай іде сюди, хто дружньо помогти мені схотів!»

Навіть поночі збирались вояки зі всіх боків,

Кожен з них заради мене голови б не пожалів.

Я ще вдосвіта прокинувсь, як світилася зоря,

Трьох вельмож тоді побачив, що примчали від царя.

«Пестив я тебе, мов сина,- так він словом докоря,-

Чом завдав нам замість втіхи ти печалі-тягаря?

Ти, проливши кров Хварезмші, кров'ю замастив мій дім.

Почувань своїх до доньки не явив мені нічим

І наставнику старому все життя зробив тяжким,

Зрікшись до моєї смерті бути вірником моїм!»

Відповів цареві: «Пане! Я твердий, немов метал,

І тому мене не нищить пломені убивчий пал,

Але зваж - аджеж ти славен справедливістю ухвал:

Я не за твою царівну вбив прибульця наповал.

Знаєш: в Індії багато і палаців, і корон!

Я - єдиний спадкоємець, ти ж забрав усе в полон;

Спадкоємці вмерли, й спадок віддає мені закон,-

Більш ніхто його не візьме, бо мені належить трон.

Присягаюся - не знаю за собою я провин!

Вам дочку послав Всевишній, і не родиться вже син.

Як даси Хварезмші царство, що я матиму взамін?

Ні, мечем своїм здобуду трон індійський я один!

Одружи дочку,- не хочу я руки твоєї доні,

Але Індії моєї не віддам. Стверджусь на троні

І суперників понищу, стану їм на перепоні.

Вбий мене! Не потребує праве діло в обороні».

ТАРІЕЛ ОДЕРЖУЄ ЗВІСТКУ, ЩО НЕСТАН-ДАРЕДЖАН ЗНИКЛА

Цих вельмож назад пославши, шаленів я від напасті,

Бо могли б згасити горе лиш звістки від неї часті.

Щоб оглянуть даль, в фортеці я на мури став зубчасті

І отам не згинув мало у жахливому нещасті.

Наближалися два піші, їм до міста путь ляга,-

Я пильніше придивився: жінка, з нею йде слуга.

Це - Асмат, її обличчя вкрила кров і пилюга;

Не всміхалася до мене мандрівниця дорога.

Як її побачив, розум загубив я од нестями

І гукнув здаля: «Що сталось? Знову тратимо життя ми?»

І тоді вона сказала, обливаючись сльозами:

«Божий гнів склепіння неба замикає перед нами».

Крикнув я: «Скажи всю правду!», як до неї підійшов,

Та вона лише ридала, спалахнувши горем знов,

Не могла сказати й слова, бо відчай її зборов

І, струмком ллючись по лицях, їй текла на груди кров.

Згодом так вона сказала: «Що від тебе заховаю?

О, помилуй - не принесла я нічого, крім одчаю;

Не лиши мене на світі, богом праведним благаю,-

Забери життя минуче, ласку вияви безкраю!»

Розповіла: «Всі дізнались, що забив ти жениха,-

Скочив цар, коли до нього долетіла вість лиха:

Він кричить, на тебе кличе, біль його не затиха,

Та тебе не відшукали. Никне їхня вся пиха.

І цареві докладають: «Зникнув витязь десь в діброві».

«Все збагнув, все знаю, знаю,- цар сказав у журнім слові,-

Полюбив дочку він нашу, лив на поле ріки крові,

А коли вони стрівались - не могли зректись любові.

Головою присягаюсь, я заб'ю свою сестру,

Бо віддав я їй царівну, щоб напутила добру,

А вона її зманила у дияволову гру.

Присягаюсь головою, я життя їй відберу!»

Знали всі, що дуже рідко головою клявся цар,

Та, поклявшись, він несхибно обітниці ніс тягар.

Хтось про це сказав негайно лютій каджі - тій Давар,

Що й до неба досягнула б, знавши силу всяких чар.

Шепонув їй ворог бога, щоб Давар дізналась клята:

«У живих тобі не бути - це слова твойого брата».

Так вона тоді скричала: «Я ні в чім не винувата!

Задля кого маю вмерти і за що така відплата?

Як була, така й лишилась діва чиста і жива,

І дівоча хустка личко їй так само сповива».

Плачучи, Давар казала найогидніші слова: «О повіє!

Через тебе цар невинну забива!

Ти, повіє, наказала, щоб забитий був жених,-

Чом