Шота Руставелі - Витязь у тигровій шкурі, Шота Руставелі

розплачуватись кров'ю я за твій повинна гріх?

Чи лихе тобі робила, чи навчала справ лихих?

Ні, не матимеш з коханцем більш побачень потайних!»

І вона її схопила, рвала коси, гнула стан;

Засинів на ніжнім тілі від побоїв басаман.

Лиш зітхала, лиш стогнала бідна Нестан-Дареджан,

І нічим не помогти їй, і не вилікувать ран!

Та коли Давар спинила і побої, й лайку гнівну,

Два раби тоді, мов каджі, оточили враз царівну,

Внесли паланкін закритий і туди, в цю клітку дивну,

Затягли нещасну діву, полонили сонцерівну.

Крізь вікно пройшли до моря, і царівни слід загинув!

«Хто б за це,- Давар скричала,- в мене каменем не кинув?

Доки він заб'є - сама я вб'ю себе, щоб дух поринув!»

Вмерла, ніж встромивши в груди, аж потік кривавий хлинув.

Ти, живу мене узрівши, вразивсь, наче з дивини?

За звістки такі, як треба, так зі мною і вчини,

Та, благаю, ради бога, від життя цього звільни!»

Сльози в неї проливались - не спинялися вони.

Мовив: «Сестро, не тебе я покараю за біду!

Що чинитиму для неї, як і де її знайду?

Скрізь шукаючи кохану, гори й води перейду!»

Скам'янів я весь і душу, наче скелю, мав тверду.

Я тремтів, я розум втратив, вбив мене одчай надмірний.

Я подумав: «Не лежи тут, бездіяльний і покірний,

Ліпше йди її шукати за поля, за діл нагірний.

Час рушать тому за мною, хто мені лишився вірний!»

Я вдягтися й взяти зброю до своїх пішов палат.

Вийшов звідти, і за мною - вояків сто шістдесят.

Ми до берега морського вийшли з брами мимо хат.

Корабель я там побачив, що причалив до загат.

Я ступив на нього й рушив широм простору морського;

Кораблі перепинявши, оглядав їх пильно й строго,

Та, шалений, ще шалів я, не довідавшись нічого.

Видно, бог мене покинув, бо гидкий я став для нього.

В році місяців дванадцять, наче двадцять, розтяглися;

Люди, що стрівали б діву, навіть в снах не приверзлися.

Гинути почав мій почет, бо недуги почалися. Я промовив:

«Волю бога зневажати не берися».

Повернув, зморившись плавать, я до берега вітрило,

Не послухався й вазіра,- серце в мене озвіріло.

Хто живий іще зостався, десь поплентався безсило,

Та знедолену людину небо кинуть не схотіло.

Лиш Асмат була зі мною й два раби. Чужа їм зрада.

Серце в мене укріпляли їхня ласка і порада.

Хоч би звістку мав од неї - і душа розквітла б рада,

Але зараз бігли сльози,- в них була моя відрада.

ЯК ТАРІЕЛ ЗУСТРІВ НУРАДІНА-ФРІДОНА НА БЕРЕЗІ МОРЯ

Раз вночі я мчав над морем. Мрів садами кругозір,-

В тих садах видніло місто на відногах дальніх гір.

Не хотів людей я бачить, одвертав од людства зір,-

В лісі, між дерев високих, ліг спочить під сяйвом зір.

Я заснув у тому лісі; розломили хліб свій слуги,

Я ж прокинувся. На серці, наче сажа,- темінь туги,

Бо не знав ні лжі, ні правди, ні новин, ні осоруги,

І з очей лилися сльози на галявини й яруги.

Раптом крик зачув я, глянув: прудко скаче верхівець,

Він, залитий струмом крові, мчить над морем навпростець,-

Руку зранено стрілою, зламано в меча кінець.

Ворогів клене він гучно, кличе лютих на правець.

Кінь під ним був - кінь той чорний, що тепер він став моїм.

Витязь вихором промчався, вітром лютим і лихим.

Я послав слугу до нього, щоб зустрітися із ним І спитать:

«На кого, леве, ти у гніванні страшнім?»

Він мовчав, немов до нього слово те й не долетіло.

Я тоді конем помчався, перед ним спинився сміло

І сказав: «Стривай! Я хочу про твоє дізнатись діло».

Я сподобався - на мене він поглянув заясніло.

Мовив: «Бог тобі зростати дав тополею стрункою!»

А тоді сказав: «Повім я все, що сталося зі мною,-

Ворог мій зробився левом, хоч здававсь мені козою.

Він опав мене підступно, я не встиг вхопити зброю…»

Відповів я: «Заспокойся! Дай, спочинку заживем!

Витязі не відступають перед зведеним мечем».

Я веду його. Мов батько вкупі з сином, ми ідем.

Я дивлюсь: такого левня, певне, викохав Едем.

Раб мій - лікар був. Щоб рани заживати почали,

Зав'язав він їх, із рани витягши клюгу стріли.

Я тоді промовив: «Хто ти? Зранив руку хто й коли?»

Він почав розповідати всі діла, що з ним були.

Він казав: «Тебе не знаю, марні здогади мої,-

Звідки, виснаживши тіло, ти ідеш, в які краї?

Нащо бліднуть ці агати і троянди ці твої?

Нащо бог цю свічку гасить, засвітивши сам її?

Город мій - Мулгазанзарі. Там я царський маю трон,

Цар над людом нечисленним, Нурадін я звусь Фрідон.