Наталія Юріївна Доляк - Заплакана Європа

Коли йому було вісімдесят, а бабі шістдесят сім, вона його впіймала з сорокарічною. Уявляєш? Кажуть, тут півсела – дідові діти.

– Що ж тут веселого?

– Та, кажу, молодець дід, боєць. У вісімдесят років сорокарічну шкварити. Дід усе життя на пасіці. Здоровим і помер. Нічого не боліло. Двох років до ста не дожив. Дружину собі примусово взяв… Не давалася йому… Не того, казала, ти поля ягода… А він таки домігся свого… – Микола сидів біля полумиска смажених чорних зернят, розповідав Людочці про діда, смачно спльовуючи шкаралупу на підлогу.

Дівчина осудливо дивилася на таке свинство. Микола простежив за її поглядом і, простягнувши руку кудись за спину, вийняв звідти віник, а тоді демонстративно потрусив ним у повітрі. Потім кинув його на місце й продовжив лузання.

– Ходи, нівєста, плаття міряти, чого баламбаєшся без діла, – закричала що є духу Олена, грюкаючи в шибку знадвору.

Люду повели до сусідки, вона так і не второпала, чому саме туди. У невеликій кімнатці зібралося чимало молодих і не дуже дівчат, що гомоніли й перебирали біленькі букетики, різноколірні стрічки, рушники й хустинки з різноманітними візерунками й орнаментами. На ліжку, розкинувши кінці, наче руки, лежали три тернові хустки.

– Вибирай! – наказала одна з дівок Людочці, лиш та переступила поріг.

Люся насупилася, показуючи, що не виконуватиме накази незнайомок.

– Мені не подобається жодна. Це ваші? Хочете моєї поради? – Людочка вдавала з себе леді, але нахабний сміх дівчат звів нанівець намагання видаватися інтелігентнішою за них.

– Мені ще зарано, – сміялася та, що звернулася до Людочки, а за нею гигикали й інші. – Хоча, якби тебе тут не було…

Раптом дівчата замовкли, поглядаючи на Олену, яка вставила своє слово:

– Ти, Оксано, тут свої права не качай. Ти лише дружка. А виступатимеш, то й дружкою не будеш. Не схотів тебе Коля. Він у нас тепер городський.

– Ага, схотів оцю тлю, – Оксана тицьнула пальцем в бік Людочки, яка оніміла від її нахабства. – Ну, подивіться, подруженьки, на мене. Моцна, роботяща, в господарстві усе маємо, – розвела руками й показала на шафу й телевізор, ніби це й було усе її господарство. – Він іще лікті кусатиме. Людочка подумки погодилася, що хтось там кусатиме лікті, їй хотілося якнайшвидше йти звідси, вона була зробила крок до дверей, як її перехопила Олена.

– Давай плаття! – скомандувала до Оксани. – Зараз будемо мірятися, – це вже до Людочки.

З іншої кімнати почулися примовляння, на кшталт молитви чи мантрів:

– Боже, Боже, яка краса! Як у принцеси!

Оксана вийшла до загалу, її обличчя видавало внутрішній екстаз. Де й подівся ворожий настрій, вона погладжувала однією рукою купу нейлонових мереживних хвиль. Жужа, уздрівши витвір базарного «от кутюра», мало не зомліла. Синтетична тканина вульгарно виблискувала, рукави були такі широко-круглі, що дівчина не уявляла, як у таких можна буде їсти чи пити, чи бодай поворушити рукою. Вона не хотіла натягати цей несмак, але що поробиш, під гучні оплески й зітхання дівчат таки вбралася. Сукня виявилася на кілька розмірів ширша, ніж потрібно.

– Хто ж знав? Ми найменше взяли… – ніяково виправдалася Оксана. – Тут іще є пояс.

Рвонула до шафи й витягла білий шматок тканини, який Людочка підперезала на талії. Вигляд Жужа мала жахливий, як на її смак. Спідниця сукні нагадувала за розмірами бочку. Ні, не бочку, а пухову ковдру. От якби людину обгорнути тричі пуховою ковдрою у районі стегон, вона б виглядала так, як зараз Жужа. Навколо лунали суто позитивні відгуки: «Так пишно!», «Гарно, коли широченько», «Стільки рюшок», «Ніби задовга». Остання фраза різонула по серцю, бо саме довжина сукні подобалася. Вона була у саму підлогу, а тому за наявності підборів…

«О Боже!» – заплющила очі наречена, коли отара дівчат заходилася підшивати поділ плаття. «Це ж імітація весілля», – без емоцій думала. «Нехай тішаться», – продовжувала думки, коли їй до голови чіпляли величезну корону-вельона з довжелезною фатою. Побачивши себе в повному костюмі, Людочка розреготалася, тицяючи пальцями у дзеркало шафи, качалася по ліжку, тріпала ногами в білих дерматинових черевиках на грубих підборах.

– Це в неї істерика, – вирішили дружки й допомогли «нівєсті» роздягтися.

– Мене мама не впізнає, – резюмувала Люся й знову залилася сміхом.

– Аби тебе наречений упізнав, – додала Оксана.

* * *

Наступного ранку почали з’їжджатися родичі Бабенків, ті, що жили далеко. Цілісінький день їх розквартировували спеціально приставлені для цього свати й свахи. Шаленими темпами на подвір’ї зводився намет, задля якого виламали п’ять метрів дерев’яного паркану. І ця довжелезна споруда виповзала на вуличку, перекриваючи рух транспорту. Лише піші могли дістатися на інший бік села. Третій день село пило-гуляло, хоча молодята все ще лишалися молодятами, тобто ще не розписалися і не стали офіційно чоловіком і дружиною. Село не відало, що насправді цього не відбудеться, село не знало, що в сільраді домовлено про фіктивність акту. Тобто все буде як зазвичай, лише попросять розписатися на порожніх аркушах, вправлених у гарненьку палітурку, на якій буде написано «Свідоцтво про шлюб».

– Я боюся! – зізнавалася Людочка Миколі, коли вони вкладалися спати перед відповідальним днем.

– А як я боюсь, – нервово посміхався наречений. – Вони купили мені ту кляту пижикову шапку.

– О Боже!

* * *

– Ой, патку мій, патку! – почула Люся крізь сон коронну фразу Миколчиної мами.

Жінка вбігла до кімнати молодят. Людочка поглянула на годинник – пів на другу ночі.

– Що сталося? – запитали разом Микола й Люда.

– Приїхав дядьо Федя й тітка Ольга.

– То чого ви так кричите? – нервував Микола.

– Та ж немає їх де покласти.

– Як немає? Онде, диван порожній, – вказав на диван, що стояв біля іншої стіни.

– Отож-бо й воно! – сплеснула руками мама. – Ви ж тут… разом… а ще… не в шлюбі.

– Патку мій, патку! – передражнив матір Микола. – Кому яке діло?

– Колінька, синочок! Ну, навіщо ж