Наталія Юріївна Доляк - Заплакана Європа

– А мені плювати, – прошипів син і легенько підштовхнув Людочку в спину, направляючи її до вхідних дверей.

Знадвору чулися пісні, розмови про холодець, салтісон і «сладке». Будинок виявився вологим і від цього холодним. У одній із трьох невеличких кімнат сиділи, притулившись один до одного плечима, двоє вже немолодих інтелігентних людей. Микола відразу звеселів:

– Дядя Міша! – закричав.

Дядько здригнувся, як від пострілу.

– Привіт, племіннику! – сказав бархатистим баском і встав, аби потиснути руку родичу.

– Ось! – вказав хлопець на Людочку. – Знайомтеся, Люся. Люда. Можна Людочка.

Дядя Міша подивився відверто-зверхньо, промовив добре поставленим голосом:

– Привіт, блоха. Михайло Михайлович, директор птахофабрики… з Молдавії.

– Люда! – обізвалася дівчина й сильно стисла простягнену руку. – По-перше, я не блоха. Я ж не називаю вас слоном… – хотіла щось додати, але Коля її сіпнув.

– Ви відпочивайте, – улесливо промуркотів.

– Здається, тут лише одна кімната тепла, – незадоволено буркнув Михайло Михайлович. – Чи, може, ви тут хотіли? – ворожо подивився на Людочку.

– Та ні, ми підемо в іншу, – голос Колі звучав незвично, солодко й невпевнено.

Коли молодята вийшли, хлопець тихенько причинив двері, аби ті, не дай Боже, не грюкнули, й узявся до Люди:

– Ти зі своїми амбіціями… Це ж дядя Міша з Молдавії. А ти – слон, слон.

– А чого він мене блохою обзиває? Хіба йому можна?

– Йому можна! Він директор.

– А чий він брат? Мами чи батька?

– Нічий він не брат. Далекий родич. Він приходить у гості тільки до особливих людей… – подумав. – Воно тобі не треба. Бодай одні інтелігентні люди будуть на цьому весіллі.

– А мої? – дівчина вважала своїх батьків не менш інтелігентними, ніж цей директор.

Коля завів дівчину до холодної спальні, вони вляглися на вологе ліжко, вкрилися товстою ковдрою, що відгонила пліснявою, обнялися, згодом вгрілися й поснули. Здалеку долинали голоси знервованих жінок і чоловіків, які готувалися до знаменної події – чужого весілля.

Людочка прокинулася на світанку й здивувалася, як довго спала. Адже вчора вклалися рано. І ось тобі маєш, продрихли аж до наступного дня. Дівчина відпочила, заспокоїлася. Тепер її навіть тішив такий стан речей. У кімнаті стало тепло. Підвелася з ліжка й побачила Миколчину маму, яка підпихала коцюбою вугілля у грубці. Жінка була вдягнена у фуфайку, закутана в ту саму зелену хустину, на ногах – шиті валянки, брудні калоші від яких залишила біля дверей.

– Спи, спи, ще рано, – мовила і стомлено всміхнулася.

– Дякую.

Катерина Степанівна спантеличено поглянула на дівчину, бо не могла второпати, за що їй кажуть спасибі. Людочка заглибилася в подушки-перини-ковдри й примусила себе знову заснути.

– Вставайте вже! Десята! – голосно по-військовому випалила Олена.

Увійшовши до кімнати, розсунула вузенькі штори.

– Чого? – крізь сон промимрив Микола.

– Ти можеш лежати. Твого костюма ще не привезли.

– І шапку, – почулося з-за дверей.

Олена цикнула на того, хто це сказав, і продовжила, звертаючись лише до Людочки:

– У тебе багато роботи. Поки вдягнеш ось це, – вказала на стос речей на столі. – Умиватись у літній кухні.

Насупившись, Люда намагалася згадати, де знаходиться літня кухня.

– Літня кухня – це звідки вчора виходила Тонька слабоумна, – Олена, прикривши рота долонею, засміялася й вийшла з кімнати, сміх підхопив той, що говорив про шапку з-за дверей.

За хвилинку дівчина чула регіт знадвору. Прочалапала босими ногами по холодній дерев’яній підлозі до столу й роздивилася одежину, що принесла сестра Миколи, – сіру вовняну спідницю в густу складочку, синю, також вовняну, кофтину, білу блузку з величезним гаптованим коміром та коричневі чоботи без підборів. Спочатку закортіло жбурнути увесь старомодний крам до грубки, але, зиркнувши у вікно, передумала. «І то правда, куди я у своїх модельних черевичках і коротенькій спідничці попруся». Переодяглася, зібрала волосся в хвостик, накинула пальтечко й вийшла на двір, де вирувала звична суєта: місили болото, носили величезні хлібини з однієї хати в іншу, бігали за собакою, який норовив прокрастися до кухні, де мали справу з м’ясом. Лише зараз Людочка побачила, що на подвір’ї стоїть дві хати. Дівчина пішла обдивлятися, що там.

– Заходь, заходь, дитинко, – донісся ніжний голос із кутка, де на низенькому ослінчику сиділа згорблена бабця, яка скубла курку.

Стара поманила дівчину до себе рукою, до якої прилипло біле пір’я.

– Я Миколчина бабця. Марина, – Людочка здивувалася, що стара не захотіла традиційно для цієї місцевості її обняти й поцілувати. – Сідай!

Сиділи у тиші, яку порушував ритмічний цокіт великого годинника. У хаті баби Марини було тепло, затишно, спокійно. Акуратні смугасті ряденця вкривали підлогу, чистенькі каструлі й казани стояли рівними стосами на полицях. Особливо Людочці сподобався мисник. Такі вона бачила лише в музеях. На ньому, наче в магазині елітної порцеляни, примостилися розписані керамічні тарілки, тарілочки, горщички, глечики та чашки. Людочка почала розповідати про себе, про своїх батьків, про те, як вони з Миколкою планують жити.

– Я задоволена, що він обрав тебе, – тихенько сказала бабця Марина.

– Я також, – сказала Люда й відчула, що бреше.

Старенька метельнула злегка головою.

– Але я не задоволена, що ти обрала його.

Бабусі Марині було вісімдесят дев’ять років. Не мала жодного дірявого зуба, а волосся зберегло каштановий колір і густину, яким позаздрили б молоді модниці. До того ж, на відміну від інших мешканців села, бабця Марина була особою харизматичною.

– Вона в нас із якогось-там роду… Але ніколи про це не говорить, – з долею іронії розповідав про бабу онук. – От дід у мене був, ото дід, – описував із захватом. – Шкода, що ти з ним не встигла познайомитися.

– А що за рід? – хотілося більше дізнатися саме про бабцю.

– Та Бог її знає. Дід іще той був стрибайчик, – Микола розплився в широкій усмішці. –