Наталія Юріївна Доляк - Заплакана Європа

– Що сталося, я не розумію? – втрутилася Люся.

– Мовчи! – мимохіть кинула Катерина Степанівна Людочці й звернулася до сина: – Ти лягай на дивані. Дядька з тобою покладемо. А тітку – до неї, – метельнула головою у бік Люди.

Катерина Степанівна говорила усе це поспіхом, раз по раз оглядаючись на двері. Аж тут почувся голос із веранди:

– Катю, та клади нас уже хоч де-небудь.

– Бігом! – мати підштовхнула сина й рвонула до дверей. – Та ж заходьте, я думала, ви до туалету пішли, – ласкаво звернулася до гостей. – Тут у нас наречені. Бачте, на різних ліжках. То вам доведеться так лягти – дєвочки з дєвочками, а мальчики з мальчиками.

Усі стиха посміялися. Катерина Степанівна пішла, а гості ще трохи поперешіптувалися, пововтузилися в темноті, роздягаючись, та вклалися на відведені спальні місця. Людочка відвернулася до стіни й вдала, що міцно спить. Вона підскочила на ліжку з залізним матрацом, коли невідома гепнулася під ковдру. Дівчина намагалася зберігати дистанцію, але сусідка по ліжку відразу поринула у сон, а тоді вже перестала себе контролювати. Вона намерзлася в дорозі й тулилася всім своїм немалим тілом до дівчини, втискаючи Жужу в холодну стіну.

Справжнє безумство почалося наступного ранку о сьомій. Підйом було оголошено по всьому будинку й прилеглих територіях, чомусь голосно гавкали собаки, мабуть, полякалися рейваху, що його зчинили жінки цього роду. Людочка перелізла через товстулю й, стоячи босими ногами на холодній підлозі, намагалася з’ясувати, з чого їй починати цей день. Надворі було ще зовсім темно, крізь шибку виднілося, як сипле мокрим снігом. На Люсю нахлинув сум від сільського краєвиду, від чужої атмосфери, від триденної паніки. Стояла коліньми на ослінчику біля вікна й вдивлялася в суєту за шибкою. Видавалося, що дивиться кіно, німе чорно-біле кіно, наївне й дурне, смішне й незграбне. Актори у цьому фільмі грають бездарно й грубо: вирячують неприродно очі, прикладають руки до грудей, широко відкривають у здивуванні роти. Дівчина підперла руками голову так, що затулила вуха, тому жоден звук не доходив зараз до неї. І це ще більше підсилювало ефект старої стрічки. Люсі зовсім не хотілося переходити на той бік екрана, ставати поруч із недолугими актрисами й акторами різних вікових груп, їй кортіло лише спостерігати. «О-о-о, якби можна було усе повернути назад», – думала, розуміючи, що вона не має жодної сили над обставинами, які оповили її, наче пута. Вона може лише підкоритися. «Підкорююсь!» – сказала вголос й розтулила вуха. Звук життя стрімко ввірвався до її свідомості, дівчина всміхнулася, метельнула головою й пішла будити нареченого.

Святкову ходу селом було призначено на дванадцяту. До того часу молодята мали ще стовбичити, як опудала, у воротах й зустрічати дорогих гостей. Зараз чекали на візитерів із боку нареченої. Ось-ось мав під’їхати найнятий автобус «Кубань».

– Та що вони так довго не їдуть? – хвилювалися численні свати й свахи, поглядаючи раз по раз на годинники. – Уже майже одинадцята. Казали ж їм о десятій бути. Що за дýрні?

Людочку від цих слів сіпало, Микола тримав її за руку й не давав втратити самоконтроль.

– Вони назвали моїх дурнями, – прошепотіла дівчина.

– Вони так звикли. Для них це нічого не значить, – заспокоював Микола, хоча сам помітно нервував від панічної біганини.

– Їдуть!!! Їдуть!!! – заволали діти, які бігли до будинку з великої вулиці.

Малеча, підскакуючи, підкидала черевиками й гумовими чобітьми болото, яке шлейфом бризкало позаду них.

– Нарешті! – прошаруділо в натовпі.

Микола, Людочка, діди, баби, тітки, дядьки, молодиці з дітьми на руках, божевільні кухарки в картатих зелених хустинах, клоновані свати й свахи згуртувалися водночас позаду наречених. Людочка змерзла, хоча на її величезне плаття накинули важкого чоловічого кожуха. На ногах були теплі шиті валянки. Її попередили, що до сільради доведеться йти лише в сукенці та демісезонних шкірзамінних черевичках. Поки що дівчина про це не думала, намагалася не дивитися на коханого, бо її розбирало й вона боялася розреготатися. Шапка сиділа на його, не звиклій до головних уборів, голові, як ковпак блазня. Темно-брунатний костюм нагадував шкільний стрій. Микола скидався на школяра-переростка, який десятий рік поспіль лишається у випускному класі. Про краватку Люся воліла не згадувати й зареклася ніколи в житті не піднімати з глибин пам’яті цей дикий візерунок і кольорову гаму. Черевики – звичайні. Поверх святкового вбрання зараз Микола мав ще й новеньку фуфайку, яку пообіцяв рідним зняти під час святкової ходи. Утім, він би волів залишатися в фуфайці, ніж хизуватися цим костюмом.

– Їдуть!!! – підхопили за дітьми дорослі й цим словом зустрічали нечисленну делегацію з міста.

Першим із відчинених дверей автобуса вийшов величезний велотренажер. Точніше, він не вийшов, а його винесли. Людочка здивувалася, припустивши, що хтось із її рідних додумався приперти громіздкий подарунок у село лиш для того, аби потім везти його назад до міста.

– Навіщо було його сюди пхати? Як ми це повеземо назад? Хто їх просив? – питала у Миколи.

Натовп говорив «О-о-о!», «О-го-го!», «Оце так штука!» й зацікавлено роздивлявся залізну розкаряку, що її ніяк не могли виштовхати з дверей. Коли велотренажер опинився перед молодятами, наперед вийшов Михайло Михайлович, директор птахофабрики з Молдавії, й почав командувати родичами Люди.

– Тепер обережно несіть до хати. На болото не ставте. Отак, отак, – розсунув руками натовп, починаючи з молодих.

Тренажер несли святково вбрані Людин тато й татів брат.

– Це що, подарунок від твого дяді Михайла? – не могла второпати Людочка.

– Та ні, – нарешті зізнався Коля. – Це дядя Міша попросив йому купити. Я купив і попросив дядю Олега, аби він привіз, як їхатиме.

– І час вибрав підходящий! І зі мною не порадився! Чого це мій тато має карячитися?

– О, ти вже справжня дружина. Тобі ще качалку, – іронізував Микола.

Тепер із автобуса виходили жінки. Першою Людочка побачила свою любу тітку Марію. Вона мешкала на Донбасі, але з нагоди Людиного весілля прилетіла. Загалом в автобусі налічувалося десять душ – найближчих і найдорожчих для Люсі