Валерій Павлович Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

Три діди, три діди, та й на одну бабу,

А четвертий, малесенький, причепився ззаду!

Трьом дідам, трьом дідам баба дулі тиче,

Четвертого, маленького за чуприну смиче.

(триндичка)

На цьому Олексій переді мною вибачився, бо, мовляв, йому на голову ось-ось начальство впаде:

- Поки що вони мене по телефону вчать, як мені жити. А потім іще особистим прикладом учити стануть. Боюся, буде так, як отой полковник з міністерства на нараді казав: тридобова п’янь, тільки не “во здравіє”, а “за упокій”.

- Братику, не рюмсай, гірше не буде. Далі Великих Колод не зашлють і нижче дільничного не розжалують.

Тільки-но я вийшла з Шерифової хатки, як зрозуміла, що гірше таки буває. В наше донедавна тихе село з усіх боків увірвалися машини з грізними написами на бортах: “ТV” та “Преса”. З них мало не на ходу вискакували молодики та чолов’яги з телекамерами, а також дівчатка, схожі на хлопчиків і хлопчики, розмальовані, мов ті дівчатка. Ще мить - і весь оцей содом із гоморрою покотився вулицями, перекрикуючи один одного і наших сільських собак та, змітаючи з дороги худобу і птаство.

Першою втрапила під цей обстріл баба Софа, котра з гідністю прямувала до Зятевого генделика. Не встигла вона отямитись, як їй під самого носа тицьнули кілька мікрофонів одразу і навели з усіх боків об’єктиви.

- Як ви вважаєте, - заверещало щось таке, невизначеної статі, - чи не маємо ми в даному випадку нової справи Гонгадзе?

- Це ви про якого грузина кажете? - перепитала баба Софа. - Як про мого зятя, так він не Гонгадзе. У нього інше прізвище.

- Ні, ми маємо на увазі журналіста з Києва.

- Котрого журналіста? У нас тут з Києва самі ці, як їх?… Що за вибори агітують.

- Члена команди “центристів”.

В майстерності прикидатися дурненькою, глухуватою чи підсліпуватою, коли це треба, нашій бабі Софі в селі немає рівних.

- Та не триста їх, штук п’ятнадцять, цих агітаторів. Чекайте, це ви тільки-но приїхали? Здалеку?

- З Києва.

- Ой, так то ж так далеко. А ви, мабуть, і не поснідали, а вже, либонь, вечеряти пора. Так ото як підвезете бабу до центру, то баба покаже, куди не треба заходити, щоб поїсти, а куди - просто таки треба. Там і чистенько, і смачненько, і недорого…

- А люди туди ходять?

- Тільки туди й ходять! І люди, і ці, як їх? - ваші командири.

За хвилину всі журналістські машини вишикувалися у довгу валку і помчали до установи громадського харчування під назвою “У зятя”. В передній з гордим виглядом сиділа поряд із водієм баба Софа. Одне слово - якщо навіть курці смерть, то комусь усе одно весілля.

Подальші події того дня я знала переважно з сусідських балачок. Преса з телебаченням нашвидкуруч випила-закусила у Зятя і знову рвонула шукати, питати і знімати. Щоправда, на той момент до генделика прибігли не лише мої охочі до видовищ земляки, але й усі три команди агітаторів. Їхні професійні побоювання: чи не обскачуть когось із них конкуренти, не виправдалися. Телекамер і мікрофонів вистачило на всіх.

Проте, вже через кілька хвилин журналісти виразно скисли, бо агітатори не стільки відповідали на запитання, скільки вихваляли своїх кандидатів та їхні програми. Як сказав потім один із телевізійників своєму колезі:

- Три двогодинні касети я на них угробив, а матеріалу - секунд на тридцять.

Тож довелося журналістам “йти в народ”. Отут і почалося! Ледь хтось із наших дядьків чи тіток зачує команду “екшен!”, як одразу, мов по писаному:

- Я хотів би передати привіт моєму швагрові і його батькам! А також усім, із ким я служив у Росії в місті Запихайлові - у стройбаті!

Журналюги хапалися за голову.

- Дядьку, це ж не “Поле чудес”, це зовсім інша передача.

- А мені без разниці. Головне - привіт передати. Ото ж я й кажу: швагро, котрий зараз у тещі в Пермі приймакує, привіт!

- Дядьку, з “разницею” чи без “разниці”, але на Росію ця передача не йде.

- Тю! То про що мені з вами ще говорити? Бувайте здорові…

- Ну, я цьому Якубовичу! - колотився той, що раз-по-раз кричав колегам: режисер я вам, чи не режисер? - Спаскудив усю малину, до нового пришестя! “Піпл”, як тільки камеру бачить, одразу привіти рветься передавати.

Тут хтось із агітаторів усю цю журналістську братію настрополив на мого Олексія. Повскакували у свої машини - і аж закуріло, до офісу. На щастя, той полковник із міністерства, про якого брат не раз згадував, проінструктував підлеглих не тільки на предмет тридобової випивки, а й як із журналістами справу мати.

Мій братик вийшов на ґанок, увесь такий офіційний, що далі нікуди, поклав руку на кобуру і так, наче він щоранку всім телеканалам інтерв’ю дає, виголосив:

- В інтересах слідства поки що ніяких коментарів не буде!

І в хаті зачинився. Журналюги ще повешталися навколо, позазирали