Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

не ганьбити рід П’ястів, а пан Ґжеґож міркував, чи причепити до пишного вбрання шаблю, інкрустовану смарагдами, а чи все-таки залишити її вдома, пролунав алярм. Турки й татари наступали на Галичину та Поділля, несподівано звалившись на її села й міста.

Шляхта повинна була виконати свій обов’язок, забувши про сімейні клопоти. Тривога пробудила в панові Ґжеґожу дух предка — несамовитого шляхтича, що не злазить з коня й рубає усіх ворогів католицької церкви, брутального та жорстокого, чиє обличчя прикрашають рани від шаблі, а вуху чи носові бракує кавалка, відфалатаного яким-небудь лихим татарином у гарячій битві. А тому, вийшовши з собору, пан Ґжеґож перехрестився, поцілував молоду дружину в щічку, полоскотав колючим вусом — й скочив на коня. Король чекав його не на бенкеті — на полі битви.

Атаку вдалось відбити, турків прогнати на якийсь час, от тільки Сабіна не дочекалась свого чоловіка. Пан Ґжеґож пропав безвісти, й останній, хто бачив його живим, був джура, який стверджував, що шляхтич відбивався від турків спершу рушницею, далі шаблею, а наприкінці голіруч. Доля його залишалась невідомою. Пана Ґжеґожа не знайшли серед загиблих, але й серед полонених його не впоминали. Радше за все, пан Ґжеґож загинув, б’ючись, поки мав силу, а після бою його тіло було скинуте турками з мосту й підхоплене течією.

Але через ці трагічні події пані Сабіна виявилась і заміжньою, і не заміжньою. Вона не знала, чи вважати себе вдовою, чи, навпаки, терпляче чекати чоловіка, зберігаючи йому вірність?

Якби Сабіні сказали: От і все, ви вдова, або якби дивом повернувся Ґжеґож, тоді було для неї все зрозуміло — як жити тепер, що носити, чи жалобу, чи можна влаштовувати бали, а чи краще зачекати до року… А так усе було темним, неясним та поганим.

Маріца не могла дивитись, як страждає пані Сабіна. Вона не сумнівалась, що Осман Седе, дивакуватий турок, вже доторкнувся її душі, і невдовзі, можливо, спалахне кохання. Але сама пані навідріз відмовлялась зустрічатися з ним, знову приїжджати в турецький квартал.

— Маріцо, — казала Сабіна, — хіба так можна? Раптом мене хтось побачить?

— Але ж ви плачете, — переконувала її Маріца, — і плачете через нього!

Вихід був лише один — прикинутися Сабіною, в її сукні, напахнившись її духами, викликати цього турка на рандеву під прикриттям ночі, й спробувати вияснити, чи зацікавився він нею. Висолопивши від старання молодий рожевий язик, Маріца дістала ліловий аркуш, що пахнув цукерками й почала виводити почерком пані любовну цидулку.

Записка, порушуючи неписану любовну етикету, була не французькою мовою, а польською. Маріца згадала, що турок бесідував з пані її рідною мовою, хай із акцентом, роблячи помилки, а ось французької він міг не знати. «Розбере, як захоче», — подумала вперта русинка, заклеюючи конверт.

Гарний лист, що так солодко пахнув, потрапив до Леві того самого дня. Він прочитав, не вірячи власним очам: пані Сабіна бажає зустрітися з ним в одній поважній справі, увечері, в своєму садку, і просить тримати се в глибокій таємниці. Леві злякався. Йому хотілось побачити Сабіну, але вечори Леві звик проводити, записуючи в діаріуші все те, що пам'ятав про свого брата, розбираючи його слова та вчинки. Йти в середмістя Львова уночі, коли ворота кварталу іновірців зачиняються із заходом сонця?

А як я потраплю назад? Що мені ніч не спати, чекаючи поки сторож впустить на світанку? — розсердився Леві. Однак Сабіна вабила його, і Леві погодився.

Маріца вперше йшла на побачення під видом своєї пані, не повідомивши її про це.

Зазвичай пані Сабіна особисто виряджала Маріцу на таємну здибанку, допомагала укласти волосся, застебнути корсет, вибирала сукню та взуття, але тепер їй довелось самій одягатися та зачісуватися по-шляхтянськи. Русинка насилу підібрала в паниному гардеробі потрібну сукню, світло-зелену з іскоркою, облямовану тонким білим мереживом, візерунок якого, опуклі завитки, повторював візерунок тканини.

Застібалась вона довго, дивлячись у люстерко на свої руки, щоби шнурівка потрапляла в петельки. В ліф довелось підкласти подушечки, напхані кінським волосом — груди в Сабіни були трохи більші, а в атласні черевички вставити зібгані хустинки, щоб не спадали з ноги. Напахнившись та напудрившись, Маріца прискіпливо подивилась у люстерко.

Треба підвести очі вуглиною, турки люблять, аби очі були величезні, подумала вона. Але в саду вже чулось чиєсь шарудіння (Маріца потай попросила сторожа не випускати далматських псів), й вона поквапилась назустріч Леві…

Маріца, попри сукню й черевички Сабіни, повісила на шию замість медальйона невеликий скелет змії. Здалеку він виглядав на риб’ячу кість: хребець, довкола якого росли ребра. Скелет Маріца носила як амулет, подарований ще на селі однією циганкою. Та запевняла, буцімто скелет змії, підвішений на ланцюжку через дірку в черепі, приваблює кохання, але не таке, від якого буває горе, а справжнє, мудре, зміїне. Маріца забула, що у широкому викоті сукні амулет добре видно, й Леві може звернути на це увагу, а потім, побачивши справжню пані Сабіну, зрозуміє: це не вона була тоді в саду.

Однак Маріца вже вийшла в сад. Там, в заростях терну, була влаштована маленька альтанка. Закрита важким бордовим плющем, альтанка була настільки тісною, що вільно розташуватися там міг лише підліток, та й то недуже великий, а дорослому доводилось сидіти на її приступках, або, як мінімум, виставити ноги назовні. В альтанці ховався Леві.

Заледве потрапивши в сад, він сховався всередині, побоюючись, щоб його не виявили. Побачивши в темряві жіночу постать, що наближалася, Леві прийняв її за довгоочікувану Сабіну — і не впізнав у ній Маріцу.

Місяць