Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

строкатому та галасливому ринку, чув її голос, який долинав з балкону, коли проходив увечері повз будинки турків. Її звали Фіруз, була наполовину єврейкою, по батькові, що перемінив віру, аби одружитися з туркенею, її матір’ю, небогою паші, який потрапив у немилість, що надавало пристрасті юдейського хлопчика особливого, забороненого відтінку. Він знав, хто йому дозволений, а проте Леві ніколи не думав про Фіруз як про туркеню, для нього вона завжди залишалась єврейкою, ненародженою сестрою, якої він так і не дочекався: в роду Цві дівчатка рідко з’являлись на світ. Спершу Леві бачив у Фіруз лише сестру — йому хотілось, аби поруч, окрім Шабтая та Елі, була й вона, така мініатюрна, зґрабна, розсміяна…

Згодом до цих невинних почуттів втрутився багатоликий демон плоті. Леві й сам не знав, коли Фіруз перестала бути для нього просто дівчинкою. Можливо, це трапилось під час дощу, коли Леві побачив золоті обручі в неї на зап’ястках та вузьку смужку привідкритої ноги, всіяну дрібними світлими краплями. Або тієї миті, коли Леві, передаючи павине перо, вперше доторкнувся до руки Фіруз. А тепер Леві зустрів ту, що мала очі, як у Фіруз, й такі самі руки, і навіть голос схожий — тихий та сумний.

Дещо східний, «сарматський», як казали тоді, вид Сабіни уявлявся йому Фіруз, яка подорослішала. Звісно, Леві запам’ятав Фруз не малим дівчам, а такою, якою вона снилась йому. Через рік батьки Фіруз залишили Ізмір й забрали її з собою. Більше Леві не бачив Фіруз.

Розповідали, що вона мешкає у Стамбулі, що дядько-паша знову в фаворі, що Фіруз вдало видали заміж, та Леві лише хитав головою. Та, його Фіруз, була іншою…

Він багато думав про пані Сабіну, сподіваючись потай, що вона ще зайде до крамнички за якоюсь старовинною дрібничкою. Леві знову розмовлятиме з нею, упіймає її усмішку, наче яскравого метелика в сачок, й буде носити її в своїй пам’яті довго-довго, леліючи наче нездійсненну мрію.

Однак Сабіна у ці дні залишалась вдома. Ніхто, окрім її служниці Маріци, не здогадувався як несамовито вабить її пані в турецький квартал, як важко їй переборювати себе, як хочеться зазирнути в крамницю старожитностей. Маріца надто добре розумілась на потаємних пориваннях своєї господині й передбачала, що Сабіна ще не раз зустрінеться з турецьким букіністом.

Далі хитра служниця намагалась не зазирати. Що має бути — того не минути.

Пані Сабіну залицяльники продовжували шукати й після того, як та відмовилась від остогидлої ролі світської левиці й почала проводити усі вечори вдома, читаючи біля каміна чи вишиваючи. Багаті шляхтичі приходили з візитами, знаючи, що пані мало кого приймає особисто, й, отримавши відмову, гордо йшли геть. Часом, зачаровані красою Сабіни, вони прокрадались, підкупивши сторожа, в сад. І крадькома милувались, коли вона зрізала троянди з колючих кущів терну, що оточували особняк. Сабіна помічала їх, але не наважувалась прогнати. Її чомусь це зовсім не втішало, як не втішає ображену дитину дорогий подарунок. Сабіна, сумна й задумлива, ставилась до зітхальників ледь не байдуже. Багато хто запевняв, що ця байдужість вдавана, однак пані не звертала на ці розмови уваги. Якщо ж залицяльник дуже набридав й не вдавалось спекатись його настирливих візитів, то Сабіна просила Маріцу піти замість неї на нічне побачення, де та в приємній темряві, шелестячи подолом сукні й багатообіцяюче зітхаючи, вселяла йому нездійсненні надії на взаємність, а потім різко відмовляла, натякнувши, що серце пані належить іншому…

Сабіна віддавала служниці свої сукні, вмивала її таким самим турецьким милом з ледь вловимим запахом мускусу, що його любила сама, зачісувала згідно з модою, прикрашаючи своїми бантами та стрічками, тому Маріца легко видавала себе за пані Сабіну. Зовнішня схожість, утім, була не настільки великою, щоб обдурити кого-небудь зі своїх добрих знайомих, проте люди, які не дуже їх знали, потрапляли до цієї пастки, наче світлячки в полум’я свічки, без страху й жалю. Після того, як вони обдурили в такий спосіб декілька шляхтичів, пані Сабіна стала вважатись неприступною крижиною, яка зуміла вдаваною холодністю розпалити чоловічу цікавість. Список розбитих панією сердець був поважний: у ньому вже встигла засвітитися якщо не вся аристократія Речі Посполитої, то вже напевне чимало представників вельможних родин, наближених до короля.

Байдужість Сабіни до чужих пристрастей, що їх, сама не бажаючи того розпалювала, можна були прийняти за хворобу, якби не одна маленька обставина. Вона вже була заміжньою — і зосталась панною. Три роки тому, коли Леві Михаель Цві ще мешкав разом зі своїм братом в Стамбулі й навіть не гадав про якусь там поїздку до Європи, юна Сабіна повернулась з Кракова до рідного Львова. Закінчивши освіту в католицькому пансіоні, дівчина з радістю поринула у світ розкоші та флірту. Витанцьовувала на балах, вбиралась у неймовірні костюми східних принцес, зваблювала шляхтичів. Узимку батьки посватали Сабіну за пана Ґжеґожа, фанатичного католика, вихованого єзуїтами, вирішивши, що той буде для неї гарним чоловіком.

Ґжегож — також уродзоний П’яст — доводився Сабіні далеким родичем, дядьком в четвертих по лінії матері, але в руках його зосередилась велика влада та величезні статки. З’єднавши цим шлюбом колись розрізнені гілки генеалогічного дерева, батьки Сабіни збирались не лише гідно прилаштувати доньку (кров П’ястів не повинна зріднути), але й зміцнити своє становище в суспільстві.

Через пана Ґжеґожа батько Сабіни отримав високу посаду, її брат Зиґмунт, що навчався у семінарії, міг відразу розраховувати на чудову парафію у Львові, щоб не розлучатися з сестрою, а крім того знову возз’єднувались розділені частини величезного маєтку. Одне слово, це був би чудовий шлюб, діти від якого мали б повне право носити прізвище П’ястів, і претендувати на польський трон.

Але в день весілля, який вибирали особливо ретельно і який не обіцяв нічого лихого, небо раптово затягнуло хмарами. В ту мить, коли матуся благословляла Сабіну до шлюбу, прохаючи бути вірною мужу й