Софія Парфанович - Чарівна діброва

довідалась: любиться. Та ще й з ким! З чужим, десь із Тексасу. І не покину, — каже, — люблю!

Не помогло ані лаяти, ані карати. Любови з серця не виб’єш. Де там! Та ще любови до чужого. І стала дитина чужою, за чужим.

Мати йде до спальні й приносить знімок. Як колись робила вдома, витирає скло хвартухом і показує.

— Прийшлося справити весілля. Щоб люди не казали, що на віру живе.

На знімку весільна група, самі молоді та їхні дружки й дружби. Батьків немає. Від рясних суконь, вельонів і букетів — чимось чужим. Америкою. І чоловіки в білих жакетах. Молодий — гарний, чорнобривий, круглолиций.

Молода — не висока, круглява. На обличчі самовпевнений усміх. Так, вона перемогла, осягнула, що хотіла.

— А зять у вас гарний і милий з обличчя.

Мати всміхається, цим разом ясніше, веселіше.

— Та він файний хлоп, нема що казати. І добрий, і розумний. Навіть по-українському навчився. Газету вам читає, як не кожний українець потрафить. І її любить, і…

— Вас шанує.

— Та, може, й шанує. А коли ми їх видимо? Як тільки побралися, пішли геть від нас. Хоч хата наша простора, мурована, і для всіх є місце. Бо ми, як будували, гадали, що доньці буде, та й унукам. А вони пішли у винаймлену. Та й сюди не приїздять. Тільки часом зайдуть, так, як у гості.

Знімок вертається на своє місце в спальні. Крізь вікно — озеро й бліда зелень молоденьких бруньок модрин.

— Сподівається дитини десь тепер.

Батько сидить на делікатному ясному стільці, підпер голову руками і слухає. Певно, цю розповідь чув уже не раз. Певно, не одним скаржилася дружина.

— То, певно, частіше до вас заходитимуть і, може, з онучком приїздитимуть сюди, на Діброву.

Мати вагається: та, може…

А кімнат не винаймають для інших: як нема для кого, то хай буде для себе. Он, взимку були в Нью Йорку, у краян. Запросили їх до себе на літо. Най вони побудуть! А потім ще других запросять. Бо грошей їм не треба.

— Але ви мені скажіть: мала вона до вибору між чужим і своїм хлопцем?

— Та де мала? Наші хлопці не поважають дівчат, що вчаться. Вони й самі не дуже горнуться до науки. Кажний дивиться, як би найскорше взяти якусь роботу та й починати гроші заробляти. Ті гроші — то спокуса, то мамона! А як ні, то йдуть до війська, як ось тут неодин зробив. Аби кудись поїхати та зазнати якихось пригод. А потім вертаються, зараз женяться з чужинками і стають до якоїсь заробіткової праці.

Так, так воно є. Тож не диво, що дівчина, маючи до вибору між самотою і чужим, вибрала друге.

— Але ви не гадайте, що то тільки в нас така дитина вдалася! Ви подивіться по Дітройті: що не родина, то те саме. Он, недалеко шукати, Мирон айришку взяв, уже двоє дітей мають. А й тут, за межею, хлопець з чужою зв’язався. Уже не кажу про сина того пана, що виїхав з Дітройту, — взяв якусь француженку, чи що, та й зовсім свого відцурався. Може, тому й батько забрався від людей, бо знають його… А вже найгірше, що деякі українки любляться з арабами-мусулманами. А то, знаєте, невірні, мусулмани. Та ще й мають право мати кілька жінок. Через те не хочуть їм дати горожанства, бо в Америці многоженство заборонене. А панни не хочуть їх покинути, а вони не хочуть покинути віри своєї. І щоб ви знали, їх уже кілька так закохалося у Дітройті. А наша ж вийшла за католика, до того ж він дуже релігійний. А то — невірні, здавен-давна вороги нашої віри.

Обличчя в матері прояснюється, і на нього повертається вибачлива усмішка.

Так, любов дурна, і немає проти неї ліку.

А батьки турбуються й страждають…

На пісковому пагорбі

Міркуючи про кохання, ви йдете далі та приглядаєтесь до цієї смуги. Он декілька ділянок, частинно вичищених і засаджених деревами, а частинно ще покритих хащею. В основному всіх їх можна б назвати Слюсарчуківкою, бо, крім ділянки пана Мілянича, що залишилась тут, хоч він сам вимандрував (на ній понад хащею пишається кремезний дуб), — всі інші належать до сім’ї Слюсарчуків. Тут бо пані Оля має ділянку, і, може, то її зелень надає кольориту її малюнкам так, як надозерна віддає їй синьку й аквамарину. І гайок пана Атанаса межує з потічком, що відділяє цю смугу від господарства пана Степана. Колись там був штучно зроблений острів і річка, по якій діти пускали човники. Відкупив те пан Атанас, і зникла річка й острівець,