Софія Парфанович - Чарівна діброва

дверми. Прийшлося панові підбити дощечку, щоб не дістати дечого на голову. Гніздечко заслонило нумер дому, тільки дев’ятку видно. Але то нічого, сюди й так ніякі листи не приходять, а якби й прийшли, то дім панства Бравн кожний знайде і покаже, бо він тут між нами американець. Хоч і ми вже ніби теж, але ми трохи інакші. Дурне кохання

Не багато змінилося праворуч дороги. Весна, як і щороку, незмінна: співають птахи і цвітуть проліски. Бліді вони, не такі суто-блакитні чи рожеві або білі, як наші. Їхні пелюстки вузькі й прозорі, наче крильцятка неживого метелика, поморщені й безбарвні. Навіть не творять вінця, не закривають чашечками, і поміж пелюстками зеленіють їхні краєчки. Коротко, не така то мила квіточка, повна весняної радости, зашаріла від сонця та розмальована синькою, а сумна, непомітна попелюшка.

Попелюшко, не сумуй! Хоч у тебе немає краси і мало хто тебе помітить серед сухих трав, твій коханець — весняний вітер прилетить до тебе і принесе тобі запліднюючу пилинку. Так і ти сповниш своє завдання і біг життя завершиш серед трав біля ніг лісу. І ніхто не торкне тебе, по тебе не посягнуть жадні руки людини, врадуваної весною.

Такі то проліски цвітуть у гайку за межею господарів з Поділля. А й справді, це ж їхній дім! Дрібна травичка чистенько пострижена, на ній білими камінчиками витикані беріжки клюмбів. Посередині фігурка Матері Божої. Така звичайна, безпретенсійна, як у наших селян, бувало, стояла серед квітника.

Відлита з білого гіпсу, у синій намітці, яку розвела руками, готова притулити до себе й покрити омофором всіх тих, що прибігають до Неї. Грядочки господиня обсадила цієї весни купчастими гвоздичками. Вони цвітуть цілими головками і дуже різнобарвно-строкато. Виглядають, наче кольоровий мачок. Тут американці називають їх Солодким Вільгельмом. Може тому, що їхній запах солодкуватий. Але — де ж Поділля? Де вирізок нашої України?!

— Ми садили два роки соняшники, ви пригадуєте собі їх. Не для себе, бо пощо нам? Для всіх. Хто хотів, скуб. А потім перестали, бо пощо нам для людей робити? Хто хоче, хай собі сам посадить.

Перед порогом біла плита з гарно вигладженого каменя, — і ви вже в хаті.

О! Це вже справжній американський дім! У вітальні килим, столики, шафки і квітки з пластики й камінок. О, його затінює острішок із золотої бляхи, він сам коштував вісімдесят доларів. І грубка, а в ній березові поліна і вимурувані стіни з вузьких гладеньких цеглинок. Ого! Сама робота коштувала двісті доларів! Ця вітальня сполучена з кухнею, де водопровід, газова піч і чудовий холодильник. О, а з неї двері до спальні і ще до іншої — їх аж три. Широкі подвійні ліжка з накинутими на них квітастими намітками. Америка! Ніщо тут не нагадує українців.

Пошпакуватів чуб кріпкого господаря, і дружина його поповнішала. Але усмішка залишилася такою, як була колись. Тільки декілька зморщок промережало чоло.

— Гарно в вас! По-американськи…

— Та гарно, але що з того? Це тільки тут, а в Дітройті маємо ще один дім, мурований. Є де жити, є вигода і все, як в Америці; рефріджерейтор ще не такий маємо, а піч, щоб ви побачили! Але…

— Але?..

— Є де жити, чи тут, чи в Дітройті, але… нема кому.

— Як то нема? Ви ж мали доньку.

Усміхається, але поза усмішкою ніби ховається сум.

— Мали, та що з того?

— Як то? Померла?

— Та ні, живе. Але не наша вона вже. Ще поки була вдома, то й сюди любила приїжджати та з молодими потоваришувати, покупатися й повеслувати. Ми для неї не скупилися, небо раді б були прихилити…

Так, пригадую собі: ходила в рожевому купальному костюмі, була круглява, але симетрично збудована й мила…

— Покінчила школу та й пішла студіювати. На університет, знаєте. Математику.

— О-о-о! Це тяжка наука!

Мама всміхається, і в її усмішці деяке задоволення.

— Та тяжка наука, то правда. Але таку собі вибрала, то ми вже й не перечили. Як хоче. Але дівчат мало студіює, на її курсі було тільки їх дві. Решта були самі хлопці. Та й пропала дитина!

«Ого! З’їли її канібали», — думаю…

— Спершу ми не звертали уваги, куди та й з ким ходить. Зрештою, вчилася ж. Але перестала їздити з нами на Діброву, ніби мала вчитися. І якась інша зробилася. Ніби ставала чужою, якась задумана, інша дитина. Якось раз ми таки взяли її на Діброву. Але вона не йде купатися, не йде між молодих. Сидить у хаті чи на городі, та щось собі думає. Що таке з дитиною? — гадаю собі. Та й