Софія Парфанович - Чарівна діброва

Небагато змінилося теж на ділянці пана Степана. Правда, пані Марійка відійшла у вічність, бо її переміг грізний ворог. Якби ми були греками, ми сказали б: цю праведну душу Харон перевіз через Стикс. Її не займав навіть Цербер, хоч який він лютий. Тепер вона проходжується по гайку, відпочиває на гладенькій мураві, і всі її страждання вже поза нею. Чи думає вона про свій дімок, свої квіточки і чи згадує потічок, що журкотить у гайку?..

Але її справжня тінь-спомин тут ще така жива! На городчику, як і давніше, дбайливо посіяно квітки, і Степан не жаліє водички. На грядках, як і давніше, знову трохи городини. Бо життя — не знає зупинки. Ми зникаємо з нього, а ті, що залишаються, мають своє життя, і його дії, хоч які б малі, важніші для них, як цілий, такий заселений Гадес.

І тому Степан далі щось довбає на подвір’ї, і діти граються над потічком, і ластівки, як завжди, повернулися до свого гніздечка. У хаті ж усе, як було. Здається, що Марія перед хвилиною готовила обід і тепер вийшла на грядки. Її посуд ще не помитий, на столі надрізаний хліб і ті самі коржики, і пляшка з водою, що її захолодила в холодильнику. Ви сідаєте на її софці та слухаєте тишу, що царює в хаті, дивитесь у вікно, і, як завжди, в ньому — озеро і дібров’яний берег.

Ви йдете далі дорогою і поглядаєте праворуч і думаєте: терен тут підноситься, але, мабуть, черпали з нього пісок, бо горбовина залишилася нерівна, наче зубами повикушувана. І ніхто з нових не поклав на ньому будинку. Життя тут припинилося.

Є тільки мала зміна: пан Щур продав один зі своїх двох будинків панству Василям. Про те ми довідались несподівано, коли зайшли шукати пана Щура. Так, це — нові власники!

Пані меле на машинці м’ясо. Ми придивляємось і здається, що нам щось пригадується. Ах, так, це ж ми — вдома… Скільки літ! Подумати лише — майже двадцять літ! Так довго ми забарились в дорозі! А вибирались ми з дому, щоб перебути лише негоду…

…Львів… Кухня… Кася меле м’ясо. Бицьо вертиться біля неї.

— «Бицю, жеби ці джві сьціслі, не драпай по ногах! Панцю, кілько має бути шницлів?..»

Дзвінок: Роман прийшов зі школи. Кидає торбу, аж олівці деренчать…

Знаєш, Зонька…

Телефон…

Папужки мають малих, і хата гомонить від їхнього цвірчання…

То мусіло бути давно, десь глибоко, десь далеко в минулому. Може, воно відбувалося в підсвідомості, а може, ми читали таку книжку чи бачили фільм такий…

Думки відпливли в глиб часу, і глибінь увійшла поміж нас і дійсність.

Панство Василі купили дімок. Пан з буйним чорним чубом, присипаним сивиною, дивиться розумними очима, і його м’який мелодійний голос легким алегро вливається в симфонію дібров’яних буднів. Пан лягає перед домом на лежанку, примикає очі, мабуть, відпочиває. Може, слухає музику озера й лісу та весняного етюду, і думки його відлетіли далеко-далеко. А може, нам тільки так здається, може, вони не так далеко, не в царині мистецтва, а тільки б’ються вони серед ускладнень, що їх принесло життя. Може, доля доні сповнює його журбою…

Пан Антонович згрібає листя. Бо осінь у Діброві. Робить це без ентузіязму. Кому, вкінці, шкодило б, якби залишилось це мертве листя, що ним грається вітер? І немає його багато, бо й не росте багато на його ділянці. То сухий видолинок, Сагара. Світить він пісковим дном та прилягає до білого обриву, і здається, що його хтось викусив з нього.

Осінній вітер приносить нове листя. Крізь оголені віти дерев просвічується узбіччя і поза ним невиразна, сповита туманом, далечінь!

Кидає працю, якщо таке ліниве махання граблями можна назвати працею, сідає за столом, якого привіз із собою, і дивиться понад озеро, наче на дібров’яний берег. Але він поволі віддалюється, Діброва й озеро маліють і наче б поринали і в глибині його думок і спогадів.

Хтось малював картину: містечко, сповите туманом, десь там у мрійній далині. Напереді лісок, озеро, поля й дороги. Просторі, безконечні дороги. Картина недокінчена, наче трохи вилиняла чи затерта. Це — мертва природа. Немає в ній людини. Мабуть, артист забув намалювати невисокого, плечистого чоловіка в гранатовій краткованій сорочці і спортових штанях. Чоловіка, що дивиться понад озеро і шукає себе в діях минулого.

Карпати. Мальовані ніжними пастелями, зелені гори по той бік кордону. З малої іскри спалахує полум’я — Карпатська Україна.

Провалюється великодержавний сон чехів. Смішне: зліпок з трьох, хоч і слов’янських, та таких різних народів, мав би творити чеську державу! Але на її рубежах став споконвічний