Орасіо Кірога - Казки Сельви

Вочевидь, це був тимчасовий притулок для змій; купатися вони мали у великих та низьких просмолених ящиках, а кілька кліток та купи каміння призначалися для відпочинку мешканців цього імпровізованого раю.

Невдовзі п’ять чи шість змій оточили Хрестову Гадюку й, переповзаючи через неї, намагалися з’ясувати, якого вона роду.

Хрестова Гадюка упізнала їх усіх, крім гігантської змії, котра купалася в клітці з дротяною сіткою. Хто ця незнайомка? Хрестова Гадюка ніколи не бачила таких змій. Пропадаючи з цікавості, вона повільно підповзла ближче.

Коли опинилася зовсім поруч, незнайомка підвела голову. Хрестова Гадюка сторожко відсахнулася й аж присвиснула з подиву. Гігантська змія роздула шию та явила каптур такого страхітливого вигляду, якого Хрестовій Гадюці ще не доводилося спостерігати. Неймовірна незнайомка просто таки вразила її.

— Хто ти? — пробурмотіла Хрестова Гадюка. — Ти з наших?

Вона мала на увазі, чи належить незнайомка до роду отруйних змій. А та, упевнившись, що Гадюка не має лихих намірів, згорнула каптур:

— Так. Але я не тутешня. Я родом здаля... з Індії.

— Як тебе звати?

— Моє ім’я Гамадріада... або ж Королівська Кобра.

— А я Хрестова Гадюка.

— Авжеж, можеш цього й не казати. Я вже бачила чимало твоїх сестер... Коли тебе впіймали?

— Щойно... Мені так і не вдалося вбити Людину.

— Краще б вони тебе вбили...

— Проте я вбила собаку.

— Якого собаку? Тутешнього?

— Так.

Королівська Кобра розсміялася, а Хрестова Гадюка заклякла від подиву: до неї долинув гавкіт кудлатого собаки, якого вона вважала мертвим...

— Ти здивована, еге ж? — вела далі Гамадріада. — Таке вже траплялося з багатьма.

— Але ж я вкусила його в голову... — спантеличено промимрила Хрестова Гадюка. — В мене не залишилося й краплі отрути! Адже ми, уруту, за один укус спорожняємо свої залози.

— А йому байдуже...

— Він не помре?

— Помре, але не через нас... Йому зробили щеплення, тож у нього імунітет. Утім, ти не знаєш, що це таке...

— Знаю! — заперечила Хрестова Гадюка. — Водяна Кобра розповідала!..

Королівська Кобра зміряла її пильним поглядом.

— А ти, здається, розважлива...

— Принаймні не дурніша за тебе!

Шия Азіатки знову роздулася, й Гадюка приготувалася до оборони.

Змії довго дивилися одна на одну, а тоді каптур Королівської Кобри повільно згорнувся.

— Розважлива й хоробра, — мовила вона. — З тобою можна порозумітися... Знаєш, як називають змій мого роду?

— Та начебто Гамадріадами.

— Або по-науковому Naja Bungurus, себто Королівська Кобра. Ми порівняно зі звичайною індійською коброю приблизно те саме, що ти порівняно з якоюсь там уруту... А знаєш, чим ми харчуємося?

— Ні.

— Серед іншого... американськими зміями, — проказала Королівська Кобра, розгойдуючись просто перед носом Хрестової Гадюки.

Та миттю оцінила довжину кровожерної чужоземки.

— Два метри з половиною? — поцікавилася вона.

— Шістдесят... два шістдесят, маленька Хрестова Гадю­ко, — не зводячи з неї очей, озвалася співрозмовниця.

— Чимало... Приблизно стільки ж, скільки в моєї родички Анаконди. А знаєш, чим харчується вона?

— Гадаю...

— Саме так, азійськими зміями, — Хрестова Гадюка сво­єю чергою втупилася в Королівську Кобру.

— Чудова відповідь! — мовила та, розгойдуючись знову. Потім занурила голову у воду й ліниво додала: — Кажеш, вона твоя родичка?

— Так.

— Отже неотруйна?

— Авжеж. Саме тому вона полюбляє отруйних чужинок.

Однак Азіатка вже не чула її, поринувши в роздуми.

— Слухай! — озвалася вона раптом. — Мені остогиділи люди, собаки, коні — все це безглузде й жорстоке пекло! Ти можеш зрозуміти мене, бо ти не з тих... Я вже півтора роки замкнена в клітці, наче щур, змушена терпіти знущання та муки. А головне — зневагу брутальних людей, які поводяться зі мною, наче з ганчіркою... Зі мною, в якої досить мужності, сили та отрути, щоб покінчити з ними усіма, — а між тим я приречена віддавати свою отруту для виготовлення протиотрути! Ти не уявляєш, як це вражає мою гордість! Ти мене розумієш? — Королівська Кобра пильно дивилася в очі співрозмовниці.

— Так, — озвалася та.