Орасіо Кірога - Казки Сельви

— Спершу вислухайте мене.

— Гаразд, розповідай.

І Водяна Кобра переповіла все, що бачила та чула: про заснування Інституту сироватки крові, про його плани та мету, про рішучість людей переловити в цій місцині усіх отруйних змій.

— Переловити нас?! — вихопилися зачеплені за живе Золота Уруту, Хрестова Гадюка та Списоголова Змія. — Тобто вбити?!

— Ні! Лише переловити! А потім тримати замкненими, добре годувати й кожні двадцять днів видобувати з вас отруту. Оце так солодке життя, еге ж?

Всі остовпіли від подиву. Водяна Кобра чудово розтлумачила, навіщо люди збиратимуть отруту, але не пояснила, в якій спосіб вони виготовлятимуть сироватку.

— Протиотрута! Тобто гарантоване зцілення, несприй­нятливість людей і тварин до укусів; це прирікало весь Зміїний Рід на голодну смерть у рідній сельві.

— Авжеж, — запевнила Водяна Кобра. — Йдеться саме про це.

Особисто для Водяної Кобри ймовірна небезпека була значно меншою. Що їй та її сестрам-Мисливицям — які здобували собі споживу за допомогою звичайних зубів та сильних м’язів — до того, будуть чи не будуть лісові мешканці несприйнятливими до отрути? В усій цій справі вона бачила тільки одну заковику — велику схожість неотруйних та отруйних змій, яка могла призвести до згубних наслідків. Відтак Водяна Кобра також була зацікавлена у знищенні Інституту.

— Я готова до бойових дій, — мовила Хрестова Гадюка.

— Ти маєш якийсь план? — з цікавістю запитала Кас­ка­вела, якій завжди бракувало власних ідей.

— Жодного. Просто завтра ввечері я спробую підстерегти когось із них.

— Добре пильнуй! — розважливо порадила Водяна Ко­бра. — Там багато порожніх кліток... Ох, ледве не забу­ла! — дода­ла вона, звертаючись до Хрестової Гадюки. — На зворотному шляху... Там є чорний кудлатий собака... По-моєму, він навчений брати слід змії... Тож добре пильнуй!

— Що ж, побачимо! Але прошу завтра вночі скликати Збори в повному складі. Якщо я не з’явлюся, тим гірше...

Тим часом присутні не переставали дивуватися.

— Собака, що бере слід змії?.. Ти певна?

— Майже. Стережіться його, цей пес може завдати нам більшого лиха, ніж усі люди разом узяті!

— Я ним займуся! — вигукнула Каскавела, радіючи з того, що без жодних розумових зусиль зможе пустити в дію свої вбивчі залози, з яких отрута потрапляє в зуби при найменшому нервовому подразненні.

Змії вже готові були поширити новину по своїх закомірках, а Водяній Кобрі, як найкращому верхолазу, доручили оголосити тривогу серед родичок, які воліли селитися на деревах.

О третій годині ночі Збори скінчилися. Повернувшись до звичного життя, змії розповзлися хто куди, мовчазні, похмурі, наче й незнайомі між собою, а тим часом у глибині печери, згорнувшись клубком, незрушно лежала Гримуча Змія: вона забулася в напівсні, втупившись скляними зеленими очима туди, де їй ввижалися тисячі закляклих від її погляду собак.

Була перша година дня. Розпеченою рівниною, ховаючись у заростях ковили, Хрестова Гадюка повзла до Будинку. В її голові була одна думка, та вона й не потребувала жодної іншої, крім цієї: вбити першу-ліпшу Людину, котра трапить­ся на її шляху. Змія дісталася до галереї й, згорнувшись клубком, стала чекати. Минуло півгодини. Через удушливу спеку, що панувала вже три дні, її вже почав був змагати сон, коли це раптом із приміщення до слуху змії долинули якісь приглушені звуки, що наближалися. Двері Будинку стояли розчахнуті, і в якихось тридцяти сантиметрах від неї з’явився чорний кудлатий собака із заспаними очима.

— Кляте поріддя! — проказала Хрестова Гадюка. — Краще б це була Людина.

В ту ж таки мить пес зупинився, принюхуючись, та обернувся... Запізно! Від несподіванки він жалібно заскавчав, відчайдушно мотаючи укушеним писком.

— З цим покінчено, — прошипіла Хрестова Гадюка, знову згортаючись клубком. Собака вже ладен був накинутися на неї та, зачувши кроки господаря, завмер, готовий до стрибка, і тільки сердито гавкав на змію. З’явився чоловік у темних окулярах.

— Що сталося? — запитав хтось з іншого кінця галереї.

— Тут Alternatus[10]... Чудовий екземпляр, — відповів чоло­вік. І перш ніж змія встигла захиститися, її голову стиснули лабети, припасовані до кінця довжелезної палиці.

Уруту нетямилася від такої ганьби; вона кидалася на всі боки, марно намагаючись згрупуватися та обвитися уздовж палиці. Це було неможливо; їй бракувало опертя для хвоста, того самого знаменитого опертя, без якого навіть могутній удав стає принизливо безсилим. Повислу отак на палиці чоловік відніс її до серпентарію та жбурнув досередини.

Серпентарій виявився загородженим листами цинку звичайним клаптем землі, на якому стояли кілька кліток, з трьома або чотирма десятками змій. Хрестова Гадюка впала на землю й, знесилена, лежала якийсь час, згорнувшись клубком, під палючим сонцем.