Євгенія Анатоліївна Кононенко - Останнє бажання

повідомила йому Люба. Це було, коли вже в них був Валерик, якого вони тоді вперше залишили Ірині Василівні. Вона сама запропонувала допомогу. Це було ще за Кулевича.

У Гибарянів був один син, який чемно привітався і пішов до своєї кімнати. За столом вони сиділи лише вчотирьох. Розмова за столом і вполовину не давала такої розкоші спілкування, як тоді в Криму над морем. Звучали звичні слова, які не породжували особливих значень.

Коли вони поїли щось дуже смачне, чорноокий хлопець раптом вийшов до вітальні й запропонував Іванові партію в шахи. Їх учили грати в шахи в тій школі, де він навчався після семирічки. І давали можливість брати участь у турнірах. Але Іван великих успіхів не досяг.

— Я граю дуже кепсько, — присоромлено сказав він.

— А я, по-вашому, граю добре? — відповів юний Гибарян. Іван забув його ім'я.

То ж він пішов до кімнати хлопця, і вони справді грали в шахи, і чорноокий хлопець справді захопив його тими шахами, а на стіні в його кімнаті висіло зображення ченця в гостроверхому каптурі, і все те перебування в кімнаті у сина полковника дуже запам'яталося Іванові, і мимоволі часто згадувалося, але не було пов'язано ні з якими подіями його життя. Ні з подальшими, ні з попередніми.

ااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااا

Але було пов’язано з життям твоїх сина та онука, тато! — прошепотів Валерій. — Він і мені невідомо навіщо пропонував партію в шахи. Так, він був старший за мене років на десять.

Валерієві було більше тридцяти, коли народився Павло. А Лільчин батько був напевне старший за нього. Валерій повік не забуде пронизливого погляду сина полковника, який хотів здерти з нього якомога більше грошей за збезчещену дочку. Казав, що вони вірмени, що для них це важливо, що вони з тих народів, які мають цінності, на відміну від них. А також, виявилося, що син полковника в курсі всіх проектів, у яких був задіяний Валерій Івак, знав, де він читав лекції, в яких університетах, де друкував статті, який порядок гонорарів у тих закордонних часописів. Також він знав усіх, з ким Валерій ворогував. Валерієві стало моторошно. Перед ним сидів чи то Бог, чи то диявол, — власною персоною. Треба тікати, думав Валерій, а в чорних очах людини навпроти читалося: від мене не втечеш. І як це Павло втяг їх у таку історію? А тепер усе це здобуває інший вимір завдяки спогадам батька.

ااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااا

Тоді, в гостях у Гибарянів, Люба вперше побачила, в яких просторих квартирах живуть деякі кияни, коли більшість тулиться по слобідках, гуртожитках і комуналках. І той дім дуже схвилював її. Мешкали втрьох у просторих кімнатах зі старовинними меблями й картинами на стінах.

— Що треба робити, аби мати таку квартиру? — спитала вона, коли вони йшли назад. Спитала без заздрощів, із якоюсь гіркотою. Іван уже до того бачив помешкання Каламатних, бачив помешкання комбрига, де мешкав Вальтер Фальке. Але не міг поділитися з дружиною тими спогадами.

— Із таких квартир також виселяють, — після тривалого мовчання відповів Іван. А потім додав: — Те, що є в нас, теж має зовсім не кожний.

Коли родина Іваків обживала трикімнатну квартиру в сірому домі, з-за кордону почали надходити переклади «Ката». Приходили й гонорари від закордонних видавництв. Але не такі великі, як за вітчизняні видання й перевидання, бо Країна Рад лупила собі величезний податок за закордонні видання своїх письменників. Але честь була велика.

Іван Івак не знав жодної іноземної мови. Хіба що від життя «за німців» у нього лишилося знання латинських літер і правил читання німецьких довжелезних слів, яке йому пояснила Ельза Карлівна. «Der Scharfrichter» називалося його оповідання німецькою, яке прийшло з братньої НДР. Тут він навіть зазирнув у німецький словник, який був у нього ще в гуртожитку, а тепер стояв у солідній книжковій шафі зі скляними дверцятами в його кабінеті. Шарфрихтер, той, хто рихтує шарф, криво посміхнувся він.

Зі слов'янського світу народної демократії приходило знайоме «Kat» або ще знайоміше «Палач». З братньої Румунії прийшла публікація «Cal.au». І з дружньої Угорщини прийшла антологія радянської малої прози. Цією мовою взагалі нічого розібрати не можна було. Але своє ім'я Ivan Ivak він знайшов. То ж його оповідання угорською називалося «Hoher». Он воно як, Гогер, не знаючи, чи правильно вимовляє він те слово іноземною мовою, повторював автор назву свого оповідання.

Але найпотужніші, хоч і суперечливі, почуття закипіли в грудях Івана Івака, коли з далекої братньої Куби прийшов часопис із його оповіданням «Verdugo». Вердуґо! Яке могутнє слово! Наскільки потужніше, ніж просто собі «Кат»! Як добре, коли твої твори перекладаються багатьма мовами світу, хвалився він своїми закордонними публікаціями перед колегами з видавництва, спостерігаючи за їхньою реакцією. Він працював у видавництві, хоча гонорари Країни Рад дозволили б йому повністю зосередитися на творчій роботі. Але чоловік усе-таки має ходити на роботу, тим паче, що до редакції не треба поспішати на дев'яту ранку. Чи мав він пишатися, чи навпаки, обурюватись, коли довідався, що колеги називають його «Товариш Вердуґо»? Чи знали вони, де він працював раніше? Але ж нікому з них він нічого лихого не зробив. Вони й без нього писали одне на одного повідомлення, щоб зберегти за собою місце у видавництві, щоби, борони Боже! не працювати в середній школі чи в заводській багатотиражці.

— А англійською твого геніального тексту ще не переклали? — питав його син Валерій. Він знає чимало різних іноземних мов завдяки навчанню на престижному факультеті університету, куди прилаштував тато. У Країні Рад платного навчання не було, все було для народу. Але були такі факультети, куди народ учитися не пускали,