Євгенія Анатоліївна Кононенко - Останнє бажання

з останніх сил повернув голову в той бік, звідки лунав той голос. На купі книжок у кутку захаращеного редакційного кабінету сидів знайомий чоловік із пишною чуприною й веселими вогниками в очах. То він вимкнув «Смєло, таваріщі, в ногу» і сказав іншому послабити мотузку. А їм же ж та пісня звучала до останнього… подиху… о Господи, як нестерпно, коли не дають дихати! Тортури страшніші за найстрашнішу хворобу. Я вже тепер це знаю.

Габріель Деус підвівся і зробив крок до свого колишнього ката. Він був у білих шатах, а на шиї в нього було щось яскраве.

— Тож яке ТВОЄ останнє бажання, Іване?

— Молитва! Та, яку ти проспівав у кімнаті мінус тридцять один перед шибеницею. П'ятдесят год тому! — я чомусь висловився так, як говорила моя бабуся. — Почути і вмерти…

І я знову почув те, що співав Габріель Деус тої ночі. Я нічого не бачив, але чув неймовірний спів невідомо якої релігії, — чи всіх релігій, які тільки існують у світі людей. Спів звучав, може, кілька секунд, а може, й кілька хвилин. А потім на кілька секунд, чи на кілька хвилин, чи на кілька годин накотився великий спокій, якого, як я гадав раніше, на цьому світі не буває.

Зараз усі пішли, і в кабінеті порожньо. Можливо, я ще проживу деякий час. І знову ходитиму сюди. Але остання чільна подія мого життя вже сталася. І я зміг записати про неї в зошит із цуценятком, в якому тепер списано всі сторінки.

ااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااا

А тепер Ліліт Гибарян до будинку по вулиці Толстого йде без свого хлопця.

— Всі пішли, але пані Софія ще в себе, — сказав їй вахтер.

Ліліт піднялася на третій поверх, увійшла в офіс видавництва «Ліліт». Якщо вона й приходить сюди, то коли працівники йдуть додому.

У вірменів Ліліт — дуже поширене ім’я, його дають чи не кожній п’ятій вірменській дівчинці, і воно майже втратило свою глибоку біблійну символіку. Але не у випадку Ліліт Гибарян.

— Ти не заперечуєш, якщо я назву видавництво твоїм іменем? — спитала її Софія Зот кілька років тому.

— У Вірменії так названо безліч кав’ярень і салонів краси, — відповіла Ліліт Гибарян.

— Але мені хочеться повернутися до прадавнього сенсу твого імені. Ти не заперечуєш?

— Твоє ім’я також дуже символічне, із прадавніми сенсами, — відповіла Ліліт.

— Але воно вже настільки затерте, що мало хто бачить у ньому бодай якийсь сенс.

— Так само й моє ім’я у Вірменії.

Ліліт проходить темними кімнатами, стукає у замкнені двері. Їй відчиняє гарна жінка невизначеного віку. Це Софія Зот. Вона привітно посміхається Ліліт, запрошує її до свого кабінету.

— Заходь, сідай.

Жінки деякий час мовчать. Вони зараз саме в тій кімнаті, де колись був портрет ченця в гостроверхому каптурі. А тепер там портрет людини з пишним волоссям, із уважним поглядом, аж не віриться, що то очі на світлині. Фотограф відзняв ту людину, коли віяв вітер. На портреті тріпочуть її пишне волосся й барвистий шалик.

— Що це за жінка, Софіє? Чи це чоловік? — нарешті наважилася спитати Ліліт. Вона знає: якщо Софія не захоче, вона не дасть відповіді.

— Це щось більше, ніж жінка чи чоловік… То я беруся видавати ваше «Останнє бажання». Текст наберуть мої працівники. Спробуємо зробити все, щоби рукописний оригінал не зник. Але цього я обіцяти не можу.

— Зрештою, важливіша книга, — відповіла Ліліт.

— А коли вже ти мені принесеш свою книгу? — спитала Софія.

— Дід ніяк не помре у Вірменії, — якось невлад відповіла Ліліт.

— Він і досі в монастирі? — спитала Софія.

— Йому звеліли піти звідти. Хоча він стільки грошей пожертвував на той монастир. Він живе у хижці поряд. Йому скоро сто років. Але він і досі не знає, яке його останнє бажання.

— Дописуй книгу. Ти допоможеш йому. Що ти питимеш?

— Як справжня вірменка, я питиму добрий коньяк. І в тебе такий є. Такий, який був для останнього бажання засуджених на смерть. Але який випивали кати.