Євгенія Анатоліївна Кононенко - Російський сюжет

Він молодий, розумний, добре освічений, має патріотичні почуття. Але в результаті непорозуміння змушений тікати з України. Бо він на рідній землі — зайва людина, «лишний человек».
Все в його житті чомусь складається за російським сценарієм.
То доки тяжітиме над українцями фатум «російського сюжету»?
Честь України, як завжди, рятує жінка…
Нова книга Євгенії Кононенко — про любов і про пошуки власної ідентичності, про призабуті обставини безтямного українського життя останніх років імперії та перших років незалежності і про можливість зустрічі серед Атлантики на протягах сьогоднішнього глобалізованого світу.
В художньому оформленні книжки використано роботу Т.Шевченка «Катерина».

Пам ’яті моєї матері

Подруга його матері, Ірина Романівна, жила в дореволюційному будинку на Львівській площі, і її житло, коли він був дитиною, справляло на нього неймовірне враження. Венеціанські вікна, які виходили на стару частину міста, високі стелі, картини на стінах — усе це так відрізнялося від того, що він мав із батьками на Вітряних Горах. Кімната Ірини Романівни була не в ізольованій, а в комунальній квартирі, і в ній, окрім вхідних дверей, були ще одні, завжди зачинені, перед якими стояла широка етажерка. Ті двері напевне вели в кімнату комунальних сусідів. Одначе він думав, що вони ведуть у якийсь інший світ. Коли вперше спитав Ірину Романівну, що буде, якщо їх відчинити, вона пошепки відповіла: якщо це зробити необережно, можна потривожити дуже могутніх чаклунів!

Відтоді, як він живе в Америці, та кімната іноді сниться йому, хоча свідомо він її ніколи не згадує. Сняться смугасті позолочені шпалери, високі вікна й дахи старих будинків за ними. І от він відсуває етажерку, відчиняє ті загадкові двері та опиняється в ретельно побіленій кімнаті сільського дому, де майже немає меблів, лише стіл із лавами посередині, які, наче у дзеркалі, відображаються на добре пофарбованій підлозі. Він робить крок по тій білій кімнаті й відчуває моторошний протяг. А на стіні похиле свічадо, в яке йому потрібно зазирнути. А Ірина Романівна кричить йому: Женю, ти куди? ану назад! Він прокидається з відчуттям великого смутку, що так і не побачив чогось надзвичайно важливого.

Ясного жовтневого дня п’ятеро осіб мляво жували просто неба на пагорбі посеред широкої рівнини американського Середнього Заходу. Вони сиділи на складаних стільцях навколо так само складаного столу перед пінопластовими тарілками та паперовими стаканчиками. Від’їхали на десяток кілометрів від університетського містечка, залишили машину біля дороги та облаштувалися тут, на пагорбі посеред прерії.

Товариство складалося з двох жінок, одну з яких можна було кваліфікувати як жінку трохи за сорок, другу — як жінку сильно за сорок, двох чоловіків таких самих вікових категорій та підлітка п’ятнадцяти років. Підліток на ймення Мирослав був сполучною ланкою цього товариства. Чоловік і жінка трохи за сорок були його давно розлученими батьками. Жінка й чоловік під п’ятдесят — відповідно, новим подружжям його батьків, з якими прагматичний хлопець був чи не в кращих стосунках, ніж із рідними батьками.

— Як добре, що ви з маман розлучилися і взяли нові шлюби, — сказав батькові синочок цього ранку, сідаючи в авто, коли татова дружина Дуня Гурман відпровадила їх до торговельного центру на закупи. — Як було би нецікаво всім разом жити з дідом і бабою на Пушкінській!

Помешкання покійного діда, професора Небувайка, на вулиці Пушкінській у Києві, досить велике не лише за радянськими, а й за пострадянськими мірками. У тих чотирьох великих кімнатах Мирослав після смерті діда живе вдвох із бабусею. І періодично навідується то в Камарґ до мами з її Тьєрі, який має успішний ресторанний бізнес на півдні Франції, то сюди, до тата з Дунею Гурман, професором русистики в місцевому університеті. Зараз хлопець житиме у Сполучених Штатах цілий рік. Він уже почав навчання в місцевій школі, живе в домі батька й Дуні. А зараз до них у гості приїхала мама зі своїм Тьєрі. Звісно ж, ненадовго. Американські будинки мають по чотири спальні нагорі зовсім не для того, щоб у кожній з них хтось жив. Та й сам склад товариства: колишні подружжя, нові подружжя, навіть за умов культивованої коректності американського суспільства, не повинні тривалий період зосереджуватися під одним дахом.

Зрештою, що таке політична чи будь-яка ще коректність? Це зуміти змусити себе не кипіти, коли все в тобі кипить. Не можна сказати, що в цьому товаристві, яке щойно перестало жувати і мляво стежить за прудкими ластівками над прерією, цей виїзд на природу пробудив бурхливий вир приспаних пристрастей. Але давні іскорки все-таки, буває, спалахують і ледь тривожать. Єдиний, хто нічим не переймається, це Мирослав. Чи не тому, що він єдиний добре говорить усіма чотирма мовами цих людей, а інші знають щонайбільше три з половиною, як мама, що англійською говорить суттєво гірше, ніж французькою. Решта знає ще менше мов.

Попервах Дуня спробувала домовитися про спільну мову пікніка. Бо ж її чоловік, Євген Самарський, весь час перекидається українськими фразами зі своєю колишньою дружиною Ладою Небувайко-Жіоно, яких Дуня не розуміє, то ж щоразу опиняється у трохи неоднозначній ситуації. Дуню непокоїть саме це нерозуміння, а не те, що в її чоловіка з його колишньою дружиною збереглися залишки спільної мови. Не тільки в сенсі української, а в дещо ширшому сенсі.

Ладу Дуня величає Клавою, і навіть Клавочкою. І Клавдія Небувайко, яку в Україні всі називали винятково Лада, озивається на Дунину «Клаву». Коли це почув її син Мирослав, то зареготав: Клава! Клава! І тицяв у матір пальцем. Як він пояснив своїй маман, там, у Києві, сказати дівчині «ти Клава» — те саме, що сказати їй «ти дурна». Лада давно стала Клодін для свого Тьєрі, бо «Ляда» — то для нього автомобіль, а не жінка. І вона також довго сміялася разом зі своїм сином, а коли пересміялася, згадала, що в її шкільні роки аналогічну функцію в молодіжному «базарі» виконувала «Дуня».

— А моя мати постійно ставила платівку «Дуня-тонкопряха», поки не заїздила програвача, — сказав Євген.

— Пам’ятаємо і твою маму і той програвач, — зі світлою ностальгійною усмішкою зітхнула Лада. — До речі, ось хто підтримав би твою жону в її натхненній русофілії.

Це тепер у Лади