Євгенія Анатоліївна Кононенко - Останнє бажання

я страчую ката свого народу. Я страчую того, хто стратив майбутнє моєї країни, Країни Рад. І рука моя не тремтітиме, коли я одягну зашморг на шию ката!

Десь так. Іван Івак читав «Ката» на засіданні студії «Світле майбуття». Студійці аплодували його патосу. Василь Правда сказав, що рекомендуватиме його оповідання до друку в журналі «Батьківщина».

А після публікації в «Батьківщині» стало можливим думати і про книжку, куди увійшла б і повість, і кілька оповідань.

Іван Івак пишався «Катом». Обдурив я їх, обдурив, тріумфувало його єство. «Я ж тобі казав», шепотів йому на вухо його внутрішній порадник.

Іван вирішив показати свій твір Магдалині Дмитрівні. Ось хто добре зрозуміє його!

— Її нема. І завтра не буде, — сказали йому в реєстратурі поліклініки.

— А де вона тепер працює? Де? — допитувався він у жінки в білому халаті за склом.

Не отримавши відповіді, він, сам не знаючи, чому саме, спитав у прибиральниці в коридорі, куди поділася травматолог Магдалина Дмитрівна.

— Її забрали. Ще рік тому, — відповіла прибиральниця, човгаючи своєю шваброю та більше не помічаючи його.

Он воно як! Він пішов із поліклініки не в той бік. Тяжко було, що ця жінка зникла, ще тяжче було те, що не було з ким поділитися про зникнення жінки, яка так допомогла йому.

Іван довго мовчки оплакував Магдалину Дмитрівну. Він намагався пригадати обличчя жінки, яку бачив лише один раз. Чи була вона висока на зріст? Вона постійно сиділа за своїм столом. Вона була, як то кажуть, «із колишніх», тобто і манерами, і зовнішністю була схожа на жінку ніяк не робітничо-селянського походження. У неї була висока зачіска, гарні сережки, які привертали увагу, світлі очі, сиве, але все одно дуже гарне пишне волосся. Іван дивився в її обличчя, коли розмовляв із нею. Є надія, що її не засудили до вищої міри, а відправили в табори, з яких вона вернеться. Сподіваюся, так воно і сталося. Але Іван більше ніколи нічого не чув про ту жінку.

А по кількох роках помре комунальна сусідка Ірина Василівна.

— Вона була прибиральницею, — скаже в день її смерті Люба, яка доглядатиме хвору. І лише згодом, коли помиратиме Люба, Іван Івак збагне, що до чого. А тоді він уже демобілізується з органів. Але стане членом Спілки письменників, звідки й принесе клопотання про те, щоби зайняти кімнату Ірини Василівни. Тим паче, що коли Ірина Василівна тільки-но захворіла і злягла, вони з Любою оперативно зачали дочку Іру, розуміючи, що згідно з нормативами Країни Рад третю кімнату на трьох їм не дадуть. Іра народилася вчасно, саме тоді, коли сусідка звільнила кімнату.

ااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااا

Батько не знав, наскільки глибокими були мої особливі стосунки з Іриною Василівною, подумав Валерій. Він вірно написав кілька сторінок тому, що для багатьох бабуся означала більше, ніж батьки. Вона мені була за бабусю. Я ніяк не можу сказати, що мене не любили батьки. Мати завжди мене обціловувала, аж я надовго зненавидів фізичні дотики. Ірина Василівна ніколи не жмакала мене, хіба що брала за руку, коли переводила через дорогу. За що я любив ту прибиральницю? А за що діти люблять дорослих? За те, що дорослі спілкуються з ними, як із дорослими. Так, вона розповідала мені, як відмивають від підлоги залишки людини. І то була повна довіра.

— Ти ж не підведеш Ірини Василівни, Валерію? — одного разу спитала вона.

Тоді, у Країні Рад, іще за Сталіна, прибиральниця камери смертників… ні, навіть не тої камери, а якихось іще страшніших приміщень, довіряла малолітці, коли люди не довіряли власній тіні. Вона жодного разу не сказала мені, чи зле, чи добре чинили ті люди, за якими вона прибирала. Чисто-чисто прибирала, щоб і сліду не було! Вона просто говорила: було так. Я була свідком того, про що мало хто знає. Про це нікому не розповідають. Чому? А щоб ніхто не знав. А я розповідаю тобі, бо ти не підведеш Ірину Василівну. Аби ти знав те, про що не знає ніхто. Бо я помру, і ніхто не знатиме. Мій чоловік, дід Денис помер. Моя дочка Ларочка померла. Її німці вбили? Ні, не німці. Не німці. Ірина Василівна починала схлипувати, і Валерій не розпитував її, знав, що одного дня вона сама розкаже. А я не переповім цього нікому-нікому!

ااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااا

— Іра-квартира, — назве сестру старший брат Валерик, натякаючи, що, якби не перспектива займати помешкання, її ніхто не зароджував би. Валерик сумуватиме за прибиральницею Іриною Василівною, яка була його нянею, фактично була йому за бабусю, і скаже, що, краще би жила бабуся Ірина, а Іри-квартири не було. Згодом брат і сестра, попри велику різницю у віці, подружаться.

А оповідання Івана Івака «Кат» увійшло до шкільних підручників. Потім панівна ідеологія Країни Рад дещо змінилася, і подальші автори вже не вміщували «Ката» у свої підручники рідної мови. Але статус автора, чиї твори вивчають у школі, за Іваном Іваком зберігся. Він писав інші речі, які видавались і перевидавались, за які приходили щедрі гонорари. Вони їздили до Криму всією родиною. Щоправда, до того розкішного санаторію з білими колонами, де вони з Любою, ще бездітні, познайомилися з Маріетою та Григором Гибарянами, вони потрапити вже не могли.

Іваки не стали дружити сім'ями з Гибарянами. Люба образилася, коли відчула, що дружина полковника не товаришуватиме з дружиною сержанта. І без того їм приділили багато уваги у санаторії в Криму. Але одного разу вони були в них у гостях у великому помешканні Гибарянів на вулиці Толстого. Про запрошення