Летиція Коломбані - Коса. Сплетіння долі

Разом вони виконали ритуал Панчатиртхі Ятра, сенс якого полягає в тому, щоб у певному порядку скупатися у п’ятьох місцях священної ріки. Завершили свою подорож вони жертвоприношенням у Золотому храмі, як того вимагає звичай. Сміта ішла за своїми батьками та братами, дозволяючи їм вести її. Спогади про цю подорож, що справила на неї неабияке враження, досі живуть у її серці. Особливо їй запам’ятався гхат Манікарніка, на якому відбувається кремація тіл померлих. Вона досі згадує про поховальне вогнище, як на ньому виднілося тіло літньої жінки. За традицією її обмили в Гангу та витерли перед тим, як спалити. Сміта нажахано дивилася, як перші язики полум’я несміливо торкалися тіла померлої, аж поки вогонь не накинувся на нього з пекельним сичанням. Як не дивно, близькі померлої жінки не здавалися сумними, навпаки – вони мало не раділи moksha своєї родички, її звільненню. Деякі з них говорили між собою, хтось грав у карти, а ще хтось навіть сміявся. Вдягнені в біле вбрання даліти працювали там і вдень, і вночі – кремація, як і будь-яка нечиста робота, призначена для них самим світопорядком. Крім того, їм доводилося займатися постачанням деревини та хмизу для вогнищ, які вони підвозили човном до гхатів. Сміта згадує ті гори величезних колод, що лежали вздовж набережних, чекаючи своєї черги. А за кілька метрів звідти стояли корови та пили воду з річки, не звертаючи уваги на події, що розгорталися на березі коло них. Трохи далі чоловіки, жінки та діти здійснювали ритуальні омивання – за звичаєм треба зайти в Ганг та пірнути з головою, щоб очиститися. Інші влаштовували тут же весільні церемонії, грайливі та барвисті, співаючи священні псалми чи народні пісні. Дехто просто миє посуд або навіть пере в річці. Подекуди вода була аж чорна, інколи на хвилях пропливали квіти й лампадки – паломницькі підношення богам, а час від часу можна було побачити напіврозкладені туші тварин, навіть людські скелети – зазвичай після кремації попіл розвіюють над річкою, але багато сімей не можуть дозволити собі оплатити повне спалювання, тож вони кидають тіла померлих родичів у річку напівзгорілими або й узагалі неушкодженими.

Сьогодні Сміту ніхто не веде за собою, вона не може вхопитися за чиюсь руку, щоб заспокоїтися, – поруч із нею тільки дочка. Вони опинилися сам на сам із безликим натовпом прочан і тепер намагаються зрозуміти, куди їм іти. Залізничний вокзал розташований у самому центрі міста, далеко від того місця, куди привіз їх автобус.

На вулицях Лаліта зачаровано розглядає вітрини магазинів, у яких продаються чудернацькі штукенції – одна дивніша за іншу. Тут і пилосос, і соковитискач, а там он – ванна, раковина, унітаз. Лаліта ніколи цього не бачила. Сміта зітхає, їй хотілося б іти швидше, але через цікавість дитини вони змушені раз у раз сповільнювати ходу. Вони натрапляють на групку школярів у коричневій формі, що крокують, тримаючись за руки. Сміта помічає заздрісний погляд її дочки, яким вона дивиться їм услід.

Нарешті перед ними виростає вокзал Варанасі-Кант. Перед ним буяє справжнє людське море – це один із найбільш завантажених вокзалів країни. У центральній залі це море розливається маленькими струмочками у напрямку віконечок кас. Скрізь стоять, сидять або й лежать чоловіки, жінки та діти, чекаючи на свою чергу протягом кількох годин, а іноді навіть днів.

Сміта намагається пробратися поближче до кас, оминаючи зазивал. (Користаючись із сум’яття або розгубленості туристів, вони за кілька рупій пропонують їм свої поради, при цьому досить ненадійні.) Сміта займає місце в одній із чотирьох черг – у кожній не менше сотні чоловік, доведеться зачекати. Лаліта вже страшенно втомилася – вони провели в дорозі цілий день надголодь, а подолали ледве сто кілометрів. Найскладніше ще чекає на них попереду, Сміта знає це.

Коли вона нарешті підходить до віконечка, надворі вже ніч. Касир відверто дивується, коли вона просить продати їй два квитки до Ченнаї на цей самий день. «Квитки треба бронювати за кілька днів, – відповідає він, – в останню хвилину ніколи немає місць. Ви не бронювали заздалегідь?…» Сміта відчуває, як сили покидають її від самої лише думки про те, що їм доведеться провести ніч тут, у священному місті, де вона нікого не знає. Монет, поцуплених у брахмана, ледве вистачить на те, щоб заплатити за квитки третього класу і трохи поїсти, а вже про готель чи навіть якусь нічліжку годі й говорити. Сміта наполягає: вони мусять поїхати якомога швидше. Вона не вагаючись підсовує касиру ще кілька монет, що були відкладені на їжу. Той оторопіло дивиться на неї та, зціпивши жовті зуби, щось бурмоче собі під ніс. Він зникає, а за мить повертається, тримаючи в руках два квитки «sleeper class»,[50] найдешевшого класу, на поїзд, що вирушає завтра. Нічого кращого запропонувати він не може. Уже згодом Сміта дізнається, що ці квитки продаються всім охочим – у вагонах цього класу немає обмежень на кількість пасажирів, через що вони постійно переповнені. Касир зіграв на її довірливості, щоб витягнути з неї кілька рупій, – на жаль, зрозуміє вона це надто пізно.

Лаліта, виснажена, заснула в неї на руках. Сміта намагається пробратися кудись, де можна сісти. Скрізь – на платформах, на вокзалі – пасажири готуються перебувати ніч. Ті, кому пощастило найбільше, вкладаються та засинають. Сміта сідає в кутку, просто на землю, неподалік від вдягненої у все біле жінки, коло якої сидять двоє маленьких дітлахів. Лаліта прокидається – їй хочеться їсти. Сміта витягує з сумки пляшку з водою – там лишається трішечки, хіба що на дні, більше нічого немає. Дівчинка починає плакати.

Жінка в білому, яка сидить неподалік, саме дає дітям печиво. Вона дивиться на Сміту, на заплакану дівчинку в неї на руках. Відтак підходить і пропонує розділити з ними їхню нехитру вечерю. Сміта здивовано дивиться на неї: не звикла, щоб їй приходили на допомогу, вона ніколи не просила милостині. Хоч би як не складалося її життя, вона завжди жила з гідністю. Якби вона була сама, то, ймовірно, відмовилася б, але Лаліта настільки слабка, настільки маленька, що не витримає без їжі. Сміта бере з рук жінки банан і печиво та дякує їй. Лаліта жадібно накидається на їжу. Крім того, у вуличного торговця жінка купує імбирний чай та пропонує їм пригоститися – Сміта охоче приймає цю пропозицію. Гарячий чай із різким смаком приводить її до тями. Жінка – її звуть Лакшмама – зав’язує розмову. «Куди