Габріель Гарсія Маркес - Записник з моїми сумними курвами

...нова книга Маркеса вийшла мільйонним тиражем, рекордним для іспаномовних країн, і відразу очолила списки бестселерів. Майже половина накладу розійшлася у перший же тиждень. Чи посприяло цьому перчене слово на обкладинці? Можливо. Синонімічний ряд слова «повія» в іспанській мові не менш розлогий, аніж в українській, проте Ґабо вжив найбрутальніше. Маестро красного письма вкотре пожартував, «непристойною» є лише назва. Насправді його «записник з курвами» — це щемлива й іронічна оповідь про перше кохання, про старість, про життя…
Галина Грабовська

Ґабріель Ґарсіа Маркес

Записник з моїми сумними курвами

— Тільки не робіть ніяких лихих витівок. І пальця в рот сплячій дівчині теж не стромляйте, — остерегла старого Егуці жінка в готельчику.

(Ясунарі Кавабата, «Сплячі красуні»[1])

1

Коли мені виповнювалось дев’яносто, я захотів подарувати собі ніч божевільного кохання з юною незайманкою. Згадав про Розу Кабаркас, господиню підпільного закладу, яка мала звичай сповіщати найкращих своїх клієнтів, коли у неї з’являлося щось свіженьке. Жодного разу не піддавсь я на цю чи якусь іншу з багатьох її непристойних спокус, та вона не вірила у чистоту моїх принципів. «Моральність — це також питання часу, — казала з єхидною посмішкою, — от побачиш». Вона була не набагато молодша за мене, і я не чув про неї купу літ, цілком можливо, що вона вже померла. Втім, при першому ж дзвінку я впізнав у телефоні її голос і без жодних вступних слів випалив:

— Сьогодні — так.

Вона зітхнула: «Ох ти, бідний мій мудрецю, щезаєш десь на двадцять років і повертаєшся лише для того, щоби просити про неможливе». Ремесло відразу ж взяло гору, і вона запропонувала мені на вибір з півдюжини чудесних варіантів, але так, — усі вони були вживані. Я напосівся, що ні, це має бути незаймана дівчина і цієї ж ночі. Вона стривожено запитала: «Що ти хочеш перевірити?» «Нічого, — відповів я, поцілений туди, де найбільше боліло, — я добре знаю, що можу, а що ні». «Мудреці, — сказала вона незворушно, — знають усе, але не зовсім: єдині Діви, які лишилися на світі, це ви, народжені у серпні. Чом ти не замовив це у мене загодя?» «Натхнення не попереджає наперед», — відказав я. «То зачекай», — мовила вона, завжди розпусніша за будь-кого з чоловіків, і попросила дати їй два дні на те, аби перетрусити увесь ринок. Я всерйоз заперечив, що в такому ділі, як оце, в моєму віці кожна година дорівнює рокові. «Тоді нічого не вийде, — сказала вона безапеляційно, — але пусте, це навіть збуджує, чортяко. Я подзвоню тобі за годину».

Нема потреби цього говорити, бо по мені це видно за милю: я бридкий, сором’язливий і анахронічний. Але постійне небажання бути таким спонукало мене вдавати протилежне. Аж до сьогоднішнього дня, коли я з власної волі вирішив оповісти собі, яким я є насправді, бодай лише для того, аби заспокоїти свою совість. Розпочав я з дзвінка до Рози Кабаркас, бо тепер розумію, що то був початок нового життя в такому віці, коли більшість смертних уже мертві.

Я живу в будинку колоніального стилю на сонячній стороні парку Сан Ніколяс, в якому провів увесь свій вік без жінки, без грошей, в якому жили і померли мої батьки і де мав намір безболісно померти я сам, якогось далекого дня, коли мені самому цього схочеться, у тому ж ліжкові, в якому народився. Мій батько купив цей дім на відкритому аукціоні наприкінці XIX століття, перший поверх віддав в оренду під розкішні крамниці консорціуму італійців, а другий лишив собі, аби жити там в мирі та злагоді з донькою одного з них, Флоріною де Діос Каргамантос, видатною виконавицею Моцарта, поліглоткою і прихильницею Ґарібальді, найвродливішою і найталановитішою жінкою, яка жила коли-небудь в нашому місті — моєю матір’ю.

Це просторий і світлий будинок, з потинькованими склепіннями і флорентійською мозаїчною підлогою, з чотирма скляними дверима, які виходять на відкриту галерею, де моя мати березневими вечорами сідала разом зі своїми італійськими кузинами співати любовні арії. Звідси відкривається панорама парку Сан Ніколяс з собором і пам’ятником Христофорові Колумбу, а ще далі — пакгаузи річкової пристані і безмежний обшир гирла ріки Магдалена завширшки двадцять миль. Єдиною невигодою будинку є те, що протягом дня сонце переходить від вікна до вікна, й тому треба заслоняти їх усі, якщо хочеш подрімати під час сієсти в гарячій сутіні. Коли у тридцять два роки я залишився один, то перебрався до кімнати, яка раніше була опочивальнею моїх батьків, пробив із неї вхід до бібліотеки і почав збувати з аукціону те, що вважав непотрібним для життя, і так зрештою спродав майже усе, за винятком книжок і механічної піаноли.

Упродовж сорока років я роздував телеграми в «Діаріо де ля Пас», іншими словами, відтворював і викінчував місцевою прозою перехоплені нами у зоряному просторі світові новини, що передавались на коротких хвилях чи азбукою Морзе. Тепер на пенсію з тієї вимираючої професії я можу лише так-сяк прохарчуватися, ще менше дає на прожиток моя пенсія вчителя іспанської та латинської мов, майже нічого не дістаю я за недільний допис, який незмінно пишу ось уже понад півстоліття, і зовсім нічого — за музичну і театральну хроніку, яку публікують мені з ласки, коли приїздять відомі виконавці.

Ніколи чогось іншого, відмінного від писання я не робив, але не маю ні покликання, ні здібностей письменника, зовсім не обізнаний із законами драматичної композиції, і якщо вплутався у цю справу, то лише тому, що вірю у світло безлічі книжок, які перечитав за своє життя. Відверто кажучи, я є уламком роду без слави і заслуг, якому нічого було би передати у спадок тим, хто його переживе, якби не сталося те, про що я маю намір розповісти як можу у цих нотатках про моє велике кохання.

У той день, коли мені виповнювалось дев’яносто, я прочуняв, як завше, о п’ятій ранку. Єдине, що мав зробити, позаяк то була п’ятниця, це написати свій допис, який публікувався щонеділі в «Діаріо де ля Пас». Симптоми світання були ідеальними для того, аби не почуватися щасливим: у мене цілу ніч нили кості, пекло у дупі, а надворі після тримісячної посухи гриміла гроза. Поки я купався, наспіла кава, я випив одне горнятко, підсолодивши її натуральним медом, з’їв дві оладки з маніоку і вбрався у домашню полотняну робу.

Темою моєї замітки того дня — чом би й ні — були мої дев’яносто літ. Я ніколи не думав про вік як про течу з посудини, що вказує людині, скільки їй залишилося жити. Ще зовсім дитиною я почув, що коли хтось умирає, воші, які плодяться в чуприні, нажахано розбігаються подушками на сором родині умирущого. Це стало мені такою наукою, що, йдучи до школи, я дозволив обчикрижити себе «під нуль», та ще й досі ті кілька волосин, які у