Летиція Коломбані - Коса. Сплетіння долі

гуркотом проносяться вантажівки. Лаліта тремтить, наче листочок на вітрі; Сміта розуміє, що їй лячно, що дитина ніколи не заходила так далеко від рідного села. За цим шосе на них чекає новий світ – незнайомий і небезпечний.

Сміта розчищає від гілок схованку – велосипед і досі там. Але пакуночок з їжею, що вона підготувала, лежить пошматований у канаві неподалік – мабуть, голодний собака чи щури поласували їхнім пайком. Від нього майже нічого не лишилося… Доведеться продовжувати подорож надголодь – іншого виходу немає. Зараз у Сміти немає часу шукати харчі. Вже скоро жінка брахмана витягне слоїк із рисом перед тим, як піти на базар. Чи подумає вона відразу на далітку? Чи побіжить, стривожена, до чоловіка? Чи кинуться вони їй навздогін? Нагараджан, либонь, уже помітив їхню відсутність. Ні, часу шукати їжу нема, треба рухатися далі. Принаймні пляшка з водою на місці – цим вони й поснідають.

Сміта садовить Лаліту на багажник і сама сідає на велосипед. Дівчинка міцно обіймає її за стегна, причепившись до неї, наче той гекон – зеленувата ящірка, яких повно в помешканнях і з якими так люблять бавитися діти. Сміта не хоче показати їй, що й сама тремтить. Численні Tata Trucks[49] з оглушливим ревищем обганяють їх на вузькій дорозі. Тут не існує жодних правил дорожнього руху – пріоритет завжди в того, хто більший. Сміта дрижить, міцніше стискає кермо, щоб не впасти – падіння на цьому шосе рівнозначне смерті. Ще трохи, і вони виїдуть на трасу NH56, що пролягає між Лакхнау та Варанасі.

Тепер вони сидять на узбіччі. Сміта обтирає ганчіркою обличчя собі та Лаліті – обидві вкриті пилом. Вони вже дві години чекають на автобус. Якби ж то знати, чи він узагалі сьогодні буде. Розклад руху транспорту тут, м’яко кажучи, орієнтовний, навіть швидше гіпотетичний. Коли автобус нарешті під’їжджає, стає помітно, що він уже забитий вщерть – двері ледве відчиняються через купу народу всередині. Проштовхатися туди просто неможливо. Деякі люди відразу вилазять на дах – вони подорожуватимуть просто неба, учепившись за бічні рейки. Сміта бере доньку за руку і так-сяк протискається до салону. Їй вдається знайти половину вільного сидіння майже в самому кінці автобуса – що ж, їм вистачить того на двох. Тепер вона намагається продертися назад до виходу, щоб забрати велосипед, який лишився на узбіччі. Справа ця досить ризикована: у проході штовхається купа народу, яким нема де сісти, що роздратовано лаються між собою. Одна жінка везе з собою курей, що обурює її сусіда. Раптом Лаліта зойкає, тицяючи пальцем у шибку: там, біля автобуса, якийсь чолов’яга осідлав велосипед і швиденько змивається звідти. Сміта блідне: якщо вона кинеться йому навздогін, є ризик, що автобус поїде без неї. Водій уже завів двигун, що тепер дрижить, порикуючи. Сміті нічого не лишається, крім як повернутися знехотя до місця та дивитися, як віддаляється це зужите залізяччя, яке вона колись давно купила і збиралася виміняти на їжу.

Автобус потроху рушає. Лаліта притискає обличчя до задньої шибки, щоб не пропустити чогось цікавого в цій подорожі. Раптом вона вигукує:

– Тато!

Сміта аж підскакує на сидінні. Озирнувшись, вона помічає, як на дорогу вибігає Нагараджан. Він біжить до автобуса, який щойно рушив. Сміта відчуває, як сили полишають її. Чоловік поспішає, намагаючись наздогнати їх, а на його обличчі відбивається якась суміш незбагненних емоцій – жалю, сум’яття, ніжності, гніву? Автобус набирає швидкість, і він лишається далеко позаду. Лаліта починає рюмсати, б’є долонькою об шибку, а тоді повертається до матері, дивлячись на неї заплаканими очима, благаючи про допомогу:

– Мамо, скажи їм, хай зупиняться!

Сміта знає, що марно намагатися зупинити автобус. Їй навіть не вдасться проштовхатися до водія. А якби і вдалося, то навряд чи він погодився б пригальмувати – або звелів би їм вийти з автобуса. Так ризикувати не можна. Постать Нагараджана щосекунди зменшується, поки не перетворюється на невеличку цятку десь на обрії, та він не зупиняється і продовжує свій даремний забіг. Лаліта ридає. Нарешті її батько зникає з поля зору. Можливо, навіть назавжди. Дитина устромляється носиком матері в шию.

– Не плач. Він приєднається до нас пізніше.

Сміта намагається зробити так, щоб її голос звучав якомога переконливіше, ніби їй хотілося запевнити саму себе в правдивості цього припущення. Проте ніхто не може знати цього точно. Вона загадується, від чого ще їм доведеться відмовитися, поки завершиться їхня подорож. Утираючи доньчині сльози, вона крадькома торкається зображення Вішну, захованого під сарі. «Все буде добре», – переконує вона себе. Нехай на шляху на них чекають сотні випробувань – Вішну все одно поруч, зовсім поруч.

Лаліта заснула. Сльози на її обличчі висохли, лишивши по собі тільки білуваті борозни. Крізь запилену шибку Сміта роздивляється пейзаж. Автобус їде повз похилені хижки, поля, авторемонтну станцію, школу, рештки поламаних вантажівок, стільці під столітнім деревом, стихійний базар, продавців, що сидять тут-таки, на землі, пункт прокату мопедів останніх моделей, озеро, склади, зруйнований храм, рекламні вивіски, жінок у сарі, що несуть на головах кошики, трактор… Їй спадає на думку, що вся Індія перебуває ось тут, на узбіччі шосе, в цьому безіменному хаосі, в якому змішується давнє й сучасне, чисте та мерзенне, священне та нице.

Із запізненням на три години (поламана вантажівка перегородила шлях) автобус нарешті прибуває на вокзал Варанасі. Він одразу ж випльовує свій уміст: чоловіків, жінок, дітей, валізи, курей і все, що пасажири примудрилися запхати нагору, під низ та в проходи автобуса. Серед багажу навіть видно козу – якийсь чоловік знімає її з даху, а Лаліта дивиться на це округленими від подиву очима, не розуміючи, як же кізка змогла там опинитися.

Щойно встигли Сміта з Лалітою вилізти з автобуса, як їх уже підхоплює бурхлива енергія міста. Усюди сновигають автобуси, автівки, рикші, вантажівки з прочанами – усі поспішають до Гангу, до Золотого храму. Варанасі – одне з найстаріших міст у світі. Сюди приїздять, щоб очиститися, поринути в медитацію, взяти шлюб, а також для того, щоб поховати своїх близьких, а іноді навіть щоб померти самим. На гхатах, кам’яних набережних, що сходами спускаються до Ganga Mama, як називають тут цю річку, пліч-о-пліч кружляють життя та смерть, день і ніч у своєму нескінченному балеті.

Лаліта зроду-віку не бачила нічого подібного. Сміта раніше розповідала їй про це місто, в якому вона колись була ще дитиною, коли її батьки вирушили сюди на прощу.