Летиція Коломбані - Коса. Сплетіння долі

Вона пішла до Курста, щоб мати чисте сумління, аби розповісти йому про помилки, яких припускається Сара у тій справі, що вони її ведуть, – справі Більгувара, надзвичайно важливій у фінансовому плані для майбутнього контори. Звісно, не можна суворо засуджувати її за ці огріхи, зважаючи на її стан.

Огріхів у своїй роботі Сара ніколи не припускалася. Безумовно, від початку лікування вона стикається з ситуаціями, коли їй важко сконцентруватися, сфокусувати увагу, вона інколи забуває деталі під час розмови, якесь ім’я чи якийсь термін, проте це в жодному разі не позначається на якості її роботи. Вона не пропустила жодної зустрічі, жодної наради. У неї таке враження, ніби всередині вона стала меншою, тож, аби ніхто цього не помітив, Сара подвоює зусилля. Жодних огріхів, жодних помилок вона ніколи не припускалася. Інес це знає.

То чому? Навіщо тоді її зраджувати? Сара розуміє це надто пізно, і від цієї думки вона аж заклякає: Інес мітить на її місце. На її посаду партнерки. Нагода для підвищення в офісі випадає рідко, нижчим рангам просто так не дають просуватися кар’єрними сходами. А ослаблений партнер – то прочинені двері до нової посади, унікальна можливість, якою не можна нехтувати.

Курст знаходить у цьому свій інтерес: він давно заздрить тій довірливості у відносинах, що пов’язують Сару та Джонсона. Без жодних сумнівів, саме її він збирається призначити наступною Managing Partner. Якщо тільки щось не завадить її стрімкому сходженню… Гарі Курст уже бачив себе в тому кріслі, на вершині цієї піраміди. Тривала хвороба, підступна хвороба, що напосідає на людину та послаблює, виснажує її, хвороба, що зникає та повертається знову, – це ідеальна зброя у боротьбі проти ворога. У Курста навіть крові на руках не буде – бездоганний злочин. Це як у шахах: пішака забирають, і всі просуваються на одну клітинку вперед. Цей пішак – то Сара.

Вистачило б слова, одного слова, промовленого на вушко якійсь недоречній людині. І все – сталося непоправне.

Тепер це стає офіційною інформацією – Сара Коен хвора.

Хвора, а отже, вразлива, ненадійна, здатна програти справу, не проникнувши в її зміст, зникнути надовго з роботи.

Хвора, тож на неї не можна розраховувати. Бо хтозна, скільки їй лишилося – місяць, рік? Одного дня Сара почула в коридорі цю жахливу фразу, сказану пошепки, ледь чутно: дійсно, хтозна?

Хвора – то ще гірше, ніж вагітна. У випадку вагітності принаймні зрозуміло, коли вона завершиться. Рак же, навпаки, може повернутися. І нависає ця біда над вами, наче дамоклів меч, наче чорна хмара, що невідступно йде назирці.

Сара знає: адвокат має бути блискучим, продуктивним, агресивним. Він повинен заспокоювати, переконувати, спокушати. У такій великій адвокатській конторі, як «Джонсон і Локвуд», на кону стоять мільйони. Вона уявляє собі питання, які мають ставити собі інші. Як можна й далі розраховувати на неї? Довіряти їй важливі справи, на роботу з якими можуть піти роки? Чи працюватиме вона тоді, коли настане час передавати їх до суду?

Чи спроможна вона буде й надалі віддаватися роботі днями й ночами, без відпусток і вихідних? Чи стане їй на це сил?

Джонсон викликає її до себе, до власного кабінету нагорі. Має незадоволений вигляд. Йому хотілось би, щоб вона прийшла до нього, повідомила про це особисто. Між ними завжди існували довірливі стосунки, то чому вона нічого йому не сказала? Сара вперше відзначає про себе, що їй не подобається тон його голосу. Її нудить від цього поблажливого ставлення, від фальшивого патерналістського вигляду, який він напустив на себе зараз і, зрештою, якщо добре подумати, яким він завжди користувався, коли розмовляв із нею. Їй так хотілося б відповісти йому, що, взагалі-то, йдеться про її тіло, її здоров’я, що вона не зобов’язана звітувати перед ним про це. Якщо в неї і лишається якась частка внутрішньої свободи, то це якраз свобода від зобов’язань говорити про це. Сара могла б йому сказати, аби він ішов до дупи зі своєю награною турботою, бо вона добре знає, що саме його насправді турбує – не її здоров’я, самопочуття і навіть не те, чи працюватиме вона тут за рік; ні, все, за що він переймається, це те, чи здатна вона буде, так-так, чи здатна буде вести ті кляті справи так само, як і раніше. Коротше кажучи, чи лишиться вона настільки ж продуктивною.

Звісно, Сара нічого такого не каже. Треба зберігати спокій. З апломбом вона запевняє Джонсона: ні, вона не збирається йти у тривалу відпустку. Навіть не планує надовго відлучатися. Хоч і хвора, вона продовжуватиме працювати, вестиме й надалі свої справи.

Коли вона прислухається до своїх слів, у неї виникає враження, ніби вона стоїть перед суддею в залі суду, виступаючи під час дивного засідання, яке щойно розпочалося, – процесом над нею самою. Сара вишукує аргументи, вибудовуючи власний захист. Але якого дідька?! Хіба вона в чомусь винна?! Хіба вона щось накоїла? Чому ж тоді має виправдовуватися?

Повернувшись до свого кабінету, Сара намагається переконати себе, що нічого не зміниться. Марна справа. Глибоко в серці вона знає, що Джонсон уже розпочав свій судовий процес.

«Виявляється, ворог, – спадає їй тоді на думку, – зовсім не там, де я очікувала».

Сміта біжить через оповите сном селище, тримаючи в руці маленьку долоню Лаліти. Говорити ніколи, немає часу пояснити їй, що про цей момент – момент вибору, котрий докорінно змінить лінії їхньої долі, – вона згадуватиме все своє життя. Вони біжать тихо, намагаючись не здіймати галасу, аби джати не помітили та не почули їх. «Коли всі прокинуться, ми будемо вже далеко», – сподівається Сміта. Не можна гаяти ні секунди.

– Ну ж бо, швидше!

Їм треба дістатися великої дороги. Там, у кущах біля вигрібної ями, Сміта заховала велосипед і невеличкий пакуночок з їхніми пожитками.

Вона сподівається, що його ніхто не поцупив, бо ж до Національної траси 56 шлях не близький. Там уже можна буде сісти на автобус до Варанасі, один із тих знаменитих біло-зелених урядових автобусів, у якому проїзд коштує якихось кілька рупій. Про безпеку та комфорт у них залишається тільки мріяти – вночі водії заливаються бхангом,[48] проте вартість квитків тут поза всякою конкуренцією. Від священного міста їх відокремлює менше сотні кілометрів. А вже там треба буде відшукати вокзал і сісти на поїзд до Ченнаї.

На обрії починає сходити сонце. По шосе з жахливим