Летиція Коломбані - Коса. Сплетіння долі

ж ви їдете оце так, удвох? Хіба не міг супроводжувати хтось – чоловік, батько чи брат?» Сміта відповідає, що вони їдуть до Ченнаї: там на них чекає її чоловік, каже вона. Лакшмама з синами їдуть до Вріндавана, невеличкого містечка на південь від Делі, відоме як місто білих вдів. Вона зізнається, що кілька місяців тому її чоловік помер від грипу. Після його смерті родина чоловіка, з якою вони жили, викинула її на вулицю. «На жаль, удовам тяжко тут живеться», – гірко всміхається Лакшмама. Їх вважають проклятими, звинувачуючи в неспроможності вберегти свого покійного чоловіка від смерті. Іноді навіть заявляють, що вони навмисне за допомогою чарів наслали хворобу чи смерть свого благовірного. Якщо ж він гине внаслідок нещасного випадку або на війні, вдови не мають права отримувати жодних виплат. Зустріти вдову на вулиці – ба навіть наступити на її тінь! – вважається лихим знаком. Їм не можна з’являтися на весілля та вечірки, тож доводиться ховатися, носити біле жалобне вбрання на знак покарання. Їх часто викидають на вулиці власні сім’ї. Лакшмама з жахом згадує про жорстоку традицію Саті, за якою вдовам колись доводилося сходити на поховальне вогнище свого чоловіка. Тих, хто відмовлявся це робити, виганяли з села, побитих або зґвалтованих, іноді їх силоміць заштовхувала на вогнище родина чоловіка або й навіть власні діти, які таким чином намагалися уникнути тієї ж долі для них самих. Перед тим, як виставити їх на вулицю, вдів змушували зняти з себе всі прикраси та поголити голову, щоб не приваблювати чоловіків – їм заборонено вступати в повторний шлюб, незалежно від віку. У селах, де дівчатка виходять заміж іще в дитинстві, трапляються й такі, хто овдовів у п’ять років, а отже, фактично змушені все життя жебракувати.

«Коли ти втрачаєш чоловіка, тебе всього позбавляють», – зітхає вона. Сміта це добре знає: у жінки не може бути жодної власності, все належить її чоловікові. Побравшись із ним, вона віддає йому все. Втративши його, вона перестає існувати. У Лакшмами нічого не лишилося, крім однієї прикраси, яку подарували батьки у день весілля та яку вдалося сховати під сарі. Вона пам’ятає цей чудовий день, коли її, вдягнену в розкішне вбрання, привели до храму, щоб відсвяткувати заручини. З такою пишнотою вона вступала в шлюб – і в таких злиднях опинилася після того. «Краще б мій чоловік пішов до іншої, – зізнається вона, – або вигнав мене з дому – принаймні тоді суспільство не відштовхувало б мене як парію,[51] можливо, тоді родичі проявили б до мене хоч якесь співчуття замість презирства та ворожості. Краще б я народилася коровою – тоді б мене всі шанували». Сміта не наважується сказати їй, що й сама вирішила піти від свого чоловіка, покинути рідне село та колишнє життя. Цієї миті, слухаючи Лакшмаму, вона питає себе, чи не припустилася вона жахливої помилки. Молода вдова зізнається, що хотіла накласти на себе руки, але відмовилася від цього задуму, побоюючись, що родина чоловіка вб’є її синів, щоб забрати спадщину, – таке також іноді трапляється. Тож вона обрала за краще заслання у Вріндавані разом із дітьми. Кажуть, що там таких, як вона, тисячі – вдови знаходять собі притулок у благодійних ашрамах, «будинках для вдів», або просто на вулиці. В обмін на чашку рису або супу вони співають у храмах молитви до Крішни, отримуючи таким чином хоч трохи їжі, щоб вижити – один раз на день, на більше вони не мають права.

Сміта слухає вдову, не перебиваючи. На вигляд вона трохи старша за неї. Коли вона питає, скільки їй років, Лакшмама відповідає, що точно не знає, та їй здається, що не більше тридцяти. Обличчя в неї досі молоде, думає про себе Сміта, її очі живі, проте в них оселилася безмежна, мало не тисячолітня туга.

Підходить поїзд – Лакшмамі час їхати. Сміта дякує їй за їжу та обіцяє помолитися Вішну за неї та за її дітей. Вона дивиться, як та простує платформою з однією невеличкою сумкою замість багажу, віддаляючись від неї, несучи молодшого сина на руках, а старшого тримаючи за руку. Коли її постать зникає в натовпі пасажирів, Сміта підносить руку до зображення Вішну під її сарі та молить його, аби він супроводжував і захищав її під час подорожі та життя у вигнанні. Вона думає про мільйони вдів, що живуть так само, забуті та знедолені, знехтувані цим суспільством, яке вочевидь не полюбляє жінок, і раптом відчуває вдячність за те, що вона така, яка є – Сміта, народжена даліткою, зате вона ціла й неушкоджена, а душу їй гріє сподівання на краще життя.

«Краще б я не народжувалася взагалі», – зізнається їй Лакшмама перед тим, як зникнути.

Джулія
Палермо, Сицилія

Коли Джулія повідомляє матері та сестрам про те, що майстерня приречена, Франческа заходиться плачем. Аделя натомість мовчить – на її обличчі читається притаманна підліткам незворушна байдужість, наче це її взагалі не обходить. Mamma кілька секунд сидить, не промовляючи ні слова, але потім її прориває. Зазвичай така побожна та молитовна, вона сипле прокльонами, звинувачуючи небеса за таке жорстоке ставлення до них. Спочатку її чоловік, а тепер-от – майстерня… Що вони такого накоїли, чим вони згрішили, чим заслужили таке покарання?! Що тепер буде з її дітьми? Аделя досі вчиться у ліцеї. Франческа так невдало вийшла заміж, що вони ледве зводять кінці з кінцями. А Джулія не знає нічого, крім ремесла, якого навчив її батько. Батько, якого навіть немає з ними сьогодні…

Mamma цієї ночі ридає кілька годин поспіль, оплакуючи свого чоловіка, дочок, цей будинок, який у них, безумовно, заберуть, – за себе ж саму вона ніколи не дорікала долі. З першими променями нового дня в її голові народжується ідея: уже багато років Джино Баттальола закоханий у Джулію і просто мріє одружитися з нею. Ні для кого це не секрет. Грошенята в його родини водяться – його батькам належить мережа перукарень по всій країні. Їхня сім’я завжди ставилася до Ланфреді приязно – то, може, вони погодяться викупити закладну на родинний будинок?… Урятувати майстерню не вдасться, але принаймні в них буде дах над головою. Дівчата не опиняться на вулиці. «Так, цей шлюб урятував би їх», – думає mamma.

Коли вона ділиться цим задумом із Джулією, та навідріз відмовляється. Вона ніколи не вийде заміж за Джино Баттальола. Та