Джон Гришем - Адвокат негідників

Кілька десятиліть тому в нашому штаті вдавалися до розстрілів. Закутого в кайданки і зв’язаного засудженого прив’язували до стільця, його голову закривали чорним покривалом, а зверху на сорочку — на груди, де серце, — кріпили яскраво-червоний хрест. На відстані п’ятдесяти кроків за завісою чекали п’ять добровольців з потужними гвинтівками, причому зарядженими були лише чотири. Вважалося, що жоден із п’яти не може бути впевненим, що це саме він убив людину, і це мало якось розвіяти можливі майбутні докори сумління на випадок, якщо такий доброволець колись передумає і почне перейматися. Що за маячня! Добровольці в чергу записувалися, всі прагнули убити пострілом у серце іншу людину.

Хай там як, а чутливий і винахідливий тюремний сленг з часом підібрав для кімнати виконання покарань її теперішню назву. За легендою, отвори вентиляційної системи свідомо залишали відчиненими, тож звуки пострілів гвинтівок луною розносилися по всій в’язниці. Коли ми з гуманістичних міркувань почали застосовувати ін’єкції, страта стала вимагати менше простору. Камеру перебудували, звели додаткові стіни. Теперішня «Кімната гучних вечірок» начебто є саме тим місцем, де приречені на смерть засуджені сиділи й чекали пострілів.

Після ще одного обшуку заходжу у двері. Лінк сам, хитається на складаному стільці, приставленому до бетонної стіни. Світло приглушене. Він не відводить погляду від безгучного телевізора в кутку і не зауважує моєї появи. Його улюблений фільм — «Хрещений батько». Він дивився його сотні разів і багато років тому почав імітувати Марлона Брандо. Винуватцем неприємного скрипучого голосу він називає куріння. Стиснуті щелепи. Неквапливість. Байдужість. Цілковита відсутність емоцій.

Наша камера смертників має особливе правило: засуджений може помирати у будь-якому одязі на власний вибір. Правило дещо дивне, адже ті, хто провів тут десять, п’ятнадцять чи двадцять років, не мають розмаїтого гардеробу. Стандартний комбінезон; може, потерті штани і футболка для зустрічей з відвідувачами; сандалії; на зиму — теплі шкарпетки. Однак Лінк має гроші і хоче йти на страту ошатним. Він одягнутий у чорну бавовняну сорочку з довгими рукавами, застібнутими на зап’ястках, чорні джинси, чорні шкарпетки і чорні кросівки. Виглядає не настільки стильно, як йому би хотілося, але хто в таку мить переймається модою?

— Я думав, ти мав мене врятувати, — нарешті озивається він.

— Я такого ніколи не казав, Лінку. Ми навіть склали про це письмову угоду.

— Але я заплатив тобі стільки грошей.

— Великий гонорар не є запорукою позитивного результату. Це також було в угоді.

— Ох уже ці адвокати, — невдоволено бурмоче він, і мені це не подобається. Ніяк не викину з голови, що сталося з його попереднім адвокатом. Він повільно нахиляється вперед, ставить стілець на всі чотири ніжки і піднімається. Лінку зараз п’ятдесят, і майже весь час, проведений в камері смертників, він приділяє увагу своєму вигляду. Та він швидко старіє, хоч я й сумніваюся, що людина, яка точно знає дату своєї страти, надто переймається зморшками чи сивиною. Він ступає кілька кроків і вимикає телевізор.

У кімнаті розміром п’ятнадцять на п’ятнадцять є невеликий стіл, три складаних стільці і дешева армійська койка — на випадок, якщо котромусь засудженому забагнеться поспати перед тим, як відправитися на вічний спочинок. Я вже раз був тут, три роки тому, тоді моєму клієнту лишалось тридцять хвилин до ін’єкції, коли нам вручили диво від П’ятнадцятого округу.

Лінку так не пощастить. Він сидить на столі і дивиться на мене. Тоді скрегоче:

— Я тобі довіряв.

— І недарма, Лінку. Я щосили боровся за тебе.

— Але ж я божевільний, з довідкою, а ти нікого в цьому не переконав. Я скажений, як дідько. Чому ти не змусив їх зважити на це?

— Я намагався, і тобі, Лінку, це відомо. Ніхто не зважив, бо ніхто не хотів зважати. Ти убив не ту людину. Ти вбив суддю, і вся суддівська братія образилась.

— Я його не вбивав.

— Ну, а присяжні сказали, що вбивав. Ось що має значення. — Ми обговорювали це тисячі разів, то чому б не обговорити ще раз? Зараз, коли лишилося менш ніж п’ять годин, я готовий говорити з Лінком про що завгодно.

— Я божевільний, Себастьяне. У мене дах поїхав.

Вважається, що у камері смертника збожеволіє будь-хто.

Двадцять три години на добу в цілковитій ізоляції ламають людину ментально, фізично й емоційно. Та Лінк не настільки потерпав, як інші. Кілька років тому я пояснив йому, що Верховний Суд США постановив: штат не може стратити людину розумово відсталу чи психічно хвору. Невдовзі по тому Лінк вирішив, що йому варто стати божевільним, і відтоді поводився відповідно. Начальник в’язниці погодився тоді перевести Лійка у психіатричний блок, де умови ув’язнення були помітно комфортніші. Лінк прожив там три роки, аж поки журналістське розслідування виявило рух коштів між близькими родичами начальника в’язниці і певним злочинним угрупованням. Начальник поспіхом вийшов на пенсію й уникнув відповідальності. Лінка повернули назад до камери смертників, там він пробув кілька місяців, а тоді його перевели на РОН — режим особливого нагляду. Так він отримав більшу камеру і більше привілеїв. Охоронці забезпечували його всім, чого йому бажалося, тому що люди Лінка на свободі забезпечували охоронців грошима і наркотиками. Із часом Лінку вдалося облаштувати переведення назад до психіатричного блоку.

За шість років у «Біґ Вілер» він лише дванадцять місяців провів разом з іншими убивцями, засудженими до смертної кари.